Світова війна застає українську поезію в періоді ліричного розцвіту під прапорами естетики й символізму. Репрезентована іменами М.Вороного, О.Олеся, Гр. Чупринки — над Дніпром та галицькою «Молодою Музою» (В.Пачовський, П.Карманський, Б.Лепкий та ін.), зрісши під подихом революції 1905 р. та світанком нової доби, що здіймався над мертвою австрійською імперією, вона, ця поезія, підносилася духом і падала разом із хвилею суспільного напруження подій. У грізній стихії світової війни, що перекотилась через безвладне тіло української нації, потонув її болючий крик. Зусилля жменьки молоді, що в хаосі біснування намагається поставити на вітрі національний прапор українського легіону, приковують її очі й освітлюють морок. Але б'є грім революції 1917 р., коли українські полки виходять на вулицю і над Україною сходить найсліпучіше сонце! Ціле море «сонця і блакиті» (Олесь) заливає землю. Тоді саме зазвучали «соняшні клярнети» молодого Тичини. Та коротка революційна весна змінилася громовицею українсько-московської та українсько-польської війни. Чотири роки надлюдських зусиль та нечуваних жорстокостей і збройний відступ зраненої армії на еміграцію — підірвали голос української поезії, що кричав слова болю і заохоти у шалінні бурі, і створили грань її розвитку. Чупринка бере до рук рушницю повстанця і падає під кулями Чека. Олесь, Вороний, В.Самійленко, С.Черкасенко, Пачовський — ідуть на еміграцію виспівувати свій біль і незломану віру на холодному камінні чужих столиць. Інші замовкають назавжди. І коли чуємо ще тепер голоси поетів цієї генерації, поетів, що з них мало хто заломився (деякі з поетів старшого покоління під стихійним тисненням націоналістичної революції будяться з духової летаргії й, віднайшовши в собі нову віру в життя, стараються на оптимістичний тон переладувати ще недавно безнадійний голос своєї музи), то все це є голоси з минулого, чужі новій суворій добі. Сучасна українська поезія — це нові люди і нові слова.
* * * Література поділеної України виростає на кожному терені з відмінної суспільної дійсности, виставлена різним виливам. Постають місцеві осередки та зони, але духова єдність нації не нарушується. Всі ці місцеві явища мають тенденцію всенаціонального охоплення. Спільним знаменником цілої української суспільности, а тим і поезії, є щораз потужніше тиснення стихії націоналізму. Найширший літературний процес був з природи речі на основному масиві української території — на Східних Українських Землях. Епігони символізму: О.Слісаренко, Я.Савченко, Д.Загул, М.Терещенко скоро гублять тут голос. Перший іде до футуризму, щоб потім перейти на реалістичну прозу і нарешті із загальним розгромом української культури на СУЗ в 1930 р. бути зліквідованим. Решта падає жертвою офіційного «совєтського реалізму». Д.Загул, а особливо марксівський «ерудит» Я.Савченко, ламають списи як критики за «пролєтарську» літературу, але, обвинувачені в націоналістичних ухилах, — рівно ж ідуть на заслання, згл. пропадають безвісти. Дуже характеристична роля припадає П.Тичині, центральній постаті української поезії перших років революції, якого вплив на розвиток української поезії був дуже значний. Глибоко самобутнє явище: він найближче може бути окреслений як імпресіоніст. Тичина зріс із стихійного національного піднесення і ясної музики 1917 року, коли то «предки вийшли з могил» і над золотом київських церков замаячіли «голуби і сонце» («Соняшні кларнети», 1918). Ясність доби розливається тут у радісну музику космосу, світлий пантеїзм. Тичина цього часу надзвичайний і неповторний майстер звуку. Його поезії викликають враження абсолютної нематеріяльности, видаючись в'язкою музичних тонів, — така надзвичайна є ніжність барв, невловимість образів та граціозність конструкції. Поезії цієї Тичинової збірки нагадують найтонші мініятюри. Ліричний хист Тичини є неперевищений в українській поезії та знайде собі мало анальогій і в світовій літературі. Та на Україну впала «горобина ніч», стали «всі шляхи в крові». Тичина побачив «Скорбну Матір», що бродить українськими