Треба було відкрити очі, сліпі на дійсність, встановити її мірила й витичити дороговкази нашого культурного прямування …
… Ця переоцінка культурної спадщини з хвилиною, коли українська духовість віднайшла свою суверенність, стала просто конечна. Іншими очима дивимось тепер і на нашу фольклорну традицію, що недавно ще була предметом "етноґрафічного” підходу. Бачимо в ній основу національної культури, схоплюючи її могутній етнічний та героїчний зміст, співзвучний нашому відчуванню.
Традиція історична знову ж становить невичерпне, заслугою ХІХ ст. зовсім забуте, джерело національної самоповаги – і духової сили. дальша справа, що до неї прив’язуємо особливу вагу, це чітке пізнання сучасної нашої культурної дійсности на всьому просторі нашої землі …
