Пошук
Аналіз літературного доробку [11]
Статті присвячені творчості Олега Ольжича
Спогади [14]
Спогади сучасників Олега Ольжича
Творча спадщина [173]
Твори, листи, статті Олега Ольжича
Біографія О.Ольжича [8]
Розробки уроків за творчістю О.Ольжича [4]
Найкраща збірка Олега Ольжича
Всього відповідей: 99
Приймаються закази на написання рефератів, курсових робіт, дипломів і т.д. на теми, що стосуються письменників Празької школи.
tora1616@gmail.com




Олег Ольжич

Каталог статей


Головна » Статті » Біографія О.Ольжича

Юрій Краснощок - Лідера Знайти і Знищити (Початок)
Розділ 9
«Антуіс ін герба»

Про ці події я почув ще в роки німецької окупації, понад 60 років тому. І тепер, через багато років, працюючи над книжкою «Лідера знайти і знищити», цей розділ після довгих роздумів я назвав «Антуіс ін герба», що в перекладі означає «Гадюка в траві». Чому я назвав цю розповідь саме так, читач зрозуміє, прочитавши цю книжку.
...Це були перші страшні дні фашистської окупації в Києві. Жовте листя осені почало вже опадати. Жовтень уже повіяв холодом, ніби попереджаючи про те, що наповзає, як страшна потвора, холодна і голодна зима 1941-42 років. Кияни, ніби відчуваючи біду, почали готуватися до осінньо-зимової негоди. Окупант ще тільки призвичаївся до завойо-ваного міста. Гестапо і жандармерії німецької тут іще не було. Хазяїном у місті було військове командування німецької армії. Багато військових частин ворога готувалося до наступу на Москву. Внаслідок вдалого захоплення Києва вони перед походом відгодовувалися на багатих харчах, що захопили на складах.
Активно почали працювати київські базари – йшов натуральний обмін: борошно на сіль, крупу на сірники і мило на горох, саморобні запальнички на хліб. Євбаз (колишній єврейський базар, що розміщувався на теперішній площі Перемоги) гудів. Порядок підтримувала місцева муніципальна поліція, яку створили національно-визвольні сили міської інтелігенції. Адже в місті було багато дезертирів, мародерів і бандитів, яких НКВС, відступаючи з Києва, випустив на свободу. Вони грабували і вбивали по ночах. І тоді німці ввели комендантську годину з 9-ї вечора до 6-ї ранку. Пересування вночі киянам було заборонено. У того, хто потрапляв на очі патрулю, стріляли без попередження: розбору не було – чоловік то чи дитина, жінка чи старий дід. А вдень базари оживали знову, кияни тягли туди все, що можна було обміняти на харчі.
Бульварно-Кудрявською, вгору до Львівської площі – тоді там був Сінний базар – сунув довжелезний натовп: покупці і торговці, міняли і шахраї, селяни на возах.
Я посувався у гомінливій людській хвилі вгору по Бульварно-Кудрявській. Трамвай не ходив, автомашин було мало, інколи тягся нагору віз із сіном, яке привезли продати власникам корів, кіз, коней, яких немало залишилося в Києві.
Коли я порівнявся з будинком, де розміщувалася друкарня – тепер там книжкова фабрика, – то звернув увагу, що людський потік уповільнив свій рух і оточив кількох молодих чоловіків, які виходили з друкарні. Відчувалося, що високого чоловіка і тендітну молоду жінку охороняють кілька хлопців. Вгадувалося, що в їхніх кишенях схована зброя, і вони її використають, якщо треба буде захистити цього чоловіка і цю жінку, що привітно всміхалися одне одному.
Серед натовпу почулися голоси.
– Дивись, ота жінка – поетеса Олена Теліга, а то поруч – Олег Ольжич...
– Який Ольжич?..
– Та той худорлявий, це син Олександра Олеся...
– А хто він, той Олесь?
– Тю, неук, – кинув сивовусий чоловік, – це наш славетний український поет, його весь народ український знає, на його вірші пісні написано... – І він загув басом тихенько:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди...
Цілуй її, цілуй її,
Знов молодість не буде...