житами, шукаючи тіла свого розп'ятого Сина! «Стоїть сторозтерзаний Київ», і Тичина гукає: «Діждеться Вкраїна свойого Мойсея, не може так буть!» (Збірки «Замість сонетів та октав», 1920, «Плуг», 1920). Большевицька влада скоро повела на виразну фігуру Тичини упертий і непереборчивий наступ. Під тиском поліційної критики, перед перспективою кінця стількох українських культурних діячів, у його поезію проходять нові неорганічні «соціяльні мотиви» та публіцистично-полемічний тон, деформуючи її основно, і поет одверто запитує себе: «а може, і собі поцілувати пантофлю папи?» («Вітер з України», 1927). Скоро він це й робить остаточно, стаючи формально на становищі «пролєтарського реалізму». Тичина стає одним із придворних скоморохів, що мусять складати «вірші» на палацові події з приводу удушення червоного троцькістського візиря або на славу «найдемократичнішої у світі конституції» (останні збірки Тичини «Партія веде», «Чуття єдиної родини» і т.п.). Імпресіоністом, як Тичина, був теж комунізуючий В.Чумак, чутливий лірик, дев'ятнадцятилітнім юнаком розстріляний денікінською контррозвідкою (збірка «Заспів», 1919). З часом його вірші попали в Совєтах... на індекс. Цікавою поставою був В.Еллан-Блакитний, член Центрального Комітету компартії України, редактор харківського офіціозу «Вісти». Він був поетом сильного вислову, що відбив незрівноваженість та динаміку революційної доби (збірка «Удари молота і серця», 1920). Як літературний критик, Еллан був першим теоретиком «пролєтарської» літератури, висуваючи імпресіонізм як властивий для неї стиль. Рано померлий, він зазнав по смерті і офіційної (за «буржуазність») критики, бо большевизм прийняв офіційно за стиль «пролєтарської культури» реалізм — і твори Еллана були останньо взяті також на індекс. Тут треба згадати відомого М.Хвильового, більш знаного як прозаїка, основника літературної організації «Вапліте» та провідника в протимосковській боротьбі на полі літератури. Він був автором теж кількох збірок поезій («В елєктричний вік», 1921, «Молодість», 1921, «Досвітні симфонії», 1922). Їх характеризує романтично-імпресіоністичний стиль. Націоналіст Хвильовий завзято боровся проти наступу казенного реалізму, що був засобом духовного опанування української культури Москвою, і скінчив життя демонстративним самогубством (1933 р.). Окрему групу творили футуристи з органом «Нова Генерація» та теорією «відмирання мистецтва». Проводив ними М.Семенко, характерна фігура екстравагантного снобізму (збірки «Дев'ять поем», 1918, «П'єро задається», 1918, «Кобзар», 1924 і т.д.). З футуристів вийшов ряд поетів, що принесли з футуризму освіжений матеріял слова, динамічність та революційний дух. Футуристи гралися на найбільших комуністів, а в дійсності осмішували й компромітували комунізм. Журнал «Нова Генерація» був закритий за надто свавільне у совєтських умовинах теоретизування та шкідницьку практику. М.Семенко зник без сліду. Г.Шкурупій, поет (збірки «Психотези», 1922, «Барабан», 1923, «Жаринки слів», 1925), цікавий прозаїк та критик, пішов на заслання, обвинувачений в приналежності до терористичної націоналістичної організації (1935). Друга талановита постать, що вийшла з футуристів, був О.Влизько (збірки «За всіх скажу», 1927, «Моє ударне», 1929 і т. д.). Він дав українській поезії багаті морські мотиви та цікаву динамічну ритміку. Його творчість ціхує бадьорий бойовий світогляд, ясний оптимізм. Разом з іншими письменниками обвинувачений в підготовці терористичних актів проти совєтської влади, він був разом з 28 товаришами з-поміж української еліти розстріляний за вироком військового суду 1935 р. З футуризму виплив нарешті пізніший член «Вапліте» М.Бажан (збірки «17-тий патруль», 1926, «Різьблена тінь», 1927), поет дуже виразної індивідуальности — культурний і своєрідний у своїй тематиці, трактуванні й формі. Найціннішою є його збірка «Будівлі» (1929), де поет досягає високої зрілости концепцій та експресивности вислову. Його пристрасне протиставлення московській духовності та глибоке почуття зв'язку з національною традицією стягнуло на нього урядові репресії. Бажан мусів замовкнути. В останні роки Бажан знову був допущений до літератури. Він робить благонадійні, формально високоякісні переклади (поема Шота Руставелі «Витязь в барсовій шкурі» тощо) та час від часу пише панегірики високопоставленим особам.
