Часто, порівнюють Олега Ольжича і його великого батька поета Олександра Олеся. Такі порівняння з'явилися у пресі, в літературних дискусіях, у літературознавчих оглядах. Поодинокі теми одержували гучні назви «Син Олеся», «Батько і Син». У час розквіту свого таланту Олександр Олесь займав визначне місце в українській літературі. Потім був несправедливо забутий. Нині ім'я талановитого майстра слова знову повернуто українському читачеві. Син Олеся теж був поетом. Проте він не пішов уторованими стежками свого батька, не наслідував його. Олега Ольжича не варто, гадаємо, порівнювати з його батьком. Він був самобутньою, ні на кого несхожою оригінальною постаттю в українській літературі і незвичайною, рідкісною особистістю. У нашій Історії не часто зустрінеш таку людину, як Олег Кандиба. Суворо послідовний у своїх вчинках, відданий національній ідеї до кінця, незвичайно обдарований природою, він досяг високих злетів у різних сферах науки і громадського життя. Ще в 1915 році Олександр Олесь присвятив вірша своєму восьмирічному синові. Разом вони поклали його на музику ї співали. У цьому вірші поет передбачав неминуче визволення українського народу:
Із праведних трун виходять Хмельницький, Мазепа, Богун! Із Волі знімають кайдани міцні І слізьми співають щасливі пісні.
Паростки жаданого очікуваного майбутнього Олександр Олесь передає рядками:
Потоки, потоки шумлять та гудуть. Сини України ідуть та ідуть. І чутно вже Волі, як хвилі шумлять, І видко вже Волі, як мури тремтять. І прапор вже має у неї в руці... О, швидше до неї, о швидше, борці!
Одним з таких борців, найвірніщих синів України і був герой визвольних змагань українського народу Олег Ольжич. Він залишився вірним дитячій клятві - служить рідній землі до останнього свого подиху, відважно боровся проти фашистів у Києві, не став перед ними на коліна і в концентраційному таборі в Саксенгавзені. Олег Кандиба ще з юних років вирізнявся серед свого оточення, з-поміж друзів-ровесників. Навчаючись на філософському Відділенні Празького університету обрав археологію як свій головний предмет і в той же час писав прекрасні новаторські вірші, позбавлені традиційних літературних впливів існуючих тоді стилів та напрямків. Талановитий юнак рано визначив свій шлях у житті, свої ідеали. Справді, його духовний ріст був незвичайно швидкий і щасливий. Навчаючись в університеті, привернув до себе увагу професорів і за свої глибокі студії одержав значну посаду в Чеському Національному Музеї в Празі, що знаходиться в самому центрі міста. Досягнути такого мріялося не одному чеському вченому. По закінченні студій при Державному Карловому університеті Олег Ольжич одержує запрошення від багатьох археологічних товариств, проводить розкопки в районах поблизу Праги, в Доміці, що на території теперішньої Словаччини. Гарвардський університет пропонує йому працю в Югославії, в науковій експедиції поблизу Старчева. 3 цїєї експедиції Олег Ольжич привіз чимало вражень, познайомився там з багатьма цікавими людьми, дослідив життя й побут українських колоній на півдні Балканів та на Близькому сході Азії. Політичні, громадські, літературні та публіцистичні зацікавлення поета-трибуна поєдналися і склали навдивовиж цільний світогляд. У його рідній хаті, під одним дахом гармонійно, у злагоді жило троє рідних і водночас несхожих один на одного, незвичайних людей: батько— витончений шанувальник і співець краси, іноді сатирик, мати — розважлива і вдумлива берегиня роду, і Олег — учений, поет, палкий борець за національне визволення України. Подорослішавши, Олег створив собі власний світ, зовсім забув про свого вимріяного з-під київських околиць «Рудька», навіть про свій «Пластовий Капелюх», народжений ще не так давно. Він закинув усі перші творчі спроби, навіяні минулим ще дитячим романтизмом, і твердо став на літературній ниві як сформований поет. Перша збірка віршів під назвою «Рінь» підписана псевдонімом Олег Ольжич, мала великий успіх. Його поезії зарясніли на сторінках «Літературно-наукового вісника», бо творчість молодого талановитого майстра слова несла багато нового, оригінального. Могутній порив до героїчного життя, яким була перейнята вся поезія Ольжича, схвилювала і читача, і критика. Зміст і форма в його творах були гармонійно злиті і створювали незвичайно прекрасний і великий моноліт. Між його ідеями, висловленими у творчості і самим життям автора не було суперечностей. Олег Ольжич не визнавав страху зневіри, а метою людського життя вважав змагання за волю і прекрасний, величний, героїчний світ. З незвичайним талантом у щирих рядках першої поетичної збірки відтворено враження від прочитаної історії України, славної своїм героїчним минулим. А потім з'явилася друга збірка «Вежі», що побачила світ у Празі 1940 року, ще за життя автора. Як і попередня, вона принесла молодому Ольжичу багато щирих відгуків читачів. На превеликий жаль, не закінченою залишилася третя збірка — «Підзамча». Книжка була опублікована в 1946 році у Мюнхені і високо оцінена видатними літературознавцями, професорами Володимиром Державіним та Юрієм Шевельовим. Активну участь брав Олег Ольжич у. розбудові Карпато-Української держави (1938—1939 рр.). Після поразки в боях з чеськими військами генерала Льва Прхали Ольжича охопили сум і глибока печаль. У цей важливий для повстанців час він перебирає всі повноваження командування на себе: відсилає під охороною січовиків членів уряду Карпатсько-Української держави, а сам, останнім, разом з піхотинцями йде в темну ніч, щоб зустріти угорські війська в горах. У роки, фашистської агресії, коли вся Україна стогнала під чоботом окупанта, Ольжич приїздить до Києва і очолює боротьбу національно настроєної інтелігенції проти німецьких загарбників. З його ініціативи в окупованому Києві видаються «Українське слово» і «Літаври», створюється літературно-мистецький клуб, навколо якого гуртується творча українська інтелігенція. Тут запульсувало нове життя, будувалися плани активних змагань за долю України. Німецьке гестапо переслідувало самостійницький національний рух. Було заарештовано багатьох його учасників, а деяких — розстріляно. За Ольжичем почали систематично стежити. Із своїми однодумцями він виїздить до Львова, проживає там у конспіративній квартирі. Борець передчуває, що йому недовго доведеться втішатися волею, бо вже багатьох його друзів у Львові німці ув'язнили. Молоду дружину Ольжич відправляє до своїх батьків, у Прагу, а сам залишається вірним своїм переконанням і не покидає рідної землі, живучи надією. Що може, ще хоч на хвилину прислужиться розбудові своєї держави. Так, він присвятив себе великій ідеї. Особистого життя не знав. Усе віддав боротьбі за Україну. У травні 1944 р. гестапівці заарештували його на вулиці Личаківській і відправили до концентраційного табору в Саксенгавзен, де були знищені його однодумці. Там Ольжича піддають тяжким тортурам і знущанням та зламати його волі не можуть. Він ненавидів фашистів за поневолення України, за те, що в Києві 1942 р. було страчено його друзів на чолі з Оленою Телігою. До кінця Ольжич залишався людиною залізного характеру. І в поезії кожен його рядок випромінював силу, кликав до борні за самостійність України, за утвердження її державності. Ця ідея визначила весь його короткий життєвий шлях. 3 9 на 10 червня 1944 р."після страшних тортур і жахливих мук великий український патріот, видатний учений, самобутній поет і публіцист, провісник вільної України Олег Ольжич помер. Але своїм яскравим, як спалах зірки, життям він показав, як стають безсмертними.