– Гарна пісня, – погодився «неук». – А де він, той Олесь, зараз?
– У Чехословаччині залишився, старий він... А син приїхав до Києва відновлювати нашу українську державність. Самі вони десь із Житомирщини...
Олена Теліга і Олег Ольжич, проштовхавшись через юрбу, поволі попрямували до центру міста. Вони не виступали перед людьми, які оточили їх. Окупанти забороняли всякі зібрання.
Я, тоді п’ятнадцятирічний підліток, ще не знав ні віршів поета Олександра Олеся, не чув нічого і про Олега Ольжича, його сина. І ось тепер, глибинно ознайомившись із творчістю поета, провівши детективне розслідування загибелі його сина Олега Ольжича, вивчивши документи, я побачив у його особі одного з лідерів українського національного визвольного руху, яких нещадно нищили спільно фашизм і більшовизм.
З початку окупації до Києва прибули похідні групи Організації українських націоналістів, які створили міську адміністрацію, розбудували громадське, культурне і видавниче життя. То були групи ОУН Андрія Мельника. Вони почали видавати газету «Україн-ське слово», яка спочатку виходила в Житомирі, а потім у Києві. Були сподівання на відновлення української державності. Газета «Українське слово» тоді писала – я добре запам’ятав ті рядки:
«Звільнення українських земель з-під московсько-більшовицької окупації повертає Українській Нації природне право користуватися своїми національними символами і святощами. Всюди по наших містах і селах піднімаються жовто-блакитні прапори, як прапори волі, як знаки визволення з-під чужонаціонального ярма, як наочне свідчення, що ця земля йде до світлого майбуття під гаслом національного пророка Тараса Шевченка – «в своїй хаті своя Правда, і Сила, і Воля!».
Але, на жаль, у своїй хаті не було єдності в боротьбі за волю. 5 жовтня 1941 року «Українське слово» надрукувало вірш, підписаний Анатолієм Виховцем і названий «Ніч в Києві».
Ще й наче ствердження надії,
Яку плекали ми давно,
Маячить на святій Софії
Жовто-блакитне знамено...

Колектив газети відверто наражався на небезпеку, сіючи підозру в гестапо, що терористичні акції коять націонал-патріоти, домагаючись визнання Берліном незалежності України самі вони ще не знали, що більшовицький Кремль своїми теракціями підставляє їх під сокиру німецького окупанта).
Для того, щоб дати уявлення про ті складні умови, що створилися у Києві в перші дні окупації (все це я бачив на власні очі), наведу спогади киянина Ростислава Василенка, який волею долі, тікаючи від більшовиків, як активіст національно-визвольного руху, опинився в Америці.
«19 вересня німці зайняли Київ, по дорогах ходили люди військові, на цивільних не звертали уваги, і я повернувся до міста. На Києві позначилась війна, місто було паралізоване, елементарні умови життя, як світло, вода, опалення, харчові магазини, транспорт, – перестали існувати. Німецька військова влада, а потім їхня цивільна адміністрація налагоджували постачання для своїх, а місцеве населення, «унтерменш» було залишеніонапризволяще.
Кияни голодували, але поволі національно свідомий елемент намагався хоч трохи якось зарадити лихові. Створилася міська управа на чолі з професором О. П. Оглобліним, що примістилася десь на Подолі. З’явилась газета «Українське слово» (започатковане ще Коновальцем у Франції), її редактором став Іван Рогач, а Олена Теліга видавала літературний журнал «Литаври», додаток до «Українського слова». Інтелігенція почала жертвенно працювати для міського населення – Олег Ольжич (Кандиба), професор М. Грунський, І. Кавалерідзе, О. Чеварда, В. Волконович, С. Драгоманов, В. Завітневіч, Ізідора Косач-Борисова, Дмитро Кислиця та інші. Бути головою міста професор О. Оглоблін не захотів, і виникла потреба зміни. Заступником Оглобліна був аспірант викладач з методики мови Володимир Пантелеймонович Багазій. Людина велетенського зросту, пристойний і вольовий, він у цій розтерзаній ситуації найкраще підходив на посаду голови міста...».
Олег Ольжич закликав пригнічений більшовицькими репресіями і фашистською окупацією український народ на боротьбу за своє визволення:
О Україно! Хай нас людство судить, –
Тобі одній думки і кожен рух,
Твоїм щитом – гарячі наші груди,
Твоїм мечем – ці мільйони рук!!!
Хто ж він такий – цей відомий і невідомий Олег Ольжич? Як і чому він зробив щитом українського народу свої власні груди?
У цій таємниці щось було таке, чого дуже боялися фашисти і енкаведисти – Берлін і Москва. Чому? Для того, щоб відповісти на це запитання, слід звернутися до його біо-графії.
«Автобіографія