* * * Найяскравішою появою на Східній Україні була київська школа неоклясиків. Давня столиця України, Київ, від початку окупації протиставилася Харкову, що, як столиця «Совєтської Української Республіки», був ворітьми впливу московської комуністичної культури на Україні. В час розцвіту в Росії футуризму, імажинізму та урядової фаворизації на Україні «пролєтарського реалізму» Україна в особі неоклясиків протиставила їм національну творчість, оперту на клясичній традиції та західній культурі й виразно ворожу духово до азійсько-комуністичного наступу та витвореної ним дійсности. Чоловим поетом цієї течії був М.Рильський, ідеольогічним провідником — М. Зеров. М.Рильський почав друкуватися ще перед революцією. Перша його збірка «На білих островах» (1910), написана 16-літнім хлопцем, зраджує вплив символізму, але й виявляє вже основні для творчости Рильського клясицистичні тенденції. Дальші збірки поета («Під осінніми зорями», 1918, «Синя далечінь», 1922, «Поеми», 1924, «Крізь бурю й сніг», 1925, «Тринадцята весна», 1926) показують його вже у всій зрілості та завершеності. Рильський — поет неповторної особистости. Його неоклясицизм не має в собі нічого з формалістичного холоду чи гіперболічної патетики та врочистости. Поезії Рильського ціхує особливе ліричне тепло. Клясичним в нього є, попри античні мотиви й форми, основне: спокій та внутрішня гармонія духовости й віршу. Будучи в своїй природі ліриком, Рильський, великий майстер, дає теж зразки прекрасного епічного стилю, зокрема у своїх перекладах (напр., «Пан Тадеуш» — Міцкевича). М.Зеров — літературознавець, перекладач клясичних авторів («Антольогія римської поезії», 1920) — був чоловим теоретиком і критиком неоклясиків. Професор української літератури на Київському університеті, властивий редактор київської трибуни неоклясиків «Життя і Революція», він був тим, хто формулював позиції неоклясицизму, обстоюючи зв'язок з европейською культурною спадщиною та високу культуру слова. Був він тим громозводом, що в нього били всі громи марксистівського Олімпу. Але одночасово Зеров був і практиком своєї ідеї, видавши збірку оригінальних поезій «Камена» (1924), що клясичною досконалістю нагадують Герадія. Суворіший, холодніший в порівнянні до поезії Рильського клясицизм цієї збірки виразно вплинув на молоду українську поезію. Третім великим неоклясиком був П.Филипович, рівно ж професор Київського університету та літературознавець. Більш динамічний, ніж два попередні, Филипович виявляє в своїх глибоких рефлексійних поезіях («Земля і вітер», 1922, «Простір», 1925) більший суспільний змисл та гостріше відчуття дійсности. Вплив неоклясиків на українську літературу ставав щораз більший через світоглядну базу та культуру і якісний рівень їх творчости. Під їх сильним впливом стояв другий великий український літературний журнал — харківський «Червоний Шлях» та інш. Ряд молодих авторів згуртувався по цілій Україні навколо ідей цієї школи. Д.Тась, О.Лан з їх спокійною формою, романтична Л.Могилянська, національний М.Антіох (обоє властиво найпізніші символісти), елегійний, часто емоційно нап'ятий Е.Плужник («Дні», 1926, «Рання осінь», 1927; в недовгому часі має вийти посмертна збірка поета — «Рівновага»), дуже культурний у своїй поезії автор старшої генерації М.Філянський та інші. Окремої уваги заслуговує В.Мисик, молодий поет-«комсомолець» з пантеїстично-містичним відчуттям природи та глибоким духовим контактом з психікою українського села («Трави», 1927). До неоклясиків прийшов в кінці своєї творчости теж Д.