ХІХ століття значило в українській історії добу упадку національного напняття, добу затуманення чітких та ясних ідеалів народу мряками загально-російських та всесвітніх ідей. Але найбільші постаті цього часу – Шевченко, Франко, Леся Українка – наперекір духові своєї доби і своєму вихованню, піднімаючись на висоти творчої інтуїції і прозріння, є повновартними та досконалими проявами власне цієї національної духовости. Їх самостійництво, їх революційність, їх непогамована войовничість, вся національність їхньої істоти – про це певно і яскраво свідчать.