Я народився 8. VIII. 1907 року в місті Житомирі на Україні. Середньошкільне навчання я проходив у Пущі-Водиці біля Києва і на матуральних курсах Українського Громадського Комітету у Празі, де я 11. XI. 1924 року закінчив навчання. В зимовому і літньому семестрах 1924-25 років я вступив як слухач на філософічний факультет Карлового Університету. Одноразово відвідував, як звичайний слухач, лекції головно з передісторичної археології та історії мистецтва... Його праці у професора Стоцького: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 р.», «Галицька мальована кераміка», у Фоустека «Погляди Грушевського на початки людської громади».
Студії на філософічному факультеті я закінчив в літньому семестрі 1928-29 р.
Прага 29.IV. 1930.
Олег Кандиба».

Уже з цієї автобіографії стає зрозуміло, що в Україні з’явилася нова політична постать, чиї переконання збігаються з поглядами першого президента України Михайла Грушевського. До того ж, Кандиба був вихідцем зі Східної України, сином відомого кожному українцеві поета. І ніхто інший, як він, став у Києві організатором перших державних установ відновленої української держави. І це для Москви ставало небезпечним. Мельник, який жив у Відні життям малоактивного лідера руху, не являв такої загрози для Радянського Союзу, як активний керівник ОУН на східних землях України Олег Ольжич. І радянська розвідка, за завданням Сталіна і Берії, починає активні пошуки цього лідера, аби знищити його.
Для того, щоб з’ясувати, наскільки Олег Ольжич цікавив Москву, я дещо повернуся в часі до події, яка, на перший погляд, не дуже пов’язана з загибеллю Ольжича, але якщо проаналізувати глибше, встановлюється прямий взаємозв’язок.
12 жовтня 1941 року, як свідчать записи в журналі прийомів Й. Сталіна, вождь народів прийняв щойно призначеного резидента НКВС у Сполучених Штатах Америки В. М. Зарубіна, який їхав до Вашінгтона під прикриттям посади секретаря радянського посольства. З ним їхала і його дружина Єлизавета Зарубіна як його помічниця, теж агент НКВС.
Про що йшла розмова Сталіна з Зарубіним, ніхто не знає, бо бесіди вождя, особливо з агентами розвідки, як і багато чого іншого, не стенографувалися. Але можна дослідити теми їхньої розмови з огляду на ситуацію у Радянському Союзі. Що ж відбулося в жовтні 1941 року? Розвідка Берії передала Сталіну інформацію, одержану з Вашінгтона: американський уряд прийняв рішення, що коли німці захоплять Москву, він розірве відносини зі Сталіним і визнає законним уряд Олександра Керенського, який висадиться з американськими військами і тех-нікою на Далекому Сході і продовжуватиме війну проти Німеччини.
Становище радянських військ під Москвою було вкрай важке, німецькі війська стояли вже біля околиць столиці, а в Берліні готувалися подарункові годинники для переможців. Москва евакуювалася, і її готували до знищення.
Іншим важливим питанням була Україна. Що зробить Олександр Керенський з Україною, коли стане на чолі уряду Росії, і як він залучить її до боротьби з німцями?
Як відомо з історії, 28 червня 1917 року до Києва приїхали міністри Тимчасового уряду М. Терещенко, І. Церетелі і О. Керенський, які дійшли згоди з Центральною радою України розглянути питання самостійності України після проведення Всеросійських установчих зборів. Але ця обіцянка Тимчасового уряду не була виконана, більшовики здійснили жовтневий переворот і кулеметами розігнали Установчі збори. Отже, зрозуміло, що Керенський, очоливши уряд Росії, віддразу ж проголосив би визнання незалежності України під егідою Сполучених Штатів Америки, чим би підняв повстання в тилу у німців.
Виходячи з цієї ситуації, Сталін і дав доручення В. Зарубіну як радянському резидентові: таємно з’ясувати позицію американського уряду щодо Керенського, можливості згаданого варіанту, а також ставлення американців до проголошення незалежності України. У зв’язку з цим Зарубін мав скласти досьє всіх лідерів ОУН: які у них зв’язки з Америкою, як їх підтримують фінансово і яких агентів мають в Україні.
І ось тут я маю зупинитися на особі резидента в Америці Василя Зарубіна. Він походив з України – тут народився і виріс, батько його під час окупації Києва німцями перебував у цьому місті. Про діяльність його сина німцям не було відомо. Офіційно він був штатним працівником посольства СРСР у Сполучених Штатах, секретарем посольства. Насправді ж він був резидентом НКВС у Вашінгтоні. Його псевдо – Василь Зубілін. У 1944 році Зарубін, він же Зубілін, таємно зник з Америки (був вивезений до Москви радянською розвідкою). Його звинувачували в тому, що він завербував у радянські агенти американського розвідника. Доброю його помічницею в розвідувальній акції була його дружина Єлизавета Зарубіна, псевдо – Горська, дівоче прізвище Розенцвейг. Народилася на Буковині в єврейській сім’ї. У 30-ті роки була агентом ГПУ в Чехословаччині – там займалася українською еміграцією, вкоренившись туди як акти-вістка українського національно-визвольного руху. Була знайома з батьком Олега Ольжича Олександром Олесем. Отже, Єлизавета Зарубіна-Горська, вона ж Розенцвейг, як агент ГПУ обертаючись серед закордонної еміграції, опікувала ОУН в Чехословаччині й добре знала Олега Ольжича та його батька Олександра Олеся. Їй було відомо про діяльність Ольжича як молодого керівника. (ОУН не був тоді ще розколотий на два крила: реформаторів-мельниківців і революціонерів-бандерівців). Знала вона і про його поїздку до Америки.
З початку війни з фашистською Німеччиною НКВС СРСР пильно стежила через своїх агентів за пересуванням похідних груп як мельниківців, так і бандерівців, що йшли за німецькими військами по Україні. Провід ОУН призначив Олега Ольжича керівником груп, що діяли в Україні, і заступником голови Проводу мельниківців у Східній Україні. Керівництво СРСР, особисто Сталіна турбували ці групи Ольжича. Бо якщо Бандера мав великий вплив у Західній Україні, то Мельник і Ольжич мали його в Центральній та Східній Україні – адже сам Ольжич і багато його прибічників були зі сходу і воювали проти більшовиків під час громадянської війни у військах Симона Петлюри.