Фальківський («Чабан», 1925, «Обрії», 1927 та інші). Комуніст, відомий своїми пригноблено-розпучливими поезіями на тему спогадів з чекістської діяльности та духовного конфлікту між собою, як сином села, та чужим містом, Фальківський в цій своїй попередній творчості є ще реалістом. Справжнього майстерства досягає Фальківський у своїх пізніших речах. Зокрема, є він прекрасним баталістом. Кінець неоклясиків був основний. З посиленням московського наступу на Україну під час колєктивізації приходить розгром культурної політики наркома освіти, «націонал-ухильника» М.Скрипника. Той кінчає самогубством, а на Україну приїздить Москвою уповноважений диктатор П.Постишев. На неоклясиків приходить один із перших ударів. Зеров, що не визнав своїх помилок, а навіть публично обороняв на диспуті позиції Хвильового, пішов на заслання, де і помер. Рівно ж Филипович, Тась, Лан, Філянський, Антіох та інші зникли без сліду (Плужник помер 1936 р. на засланні). З Рильським та іншими величинами відбув «балачку» сам Постишев, і з того часу тонкий неоклясик раптом переродився в реаліста, що витрублює бадьорі салюти на адреси комуністичних вождів. Мисик, обвинувачений в участі в націоналістичній терористичній організації, був засуджений на розстріл. Розстріляно тоді ж і за те ж і Фальківського (1935). Хоч творчість неоклясиків і ціхував пасивний спротив, а не динамічна агресія, та, проте, в умовах тої дійсности це була теж відповідальна форма боротьби. І цю школу треба вважати одним із першорядних факторів українського змагання з Москвою в ділянці культури. Завзято розгромляючи всі противні літературно-мистецькі угруповання, большевизм так і не зумів витворити суцільної вимріяної «пролєтарської» поезії. Люди починали «пролєтарським реалізмом», а відходили у зовсім «непролєтарський» і зовсім «не-реалістичний» бік, тому треба було ліквідувати і їх творчість, і самих людей. Так усунено довголітнього марксистівського трабанта — екстравагантного поета В.Поліщука («Сонячна міць», 1920, «Вибухи сили», 1922, «Книга повстань», 1922), що також пробував дати речі епічної форми. Навіть дуже популярний у свій час — дитина большевицької революції — поет-комуніст В.Сосюра («Поезії», 1921; «Червона зима», 1922, «Місто», 1924, «Осінні зорі», 1924, «Вибрані поезії», 1925, «Юнь», 1927 та інші), лірик романтики «громадянської війни» та особистих переживань досить упадкового настрою, остільки розминувся з офіційними побажаннями, що попав був у немилість і був усунений з літератури. (Лише в останній час до неї знову був допущений). Колишній символіст Терещенко, Масенко, Вирган, Усенко, Малишко або поети з такими прізвищами, як Первомайський, Іцик Фефер тощо, і кілька упокорених та зломаних постатей іншого світу, як Тичина чи Рильський, — не могли створити органічної сполуки, і мертве тіло це щохвилі розвалювалось і рвалося. Над усім панує нестерпима задуха, й говорити про творчість при нагоді цієї бездушної продукції сурогатів зовсім не приходиться. Всі таланти, все горіння й осяги знайшлися на другому, націоналістичному, боці барикади. Зліквідовано націоналістичні літературні організації «Ланка» й «Марс» («Майстерня революційного слова»), але зав'язок «пролєтарської літератури» — організація письменників «Гарт» — вилонила із себе славнозвісне націоналістичне «Вапліте» і сама пізніше мусіла бути розв'язана. Те ж сталося і з широкою організацією селянських письменників «Плуг». «Всеукраїнський Союз Пролєтарських Письменників», що був створений владою, рівно ж мусілося зліквідувати. Але й у «Спілці Радянських Письменників України», організованій на місці ВУСПП та підпорядкованій прямо Москві, викривано стільки «ворогів народу» (до самих голів Спілки включно), що справді не видно кінця... Так совєтська культурна політика на Україні в цілості потерпіла невідкличну поразку. При виключно тяжких умовах розвитку національного мистецтва СУЗ зрозуміло, що свого повноцінного вияву українська поезія мусіла шукати деінде. Цим тереном в першій мірі стала еміграція. Перший зав'язок молодих літературних сил постав уже на початку 1922 р. у концентраційних польських таборах, де було інтерновано українське військо. З них вийшла більшість еміграційних поетів, як Липа, Маланюк, Дараган, Мосендз, Чирський, Грива та інші. Ця літературна