В іншого талановитого представника празької школи Олега Ольжича також постає велично-гнівний образ Бога, уміщений в пейзажі аполікаліптичного пророцтва („Страшний суд”). Власне таку візію Всевишнього протиставляє поет уявленню про ласку й прощення, заперечуючи звичайні земні цінності („Достаток – лише марність, І щастя – сліпий гріх”). Духові епохи більшою мірою відповідає згусток напруги, злоби, боротьби, помсти: І небо, й земля в хмарі. Нечуваний вітер дме. Господнє ім’я – Кара. Господня хвала – Меч [6, 76].
В Ольжичевій ліриці по-особливому яскраво й переконливо втілено культ активної героїки, відважного й самовідданого лицарства, безкомпромісно-жертовного змагу. Цей активний тип героїзму, звичайно, дисонує із традицією пасивного євангельського культу. Тому-то в поезії Ольжича, як також – Оксани Лятуринської, Олекси Стефановича, Юрія Клена, Юрія Липи, переважно актуалізуються старозавітні образи із властивим пафосом духовного ригоризму, помсти, відчайдушного змагання, трагічної приреченості. Ще частіше викликаються асоціації язичницького світу, утверджуючи тим не лише екзотичний колорит поезії, але – і це головне – певну войовничу альтернативу християнському світоглядові старої Європи (зокрема, й України). Звідси прикметні поетичні візії готів і галлів у Ольжича (зб. „Рінь”, 1935), давніх русичів у Стефановича („Поезії”, 1927), звідси – войовничий „дуліб і деревлянин” ранньої Лятуринської (зб. „Гусла”, 1938; „Княжа емаль”, 1941).
Джерело: http://www.sicheslav.porogy.org/2006/9/literary/polishyk/ |