Микола Ільницький - Ідея циклічності культур і доля України в творчості О. Ольжича
Поетичний світ Олега Ольжича — це розширений до безмежности часопростір: кам'яний вік, бронза, залізо; це краї африканських племен, калідасівської Шакунтали (в Індії), полінезійських теплих і голандських холодних берегів, львівського (чи, може, краківського) Підзамча... В українській поезії двадцятого століття чи знайдемо ще поета, який так прагнув би вмістити в єстві свого ліричного героя все витворене людською цивілізацією, у всі часи і на всіх просторах землі. Але розширений хронотоп в Ольжича має тенденцію до звуження, до концентрації, до прямування в русло наскрізної поетичної концепції. У цьому плані виділяються два аспекти: виявити закономірності "пружини" поступу людства, зміни типів цивілізації, культури і олюднити цей поступ, ідентифікуючи себе з ним. Чи не є це духовна мобілізація до внутрішнього обов'язку, до чину, підкріплена історією, в якій — коли треба — голос забирає мова меча, голос пращі? Можливо, це була боротьба між двома іпостасями Ольжичевої натури — спрагою інтелекту і спрагою дії, яку він сам розкрив у вірші "Межа , зробивши недвозначний вибір: По рівній грані двох світів ідеш, Що, наче скло, невидима і гостра, І тягне, рве глибинами безмеж Одкрите серце ненаситний простір. Ступи ліворуч: легкий буде спад, Повільні луки, мляві серпантини. Від інтелекту через хліб назад До жаху і безсилості клітини. А вправо ступиш — прірва і провал, І знову сплеск. І в клекотінні виру — Лише твій шал щитом проти навал. Одвага, коли ти запрагнув. Віра. Ольжич ступив управо, і його поезія теж ступила управо — "в клекотіння виру". Але внутрішній вибір був не лише продиктований свідомістю воїна, був не тільки особистісною вольовою акцією, ай підготовлений роздумами про роль і місце України в майбутньому геополітичному процесі. Історіософія Ольжича знайшла своє втілення у багатьох його творах, але в найбільш сконцентрованому вигляді виражена у вірші "Був же вік золотий...". Ольжич узяв тут топіку одного із розділів поеми Овідія Назона "Метаморфози" (поділ історії на золотий, срібний та мідний віки), але вклав у неї зовсім новий, сучасний, політично актуальний зміст. Окресливши кількома штрихами золотий вік як легенду чи як золотий сон людини про своє фантомне минуле, срібний як "яснотверезий" і мідний, поет зосередив увагу на віку власне міді (бронзи), початку історії людства, коли Проливаючи кров у грабунках і Ґвалтах без ліку, У змаганні без ліку, у бої з самим собою, Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність і жертву героя. Ці рядки сприймаються як узагальнена поетична формула із розгорнутих у багатьох попередніх творах сюжетів і ситуацій поета, що за спогадами людей, які його близько знали, "силою своєї поетичної уяви, фантазії та інвенції (...) переносив тему вірша у сфери археології, антропології, геології та в прерізні історичні епохи" із звичайних побутових ситуацій1. У цьому своєрідному "психологічному історизмі" Ольжичевої поезії (автор бачить свого ліричного героя в стані — римлян, Галлів, Готів, антів) увага зосереджена саме на мілітарному аспекті, де "вітер співає на моїм мечеві" ("Долини падають і туляться до ніг...") "обточена куля влучає у скроню" "із прудкої, співучої пращі" ("Пісня про ворога") тощо. "Духовне наставлення" на мілітарність було способом мобілізації і самомобілізації на прихід залізного віку. Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча. Сталь нової доби, що завершує коло одвічне, Холод віку заліза мав взори нестерпно-пекучі, Взори того, що гарне і того, що світло-величне. Тут виразно бачимо, як на Овідієву "періодизацію історії" накладається історіософська теорія циклічности культур Освальда Шпенґлера, автора "Присмерків Європи", книги, що її перший том вийшов 1918 року і викликав широкий і дуже суперечливий резонанс в Європі. Згідно з цією теорією, культура виражає колективну душу народу й підпорядкована життєвому, біографічному циклу чи своєрідному замкненому календарному колу: народження, дозрівання, згасання і смерть. Сучасна європейська культура, на думку німецького філософа, перебуває саме в такій "присмерковій" стадії. Олег Ольжич апелює до шпенґлерівської ідеї культури як завершеного кола ("стиль нової доби, що завершує коло одвічне"). Як же інтерпретує цю ідею поет? Відомий літературознавець Микола Неврлий цілком справедливо підкреслює, що "своїм розумінням циклічности історичного процесу за Освальдом Шпенґлером поет Ольжич перегукується в якійсь мірі зі ставленням до цього німецького вченого лідера українського відродження М. Хвильового, включаючи навіть його коректи до теорії цього філософа"2. "Кожний народ переживає дитинство, культурний етап і цивілізаційний. — писав Микола Хвильовий у памфлеті "Україна, чи Малоросія?" — У цьому в нас нема розходжень (із О. Шпенґлером — М. І..). Цивілізаційний етап і наш погляд є останній акорд всякої культури і початок її кінця"3. Розходження виявляються в тому, що коли для німецького філософа "історичні типи культур замкнено в самовольні рамці, як-от "фаустівські", що йдуть під знаком своєї судьби", тобто кожний тип світової культури, завершивши свій природний цикл, зникає ("і коли одного разу погасне цивілізація Заходу, можливо, ніколи вже не з'явиться така культура.-.") , то, на думку Хвильового, хоч "кожний з цих типів не подібний до другого, наче це не абсолютно, оскільки всюди окривається момент природного спадкоємства"5. За концепцією Миколи Хвильового, в добу четвертого відродження (першим Хвильовий вважав культуру Єгипту, Індії і Китаю, другим — греко-римську античність і третім — європейську культуру), яка матиме характер "азіатського ренесансу", Україна відіграватиме провідну роль, оскільки вона лежить поміж Європою і Азією, протягом багатьох століть перебувала на перехресті економічних і культурних зв'язків між Заходом і Сходом. Концепція "азіатського ренесансу", положення якої розроблені в статтях-памфлетах "Камо грядеши?", "Думки проти течії", "Україна чн Малоросія?", сприймається сьогодні не стільки як наукова теорія, а радше як романтичне візіонерство, як зрештою, й шпенглерівська ідея "присмерку Європи". Автор уже готовий був бачити "прекрасне сонце відродження", що починає новий період "бурі й натиску", перебираючи естафету бурі й натиску і несучи її далі. Ідеї Хвильового мали широкий резонанс і, — навіть приправлені марксистською фразеологією — були визнані небезпечними для комуністичного режиму, бо орієнтувалися на національну ідею. Тому критика "малоросійшини" в творах Хвильового знаходила живий відгук кращих представників тодішньої еміграційної української літератури, передусім Євгена Маланюка та Олега Ольжича. Що Ольжич був ознайомлений з основними ідеями концепції "азіатського ренесансу" Хвильового, свідчать його статті "Сучасна українська поезія" та "Українська культура", надруковані в 1942 р. Зокрема, в статті "Українська культура" знаходимо чітке резюме поглядів Хвильового: "Біг думок такий: большевицька революція скінчилась, прийшла реакція захланної Москви; майбутнє лежить у відродженні нації і суверенности української духовности. Історіософські погляди Ольжича і Хвильового об'єднує ідея вичерпаности Європи (її "присмерків") й нового відродження України. Але шляхи цього відродження обом діячам української культури уявлялися різними. Микола Хвильовий моделював глобальну історичну перспективу, Олег Ольжич — перспективу близьку, зумовлену