молодь мала вже в таборі в Каліші свій орган «Веселка». Покинувши пізніше табори і подавшись на студії до Центральної Европи, а в першій мірі до б. ЧСР, ця молодь розвинулась до групи виразних мистецьких індивідуальностей, якій судилося повновартно висловити нову українську духовість. В атмосфері програної війни і багатої на біду й пониження еміграції ці поети не гублять морального контакту з життям краю та бойового духа. Навпаки, віддаль від рідної землі та інтенсивні емоції скитання дали цим еміграційним мистцям змогу повнішої перспективи й глибшого пережиття української дійсности. Вони піднімаються до висоти історіософського охоплення та справжнього патосу у вислові основного двигуна сучасного українства — національно-державної ідеї. Осередком їх став у першій мірі львівський «Літературно-Науковий Вісник», пізніше «Вісник», редагований Д.Донцовим, чернівецька «Самостійна Думка» і празький «Пробоєм». Ця група може бути окреслена як виразно націоналістична. Найперше треба згадати Ю.Дарагана з його філіграново-витонченою збіркою «Сагайдак» (1925), що відкрив сучасній українській поезії обрії княжої традиції. Це схоплення співзвучности між сучасністю і Княжою Україною, після століття оспівування волелюбної козаччини, наближення української духовности імперіального княжого середньовіччя стало для теперішнього українства джерелом великої духової потуги. Наскрізь бадьора й повна віри поезія Дарагана, як і другого поета М.Гриви (обидва померли рано на туберкульозу, захоплену в таборах), є документом животворчої сили національної ідеї. Історіософічні натяки Дарагана повно розвинув другий поет-емігрант Е.Маланюк («Стилєт і стильос», 1925, «Гербарій», 1926, «Земля і залізо», 1931, «Земна Мадонна», 1934 і «Перстень Полікрата»). Майстер клясичного віршу, звичайно ямбового, Маланюк у ньому заховує всю несамовитість пристрасти та широкі історіософічні концепції. Маланюк — весь протиставлення негативам українського минулого — шукає його формули й формули розв'язки для майбутнього. Основною концепцією України в Маланюка є «Скитська Еллада» — блаженна країна розквітлих вишень, яка падає жертвою нищильної азійської сили, стає «бранкою степовою». Історичний фатум може бути зломаний тільки через віднайдення суворих державницьких основ української психіки — «варяжська сталь і візантійська мідь». Щоб «степову Александрію» — Київ:
Власний Рим кордоном вперезав І поруч Лаври станув Капітолій. Покликом до цих психольогічних варягів конструктивної основи українського духа і є вся поезія Маланюка, небезпосередня, риторична, але завжди пережита й змістовна. Її голос дійшов і справив своє враження теж над Дніпром. Дуже відмінною постаттю є Ю.Липа. І в нього основним двигуном є державно-національний, але дух і вислів Липи неповторно власні. Це вже синтеза. Форма поезій Липи абсолютно адекватна змістові, від суворо-клясичної до нервово-ритмічної пульсації майже вільного віршу. Вона намагається «не існувати». Постає з вільного, грізного наростання образів або ще більше — з самого оголення динамізму прагнень, що впливає безпосередньо, як могутня музика. Поезію Липи можна назвати поезією не інтелєкту і не чуття, а — волі. Сугестивна її сила надзвичайна. Липа, без сумніву, найповніше висловив українську духову сучасність. У нього нема раціоналістичних елементів: Липине відчуття української дійсности та історії наскрізь стихійне. Базою його духовости ще середньовіччя, але воно міцно лучиться із сучасністю через козацьку добу українського минулого, якої дух і стиль Липа відчув, як ніхто. Дві невеличкі збірки Липи, пастилево-лірична «Світлість» (1925) та особливо титанічно-могутня «Суворість» (1931) ще не дооцінені щодо своєї ваги та потенції засягу в українську літературу та збірну психіку. Інша визначна індивідуальність еміграційної поезії є Л.