Сталін добре розумів, що коли в Києві Ольжич проголосить відновлення незалежної України, що Мельнику обіцяло німецьке керівництво з Берліна, то це буде загибеллю для СРСР. Кожний третій солдат у Червоній армії на фашистському фронті був українець. А це означало, що в разі проголошення незалежності України вони заатиркнуть багнет у землю, стануть під прапор відновленої України, і Радянський Союз впаде, як глиняний колос, сталінському деспоту настане кінець.
Сталін, політбюро ЦК ВКП(б), Берія оцінили таку ситуацію, коли популярний лідер, син відомого українського поета, може підняти проти більшовицької диктатури мільйони розкуркулених селян, сотні тисяч сімей репресованої інтелігенції. На боротьбу проти сталінської тиранії повстане чорноземна Україна, виморена голодом, піднімуться шахтарі і робітники проти комуністичної зрівнялівки – і розвалять комуністичну державу.
Тому на знищення цього лідера були кинуті терористичні групи НКДБ, радянські агенти Кудря, Полуведько, Штепа, Медведєв та багато інших законспірованих у німецьких установах прислужників НКВС. За ним полювали по всій Україні, чинячи переслідування і облави в тилу німців.
Для того, щоб з’ясувати, як коївся цей злочин проти одного з лідерів українського народу, я і мусив розібратися в тому гадючому клубку енкаведистських терористичних груп.
Вивчаючи обставини загибелі засновника ОУН Євгена Коновальця, якого підірвав бомбою, закладеною в коробку з шоколадними цукерками, агент НКВС Павло Судоплатов, я натрапив на прізвище радянського розвідника і терориста, спільника Судоплатова Кіндрата Полуведька, вчителя з Вінниччини. Полуведько спочатку стає інформатором ОГПУ, а потім агентом НКВС. Завдяки своїй таємній службі він робить добру кар’єру. Від учителя сільської школи (маючи освіту випускника короткотермінових учительських курсів) він вибивається у відповідальні працівники наркомату освіти України, де його вкорінюють в оточення наркома освіти Олександра Шумського. Пройшовши курс навчання в органах політичної радянської розвідки, Кіндрат Полуведько під кодовим ім’ям «Павло» опікає наркомат освіти України.
Скористаймося довідкою українського КДБ про діяльність Івана Кудрі, яку надіслали до Москви в 1963 році у зв’язку з його реабілітацією.
«... Невдовзі (після захоплення Києва німцями – Ю. К.) на вулицях Києва можна було побачити типового «щирого» українця, за одежею і поведінкою схожого чи то на вчителя, чи то на провінційного художника, чи то на діяча культури з паспортом та іншими документами на ім’я Кондратюка Івана Даниловича, а незадовго до окупації Києва він оселився на колишній Інститутській вулиці в будинку № 6 (відомим під назвою «Будинок Гінзбурга»)...».
Насправді «щирий українець» був працівником 5-го відділу Управління держбезпеки НКВС УРСР. Ось що свідчать мельниківські джерела.
«...Ще двоє керівників ПУНу поспішають на побачення до Києва – Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський. Олег Ольжич мав приєднатися до них.
30 серпня 1941 року на Бердичівській вулиці в Житомирі пострілами в спину провокатор, що мав документи на ім’я Степана Козія, застрелив Сціборського і Сеника-Грибівського, сам же вбивця був застрелений німецьким офіцером у формі льотчика, знайти цього «льотчика» оунівцям не вдалося – якось пояснити це вбивство німці не змогли. Сліди злочину, за їх версією, вели до «революційного бандерівського штабу».
Провід ОУН-р категорично заперечив свою причетність до вбивства двох активістів національно-визвольного руху. Це обговорювалося і на зустрічі Мельника та Бандери. Чому саме було взято на приціл цих двох людей? Це змусило мене знову повернутися до Кіндрата Полуведька.
Ось що свідчать учасники тих давніх подій:
«...В час, коли в Роттердамі сталося вбивство Коновальця, Полуведько, якого не підозрювали як спільника теракту, бо він у той час перебував у Берліні, дізнавшись про терористичний акт, терміново виїжджає до Фінляндії. Невдовзі починається війна між СРСР та Фінляндією, і Полуведько зникає з поля зору ОУН. До того ж відбувається розкол, і його не дуже шукають. До всього, кордон у Фінляндії стає після смерті Коновальця небезпечним для контактів з Україною...».
Коли ж німці зайняли Львів, а Фінляндія почала воювати на боці Німеччини, Полуведько одразу випливає у Львові серед оунівців. Своє зникнення він пояснює тим, що війна ізолювала його у Фінляндії, а тепер він під прикриттям фінської армії приїхав продовжувати свою визвольну роботу. Але версія ОУН-мельниківців відносно агента-чекіста Кіндрата Полуведька збігається з матеріалами, що зберігаються в архіві КДБ України. По них писали свою книжку автори «У клубі зрадників». Ось рядки з характеристики: «Полуведько – відданий, досить досвідчений розвідник. Може бути використаний для виконання будь-якого завдання...».
А ось що повідомляють автори книжки про Полуведька на підставі його особової справи: «...У червні 1941 року Полуведько, який працював тоді вчителем однієї із чернігівських шкіл (це було його прикриття, зарплату енкаведиста-розвідника він отримував окремо – Ю. К.), був викликаний до Києва. Він зрозумів, що мова йтиме про якесь важливе доручення. Розмова з чекістом Іваном Даниловичем Кудрею затяглася надовго... 21 червня 1941 року Полуведько, одержавши документи на ім’я викладача німецької мови Половенка, виїхав у відпустку, яку він вирішив провести, за легендою, в санаторії на Стані-славщині. До Станіслава він прибув за день до захоплення міста фашистськими військами, там він влаштувався викладати німецьку мову в сільськогосподарському інституті. Після приходу німців до Станіслава пробирається у Львів, де приєднується до групи мельниківців, яку очолює Олег Ольжич – заступник Мельника...».
Але мені треба було якось звести кінці з кінцями: дані з особової справи Полуведька-енкаведиста і дані зі свідчень оунівців про Полуведька як націоналіста. Ось що свідчить член ПУНу ОУН-м Ярослав Гайвас:

«...Обидва (Сеник і Сціборський – Ю. К.) прибули до Львова нелегально більш як за тиждень після втечі совєтських військ. Перед їхнім прибуттям зголосився до нашої квартири на Академічній вулиці дивний чоловік, який назвав себе Полуведьком і повідомив, що він є давнім зв’язківцем між ПУН-м і підпільною націоналістичною організацією на Наддніпрянщині. На щастя, з Кракова прибув найближчий співробітник Сціборського – Чемеринський-Оршан, і він мене поінформував, що знає Полуведька з Парижа, де той переховувався якийсь час перед нелегальним поворотом на Наддніпрянщину, і що в тій справі триває слідство, з чим докладніше обізнаний Сеник. Оршан порадив мені зачекати до прибуття Сеника, що я й зробив. Розмова Сеника з Полуведьком, в якій брав також участь Сціборський, відбулася при замкнених дверях.
Через декілька днів Сеник сказав мені приблизно таке: «Не все ясне з Полуведьком. Треба багато чого перевірити». Він, Сеник, і надалі буде за Полуведька відповідати та забере його з собою на Схід.
Перед від’їздом до Житомира Сеник повідомив мене, що може прийти звістка з Фінляндії, яку слід терміново передати йому. При цій нагоді Сеник утаємничив мене дещо у справі Полуведька. Полуведько виїхав перед убивством полковника Євгена Коновальця з Берліна на організаційну станицю – переправочний пункт – у Фінляндії. Зразу після вбивства він нелегально перейшов кордон до СРСР, а тепер пояснює це наказом, який він отримав від свого фінляндського зв’язкового, майора фінляндських військ. Власне, до того майора Організація звернулася за підтвердженням інформації Полуведька.
Повернувшись в Україну, Полуведько, як пояснював він, не мав змоги вирватися на захід. Удалося йому це перед самою війною, але кордону він уже не зміг перейти, бо був обложений совєтськими військами, тому переховувався в полях, аж доки не відступили більшовики, а тоді прибув до Львова й відшукав організаційну квартиру. Після прибуття до Житомира Полуведько жив на одній квартирі з Сеником і Сціборським. Перед їхньою смертю він запропонував, що поїде до Вінниці та інших міст, щоб пошукати зв’язки або зав’язати нові. Сеник погодився на це, і він поїхав туди...».

