Пошук
Аналіз літературного доробку [11]
Статті присвячені творчості Олега Ольжича
Спогади [14]
Спогади сучасників Олега Ольжича
Творча спадщина [173]
Твори, листи, статті Олега Ольжича
Біографія О.Ольжича [8]
Розробки уроків за творчістю О.Ольжича [4]
Найкраща збірка Олега Ольжича
Всього відповідей: 99
Приймаються закази на написання рефератів, курсових робіт, дипломів і т.д. на теми, що стосуються письменників Празької школи.
tora1616@gmail.com




Олег Ольжич

Каталог статей


Головна » Статті » Біографія О.Ольжича

Олег Ольжич
ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ
(1907 - 1944)

Син відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби) Олег Кандиба народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Випускник Харківського ветеринарного інституту, О. Олесь не знайшов літературної роботи, яка давала б змогу бодай якось утримувати сім'ю, тож 1909 року тонкий лірик змушений був братися до роботи цілком "земної": пішов працювати за фахом на київські скотобійні і прослужив там до початку 1919 року. У Києві родина Кандиб з історичного центру перебралася на околицю - ближче до місця роботи батька - у Пущу-Водицю. Тікаючи від жахів громадянської війни, О. Олесь опиняється за кордоном. 1919 року стає культурним аташе в Будапешті, тоді як дванадцятирічний син з матір'ю Вірою Антонівною терпляче очікують на вирішення їхньої долі. В цей час Олег навчається в київській Українській трудовій школі. Завдяки безнастанним домаганням батька (через Міжнародний Червоний Хрест та не без сприяння радянських чиновників В. Затонського та X. Раковського - тогочасний український уряд дозволив видрукувати збірку поезій О. Олеся "Еміграційна перезва" /назва оригіналу - просто "Перезва"/) у січні 1923 року Олег з мамою прибувають до Берліна, а згодом їдуть у Чехо-Словаччину. Оселяється родина за п'ятдесят кілометрів од Праги у Горніх Черношицях, потім іще далі - в Ржевницях.
Олег Кандиба навчається на матуральних курсах Українського Громадського Комітету в Празі до 1924 року, а в зимовому і літньому семестрах 1924 - 1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Після складення екстерном додаткового іспиту з латини О. Кандиба відвідує лекції переважно з передісторичної археології та історії мистецтва, пише значної наукової цінності дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства: "Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку", "Розкопки в Галичині 1928 року", "Галицька мальована кераміка" та "Погляди М. Грушевського на початки людської громади". У цей час О. Кандиба мав намір написати роман з української праісторії. Блискучі праці археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, де він читає лекції, а згодом до Італії, де у Вічному Місті відбувається зустріч науковця з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем, - цей факт стає значною мірою вирішальним у долі Олега Ольжича.
1928 року в Празі (а пізніше і в Україні) з'являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою "Рудько", підписане псевдонімом О. Лелека. Раніші свої юнацькі "проби пера" автор підписував як О. Невідомий, О. Світанок, пізніші - К. Костянтин, М. Запоточний, Д. Кардаш та ін.
Студії на філософському факультеті Олег Кандиба завершив 1929 року, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року у журналах "Літературно-науковий вісник", "Студентський вісник" та ін. публікуються перші вірші поета. За свідченням сучасників, публікації у журналі Д. Донцова після 1930 року уже забезпечили Олегу Ольжичу "одне з перших місць емігрантського Олімпу" /Улас Самчук/. У цьому зв'язку характерним є прохання до О. Ольжича Мих. Мухина не зволікати з виданням першої книжки: "Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховуюче значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви - одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет, народжений напередодні рр: 1914 - 1921, і як такий, Ви високо-взірцевий для цієї генерації."
За життя О. Ольжич видав, одначе, всього дві книжки поезій: "Рінь" /Львів, 1935/ та "Вежі" /Прага, 1940/. Третя збірка "Підзамчя", упорядкована самим автором, побачила світ уже по смерті О. Ольжича.
1929 року О. Ольжич став членом Організації Українських Націоналістів, заснованої цього ж року полковником Є. Коновальцем. Невипадковий і перший партійний псевдонім Ольжича - Ідеаліст, адже перший пункт "Декалогу" Миколи Міхновського проголошував кредо справжнього націоналіста: "Одна-єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна вільна Україна - оце національний і всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал".
Радикальна позиція сина викликала різку незгоду з боку Олександра Олеся, що сповідував ліберальні погляди. Проте Ольжич був непохитний: "Народ, який вірить, що якась сумежна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур".
О. Ольжич чітко викладає свої погляди у статтях "Український націоналізм", "У двадцятиліття", "Українська історична свідомість" та ін. Проте найбільш яскраве, художньо-образне втілення дістають його переконання у поемах "Грудень 1932" /попередня назва "Городок 1932"/ та "Незнаному воякові" /1935/. Тут знайшла свій філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактував і сповідував поет. Обидві поеми надихані тодішньою дійсністю - збройним опором сваволі польських властей, отим "санаціям" та "пацифікаціям" /Л. Череватенко. "Я камінь з Божої пращі"/.