Мосендз (збірки «Юнацька весна», 1933, «Зодіяк», 1941). Теж у нього форма глуха і підкреслено недбала, але тим ясніше виступає шляхетна витриманість та тонкий смак у змісті. Мосендз — поет фільософічної рефлексії. В його злегка елегійних, а водночас глибоко мужніх та стоїчно бадьорих віршах чується дихання вічности. Українська збірна емоція та боротьба находять своє трактування в цій широкій, вічній площині і тим набувають виключно глибокого звучання. Західня Волинь дала еміграції талановитого лірика О.Стефановича. Стефанович — поет особистого у своїй ранній творчості («Поезії», 1927, «Stephanos», 1939), поет ніжних, тонких імпресіоністичних реакцій, що нагадує часом Тичину. Пізніше його ліричний тон холоднішає, поезія більше об'єктивізується, заховуючись у крижано-холодну клясичну форму. Її основною ціхою є перфектна музичність, але відмінна від Тичининої, так би мовити — матеріяльного, зовнішнього характеру. В останні роки переважають у творчості Стефановича «мотиви есхатольогічні». До наймолодшого покоління, що зросло вже на еміграції, належить О.Ольжич. У збірці «Рінь» (1935) голосить поет — закоханий у мужню чистоту «залізного віку» — суворим, стислим віршем прихід нового віку героїв. У другій збірці («Вежі», 1940) — одному з найсміливіших проявів сучасної української лірики — поет нехтує літературною «манєрою» взагалі. Збірка ця не є вже передчуттям нового, героїчного віку, а прямим висловом його: свого роду прямим чином української революційної дійсности інспірує поета тут вже не древній Рим («Рінь»), а конкретна українська земля в конкретному часі (Карпатська Україна, Городок Ягайлонський). Націоналістична українська сучасність тут чи не вперше з такою надособистою силою тужить в слові прорости свій простір і час і вилитись у патос нового поетичного символу!
О вітре, всі мури земного впадуть, як серце обернеш у сурму. Найвищі-бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму.
З інших поетів треба відзначити теж легкого, елегантного, але наскрізь мужнього М.Чирського (помер 1942 р., повернувшись на батьківщину, до Кам'янця-Подільського: зб. «Емаль», 1941), та поеток О.Телігу й О.Лятуринську («Гусла», 1939, «Княжа емаль», 1941). Поетичне слово Лятуринської — часом важке, часом витончене, як філігран, але завжди міцне й монументальне. Джерело інспірації Лятуринської — доба княжа й давнина прапоганська. Лятуринська — один із найсамобутніших талантів у сучасній українській поезії. Відмінного характеру є творчість поетки жіночого І.Наріжної («Настрої», 1936). Меншої духової культури є зате творчість Н.Лівицької-Холодної з її еротиками («Вогонь і попіл», 1934) та поезіями патріотичними («Сім літер», 1937). Майстром сонету є колишній київський неоклясик (від половини 30-х років — емігрант) Ю.Клен. З-під його пера вийшла поема про часи большевицького терору в Україні («Прокляті роки», 1937). Література, а зокрема поезія Західньої України, характеризується за часів польської окупації відпруженням щодо кількости та продуктивности авторів. Політична революційна активізація західнього українського суспільства, націоналістичний рух, є тим річищем, куди спрямовується емоція й творча енергія молодої генерації. Західні Землі дали окремий тип поетів, що пишуть тільки періодично, ідучи на чергових пару літ до тюрми, а на волі віддаються суспільній діяльності. Б.Кравців — характерна постать західньоукраїнської поезії. Виступивши молодечою збіркою «Дорога» (1925), потім «Промені» (1930), що зраджує ще деякий імпресіоністичний вплив (Тичина), Кравців сформувався під час свого трьохлітнього ув'язнення за свою націоналістичну діяльність. Його вислідом була збірка тюремних речей «Сонети і строфи» (1938). Їх клясична форма й твердість нагадують різьби в граніті. Різьбою із слоневої кости здається теж дещо національно трактований переспів Кравціва біблійної «Пісні пісень» (1935). Зниження творчої динаміки спостерігаємо зате у збірці «Остання осінь», яку Кравців, опинившись на еміграції після окупації Галичини большевиками, випустив 1940 року у Празі. Остання збірка поета «Під чужими зорями» (1941) позначає дальший його ріст. Натомість дуже безпосередній, але з мистецького боку нерівний, є В.М.Янів. Згадати ще треба динамічного В.