Як повідомляє далі свідок, німці чомусь не змогли знайти офіцера люфтваффе, що застрелив убивцю Козія. Вони не дозволили побачити і тіло невідомого, але подали їм документ, що мав при собі терорист, який було видано установою в Берліні «Україніше Фертрауенштеле», тобто УНО, але він був фальшивий. Керівництво ОУН-мельниківців тоді зробило висновок, що це заподіяв бандерівець.
Ярослав Гайвас далі свідчить:

«Я негайно поїхав, щоб віднайти і спровадити до Житомира Полуведька. Першим пунктом, куди я подався, була Вінниця. Тут Полуведько був коротко, зустрічався з людьми, а потім поїхав до Гайсина та Умані. Я подався туди. Одначе ані в Гайсині, ані в Умані його ніхто не бачив. Не дочекавшись Полуведька в Умані, я через Гайсин і Вінницю вернувся до Житомира і тут застав Полуведька, одначе розмовляти з ним не міг, бо саме впав Київ... Німці в’їзд до міста заборонили. Але Федак Смок улаштував нам трьом – Романові Біді, Богданові Коникові і мені – транспорт туди, і ми, заховані під брезентом у вантажній військовій машині, дісталися до місця призначення. Через кілька днів туди прибув Ольжич і багато інших членів ОУН, і з ними Полуведько. Перед тим як говорити з Полуведьком, я запитав про нього Ольжича, чи він міг щось цікаве сказати. Тоді Ольжич сказав мені приблизно таке: «Я Полуведьком ніколи не займався. Він хотів залишитися в Києві, але я дав йому доручення виїхати негайно до Харкова, де ним займуться Коник, Бабій (Олекса) та Кивелюх (Роман)».