політичною ситуацією того часу, розстановкою сил у світі. Якщо концепцію Хвильового можна назвати культурологічною (за термінологією О. Шпенґлера, "філософією майбутнього"), то Ольжичеву — політично мілітарною, шо зумовлює й відмінність орієнтації на духовність і культуру. Микола Хвильовий закликав орієнтуватися на психологічну Європу, на те фаустівське (за Шпенґлером) її начало, яке має стати складовою частиною "азіатського ренесансу". Ольжич доцільність такої орієнтації заперечував. "Противенство українського духовного життя і нашої поезії та життя й мистецтва європейського є безсумнівне, — писав він у статті "Два світовідчування". — У нас ідеалізм і певність посідання найвищих правд, а поруч з цим матеріалізм Європи і мертве шукання за формою. Тут — войовничість, там — пацифістичні страхи і т. д. і Україна становить тепер в Європі окрему психологічну область. Тому треба поставити під знак запитання конечність нашої орієнтації .на сучасну Європу. Не сотворімо собі кумира! ". Такий погляд випливав зі становища, в якому опинилася Україна внаслідок першої світової війни і перемоги більшовицької революції в Росії, що в її результаті біла імперія перетворилася на червону, а Петро, за словами Євгена Маланюка, обернувся в Леніна. Затиснута лещатами сусідів-хижаків, Україна, за переконанням Ольжича, може визволитися тільки протиставляючи силі силу, а не ідеї європейської демократії, які виявилися неспроможними протистояти фашизмові та комунізмові. Тому на перше місце він, як Маланюк, Липа і Мосендз, ставить у літературі ідею чину, а не шукання форми. У статті "Два світовідчування" він цитує Юрія Липу: Вперед, Україно! В тебе тяжкі стопи. Пожари хат димляться з-під них: Ні Росії, ні Європі Не зрозуміти синів твоїх. Визнання психологічної "окремости" України не означало її вивищення над іншими народами. Воно означало визнання свободи кожного народу й кожної людини ("Свобода народам, гідність людині!"). На противагу "цивілізаційні місії" одного народу над іншим, "старшого брата" над молодшим. А звідси — її орієнтація на власні сили в боротьбі за державність, бо, на думку Ольжича, народ, який вірить, що якась зовнішня сила збудує йому державу, "ніколи не зможе стати на ноги, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур" . Але фізичну міць може породити тільки міць духовна, силі заліза передують залізна воля і переконаність. У статті "В авангарді героїчної доби", надрукованій 1938 року в Парижі в альманасі "В авангарді", Ольжич писав: "Героїчна доба, в першій стежі якої найшлася завдяки глибині свого переродження Україна, гряде' Чуємо її непереможний, могутній хід. Бачимо весь безмір простору, що відкривається людині героїчної духовости. Коли крига західної зціленілої Європи грішить і колеться від натиску двох островів, що повстали з дна її півночі і півдня, то Україна є тим третім вулканічним островом, на яких трикутнику зіпреться історія нового європейського духа"'. Звідси — ідея мистецтва "великого пориву", що виражає "героїчну духовість народу" й відкидає "всі стилі, що відбивають хаос космополітичної повоєнної Європи в її найгіршому суспільному розкладі" ("Облога культури"). Звідси — й самохарактеристики та самооцінки: збірка "Рінь1 (1934) виражає закоханість у мужню "чистоту "залізного віку", а збірка "Вежі" (1940) є вже прямим висловом української революційної дійсности (карпатська Україна), де українська сучасність уже "тужить в слові прорости свій простір і час, і вилитись в патос поетичного символу", "Вежі" — то вітання стислим віршем нових героїв. Звідси — орієнтація на княжий період української історії, період княжої антики , коли особливо яскраво виявлялася духовність героїчного типу, коли людина підноситься до "подолання, смерти, віднайдення цінностей, що виходять поза межі життя одиниці и покоління"1 . Сама поезія Ольжича виходить за рамки окресленого ним героїчного стилю і синтезом символізму і неокласицизму. Вік заліза — "сталі нової доби, що завершує коло одвічне"12, був для Ольжича початком циклу нового "довічного почвірного колообігу". Звідси, нарешті — віра, що "метал небувалий, сліпучий, ворожить майбутні походи" ("Душа обважніла, як жорни..."), і в "боях одважних і залізних" (ці рядки Б. Кравціва Ольжич цитує в статті "Войовнича неокласика") він візьме участь і, коли треба, загине; в них як воїн. Ідея цієї готовности пронизує всю поезію Олега Ольжича. В яку б епоху вона не вела нас, всюди відчувається "страшна вагітність, що несе плоди, які аж правнукам-узріти" ("Пройшли пурпурні фінікійські дні..."), солодке передчуття бою, яке не знає "вагань і квилінь" ("Воно зросло з шукання і розпуки..."). Історичні ситуації в поезії О. Ольжича є різними формами вияву героїзму, що виступає в поета як "історична конечність", в якій, за словами Юрія Бойка, "закладені всі елементи стрибка в інший культурно-цивілізаційний цикл"' . І ще одна характерна деталь: змінність циклів історичного колообігу у вірші Ольжича "Був же вік золотий..." накладається на "людське неспокійне і жадібне серце", яке в різні часи і при різних обставинах намагається зберегти свою суверенність, якісь сталі прикмети. Власне, риси цієї, сказати б, стабільности серця простежує поет на широкому плацдармі історичних епох — від початків людської цивілізації до сучасности. Точно знайденим штрихом поет уміє зв'язати, вживаючи образ "Слова о полку Ігоревім", "оба поли времені", перекинути місток між людиною доісторичного племени і людиною сучасною. Скріплює їх, зокрема усвідомлення обов'язку охоронця цього племени й обов'язку сучасної людини перед своїм народом, відвага й самопожертва як добровільно накладений на себе обов'язок. Згодом в українській поезії цей мотив найсильніше озветься в голосі Василя Стуса, який свою хресну дорогу прийняв як призначення долі, яку він не проклинає, а благословляє, щасливий, що саме йому випали найтяжчі випробування заради визволення батьківщини. "Ніхто не знає години, коли його справа покличе", — писав Ольжич, — але має бути завжди готовим виконати "палючо-вогненний наказ" Ціною життя. Віддавши його боротьбі, повернувся в слові, яке не знає смерти. Сьогодні ідеологічні й культурні пріоритети багато в чому змінилися — виявили свою очевидну життєвість принципи європейської демократії та гуманізму. Але вони ні в якому розумінні не йдуть урозріз з Ольжичевими ідеями національної культури, яка виражає ідеали народу, — культури, що саме вона, а не ідеологія, формує духовність нації, бо її явища переходять із Генерації в генерацію, "забезпечуючи духовну тяглість" ("Українська культура"), з його художніми ідеями, що як за топікою, так і за суттю сво¬єю утверджують єдність людського роду з неспокійним серцем на єдиній і незмінній Землі. 1.Антонавич-Рудницька М. Із споминів про Ольжича. // Український історик. - 1985. — № 1/4. - С. 102. 2.Неврлий М. Муза мужности й боротьби. // Ольжич О. Цитаделя духа. ГІряшів, 1991. - С. 16. 3. Хвильовий М. Твори: В 2 т. - К., 1990. - Т. 2. - С. 610. 4.Шпенглер О. Закат Европьі. — М., 1993. — С. 144. 5.Хвильовий М. Твори. — Т. 2. — С. 611. 6.Ольжич О. Незнаному воякові. — С. 226. 7.Ольжич О. Незнаному воякові. — С. 144. 8.Цит. за ст.: Шумейда Я. Чому загинув д-р Олег Ольжич у концентраційному заборі? // Укр. історик. - 1985. - № 1/4. - С. 98. 9. Ольжич О. Незнаному воякові. - С. 234. 10.Там само. — С. 203. 11.Там само. — С. 183. 12.Там само. С. 179. 13.Бойко Ю. Олег Ольжич як поет. // Укр. історик. - 1986. — Ч. 1/2. — С. 67.