Завадовича та холодного цизелятора сонетів — Кедра («Сонети», 1931). Виявом для цих поетів були, окрім львівського «Вісника», менші літературні органи, як «Дажбог», «Обрії», «Напередодні» тощо. Поза тим знаходимо на Західній Україні поодинокі літературні постаті, що, хоч були інспіровані в основі націоналістичною стихією, стояли осторонь від її літературного вияву, шукаючи собі місця на сторінках консервативних чи ліберальних органів. Найталановитішим із них був, без сумніву, Б.І.Антонич. Задебютувавши молодечою, незрівноваженою збіркою «Привітання життя», Антонич досягнув майстерного виразу у другій своїй збірці «Три перстені» (1934), де показався дуже незалежною постаттю на тлі української поезії. Збірка ця зраджує впливи імажинізму і має чар великої стилевої єдности, співучости і безпосередньости. Антонич — лірик, що свої інтимні емоції вміє висловити в прекрасно-наївних образах, повних чару й фантастики рідного йому лемківського фольклору, в якому чується дихання ще поганської української давнини. Третя збірка Антонича «Знак Лева» (1936) значить шукання великого словесного матеріялу та монументального віршу. Витримана вона в важких «олійних» барвах (1939 р. вийшли посмертні збірки Антонича: «Зелена Євангелія» й «Ротації» ). Другий поет, С.Гординський, талановитий маляр, від ще не звучної поезії своєї першої збірки («Барви і лінії», 1933), залежної від французької лєктури, знайшов в останній творчості («Буруни», 1936, «Слово про Ігорів полк» — переспів, «Римські ямби», 1937) контакт з українською дійсністю та поетичною традицією. Дзвінкі, ефектовні вірші Гординського свідчать про безсумнівний хист автора, хоч він ще шукає свого індивідуального обличчя. До Гординського подібний неоромантик Ю.Косач («Черлень», 1934, «Мить з майстром», 1936), активний теж у прозі. Закарпаття було найвідсталішою українською територією. Доперва світова війна й українська революція 1917—1919 рр. розбудили цю землю, що почала здоганяти український материк. Це здоганяння втраченого часу відбиває постать Гренджі-Донського з його ще народницькою, типу ХIХ ст., поезією та молодшого від нього Зореслава («З серцем у руках», 1936, «Сонце і блакить», 1935), який вже віддзеркалює початок ХХ віку (вплив Олеся) та доростає поволі до сучасности. Та наймолодша генерація поетів, до речі — дуже жива та соковита, вже стоїть на загальноукраїнському рівні культури. (Осягнення цього рівня найшло свій історичний вияв в повстанні й змаганнях 1938—1939 рр. держави Карпато-Української). З цієї генерації треба згадати Боєвіра з його дзвінким, ямбовим віршем та динамікою змісту, що нагадує Маланюка, поривистого М.Рішка («Гірські вітри», 1936), нестримного І.Колоса («Колос», 1939) та особливо вдумливого, схильного до широких ліричних впливів І.Ірлявського («Срібна земля», 1938, «Моя весна», 1940, «Вересень», 1941). Своєрідною, близькою народній стихії є постать К.Вагилевича («Україна непоборна», 1941). Після упадку Карпатської України Колос, Ірлявський, Вагилевич ідуть на еміграцію. Гуртувались ці поети навколо органу закарпатської молоді «Пробоєм», виступаючи теж по центральних українських літературних журналах. Культурний, а зокрема поетичний фермент, на невичерпаному Закарпатті є дуже сильний, так що від нього можна ще сподіватись багато. Пропорційно плідна в українському літературному минулому Буковина з загальним розгромом свого культурного життя в двадцятих роках не дає ніякого визначного поетичного імени. Доперва в тридцятих роках навколо літературного журналу «Самостійна Думка» в Чернівцях зродилися молоді поетичні сили, що стоять на рівні загальноукраїнської духовости та літературної сучасности. Це насамперед поетка Л.Мак, що, відсидівши за революційну діяльність якийсь час у тюрмі, пише стримані сонети, в першій мірі суспільної тематики. Більше самобутня, але менш літературно зріла є Т.Княгиницька, бурхливого змісту й вислову. Звертає на себе увагу теж неспокійний Криштофович та брати Масюкевичі. Всі ці поети, подібно як і закарпатські, стимулюють і висловлюють тиснення новітньої націоналістичної духовости героїчного типу.