Після вбивства Є. Коновальця О. Ольжич, готовий до чергових акцій з ліквідації українських патріотів, виконує і розвиває ідеї глави Проводу Українських Націоналістів: утворює Культурну Референтуру ОУН, що являла собою 15 комісій державного планування: фінансову, шкільну, сільськогосподарську, промисловості й торгівлі, експлуатації природних багатств тощо. Йшлося й про підтримку видань обдарованих літераторів, працевлаштування журналістів, митців. Філософські та ідеологічні засади політики Культурної Референтури О. Ольжич обґрунтовує у статті "В авангарді героїчної доби": "Україна перестала бути ідейною провінцією, - твердить автор. - її духовність відтоді самобутня і самовистарчальна, післанництво цієї духовності - в майбутньому. Зрісши у висоти і з них узрівши по століттях чітко шпилі національної традиції, вона знову нав'язала до цієї традиції. Вона ідейно рівна з її найкращими виявами". Моральний максималізм поета, інвективи, датовані 1938 роком, ніби перегукуються через півсторіччя з максимами іншого одержимого чистотою сумління українця Василя Стуса: "Вчені, що даються використовувати ворогові, - злочинці, зрадники. Письменники, що не повертають, а здобувають ордени, - продажні льокаї. Всі разом - духовні дезертири з фронту національної війни".
Під час другої світової війни саме Культурна Референтура ОУН зініціювала функціонування Спілки письменників в окупованому німцями Києві 1941 року, видання газети "Українське слово" та журналу "Літаври". Якщо попервах О. Ольжич віддав данину "ранньому" фашизму в суто образному баченні організованої, злютованої маси спортивно вишколених, міцних юнаків у маршових лавах, за висловом Л. Череватенка, певно, чи не найглибшого дослідника творчого й життєвого шляху О. Ольжича, - фашизмові - "як явищу масової культури", то вже невдовзі поет усвідомив людиноненависницьку суть німецько-фашистських окупантів. "Для порядкування життя українського народу, як намісник голови ПУН у Києві, О. Ольжич скликає 5 жовтня 1941 року в Києві Перші Збори Української Національної Ради, покликаної до створення "національно-державної формації, яка б репрезентувала і обороняла весь український народ". Серед 130-ти членів УНРади були оунівці, гетьманці, безпартійні, представлено було усі верстви й професії, а також національні меншини (до речі, й росіяни також). Але вже 27 листопада того самого 1941 року наказом з Берліна діяльність УНРади було заборонено, почалися арешти й страти українських патріотів. Загинули найкращі побратими Ольжича (Олена та Михайло Теліги, Іван Ірлявський, інші). Черга була за Ольжичем. У березні тридцятичотирирічний поет-патріот назавжди залишив Київ. На нього полюють і гестапівці, і енкаведисти.
Ольжич, який давно розуміє, що Третій Райх бачить у його батьківщині лише ласий шмат території для своїх колоній, однозначно заявляє: "Українські землі є життєвим простором українського народу".
2 серпня 1943 року О. Ольжич, який, здавалося, вже усвідомлював свою приреченість, обвінчався в православній церкві у селі Яблінка Вижня з молодшою за нього на тринадцять років давньою знайомою - дочкою професора Леоніда Білецького Катериною. Він закохався в Калинку (так називали її рідні) навесні 1940 року і, вже маючи тридцять шість років, - за десять місяців до смерті узяв шлюб. Ніби залишаючи своїй долі шанс на фізичне продовження...
25 травня 1944 року Ольжич вийшов з внутрішньої кімнати приватного помешкання літературознавця Романа Маланчука на львівській Личаківській вулиці (будинок 32) і простягнув гестапівцям фальшиве посвідчення. Тортури почалися просто на місці. З гестапо ув'язненого перевозять до Берліна, а звідти до міста Оранієнбурга, поблизу якого чекав на Ольжича табір смерті Заксенхаузен. До речі, саме там обірвалося життя й сина Сталіна Якова Джугашвілі. Відбував ув'язнення у Заксенхаузені чи не весь провід ОУН. 9 червня до камери смертників востаннє занесли тіло непритомного після катувань поета.
Прах патріота України розвіявся димом з крематорію у свинцевому небі Третього Райху. Олександр Олесь довідався про смерть сина, і серце його не витримало втрати. Він помер у Празі 22 липня 1944 року. А 31 липня прийшов у світ нащадок поетів, якого мати - Катерина Білецька записала на своє прізвище. Лише по війні, коли вдова оприлюднила шлюбне посвідчення, маленький Олег Олегович успадкував славне ім'я свого тата – Олег Кандиба.
Поезія, публіцистика та епістолярна спадщина О. Ольжича без перебільшення одні з найяcкравіших, найбільших перлин національного буття України, її героїки визвольного руху. Життю та творчості Олега Ольжича присвячено повнометражний двосерійний художньо-документальний фільм за сценарієм Леоніда Череватенка "Я камінь з Божої пращі...". Творців фільму удостоєно державної шевченківської премії 2002 року.

Категорія: Біографія О.Ольжича | Додав: tora1616 (12.08.2011)
Переглядів: 5120 | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0

Copyright MyCorp © 2024