День — прямокутник матового шкла, Велика грудка кинутого снігу. На ясність дум. На маєстат чола. На стіл просторий і розкриту книгу.
Просте каміння — як прості слова, Відбите світло — шелести і шуми,— Вони звучать, мов мушля, що хова Ще музику глибинної задуми.
Чим заступити ці легкі рядки, Прозору радість творчого спокою, Річевість і упевненість руки?
Та вийдеш ти з затишного покою, І десь на розі, там, де ми берем До рук газету, в поспісі зімняту, Тебе розітне лезами сурем Невблаганна екстаза атентату.