У тому, що вбивство Сеника і Сціборського було провокаційною акцією, спрямованою на те, щоб посварити бандерівців і мельниківців і зруйнувати визвольний рух, сумнівів уже не було. Але мені треба було ще вислідити, як ця провокація була зроблена. По-перше, треба було з’ясувати, хто був більше всього зацікавлений у вбивстві саме цих політичних авторитетних діячів руху. Зрозуміло, що найбільше це потрібно було самому Полуведьку, який стояв перед викриттям як радянський агент, і викрити його могли тільки ці двоє. По-друге, готувалася більш широка акція, в яку повинен був потрапити і Олег Ольжич як представник Мельника у Східній Україні. Але, побоюючись викриття, операцію прискорили. Зникнення Полуведька з Житомира пов’язане з його зустріччю і розробкою плану акції разом із тер-групою, яка здійснила знищення Сеника і Сціборського.
Щоб довести це, мені знову доведеться повернутися до документів НКВС. Ось що написано в особовій справі Полуведька: «У жовтні 1941 року Кіндрат Полуведько з’явився у місті на Дніпрі, щоб негайно зв’язатися з Іваном Кудрею, який дав згоду на поїздку Полуведька до Харкова з завданням вкоренитися до складу харків-ської організації українських націоналістів. Кудря також дав йому явки для зв’язку з центром...».
Полуведько поспішав зникнути з Києва, бо тут його могли швидко викрити і з’ясувати його причетність до вбивства. Це було для мене зрозуміло. Але хто став виконавцем цього теракту? Полуведька знали найкраще Сушко, Грибівський, Сеник. Він також добре знав, що похідні групи ОУН просуваються на Київ та Харків, і національно-визвольний рух в Україні зростає, незважаючи на жорстокий тиск окупаційної влади. Тому залишитися у Києві без таких агентів, як Полуведько, Кудря, Штепа, радянській політичній розвідці було те саме, що залишитися без рук. Отже, передусім було потрібно знищити тих людей, які можуть викрити її агентів-нелегалів. З цією метою й було створено групу чекістів під командою Єлізарова, яку підпорядкували Полуведьку, а він мав вивести її на вбивство намічених жертв.
Отже, Полуведько зник із Житомира для зустрічі з групою Єлізарова, яка чекала його повідомлення для початку операції, яку я дещо умовно назвав би «Каїн».
На підставі тих документів і свідчень, які я маю, можна впевнено твердити, що Степан Козій – убивця Сеника і Сціборського – був членом терористичної групи, котра мала завдання керівництва НКВС у Москві скоїти цей злочин. Він був смертником, не знаючи про це. Такого смертника вибирали із заарештованих націоналістів, сім’ї яких були в руках НКВС, – йому обіцяли, що коли він виконає своє завдання, він одержить амністію, а сім’ю його випустять.
Операцію «Каїн» було розроблено за кращими зразками підступності з використанням агента-«окупанта» у формі офіцера люфтваффе, який застрелить смертника. Такий хід був більш вдалим, ніж коли б убивця біля тіл розстріляних у спину залишив своє посвідчення на прізвище Степана Козія. Довідка фальшива, і її важко в тій обстановці перевірити. Це зроблять з роками, але на той час сліди було заметено. Вдало підібрали й офіцера люфтваффе (німецька військова авіація), який зник потім невідомо де, і німці не змогли його навіть допитати, тому вони нічого конкретного й не сказали Олегові Ольжичу.
Але це вбивство досягло своєї мети, воно забило остаточний клин у стосунки між двома крилами ОУН і посіяло ворожнечу між ними. Цю операцію міг організувати тільки той керівник НКВС, який дуже добре знав ситуацію в ОУН і її слабкі місця. Такою людиною був комісар НКВС Судоплатов.
Але у енкаведистів не все вийшло, як планували. Головного керівника ОУН-м Олега Ольжича знищити не вдалося.
Вивчаючи довідку КДБ про діяльність Івана Кудрі, я раптом натрапив на слід. Ось що там повідомлялося:

...Несподіваною і в той же час корисною була зустріч «Максима» (Іван Кудря – Ю. К.) в кінці дня 3 листопада зі співробітником НКВС т. Єлізаровим, який з групою чекістів виконував оперативне завдання і потрапив в оточення, а потім у полон і утримувався в Дарницькому таборі військовополонених. Тут їм вдалося підкупити перекладача за ручний годинник, що зберігся в одного із співробітників, і таким чином 16. Х. 1941 року їм вдалося звільнитися з табору, одержавши перепустки українців і мешканців Києва. Ідучи втрьох по місту, Єлізаров і два його співробітники випадково зустріли колишнього співробітника НКВС Великого В. І. (Стасюка), що жив у Києві під прізвищем Заремба, на квартирі якого вони й переховувалися кілька днів, поки Єлізаров не перейшов на квартиру Бремер за рекомендацією Окіпної.
...На останній зустрічі з Єлізаровим 6. ХІ. 1941 року «Максим» розповів йому все, що йому треба передати в НКВС, забезпечив невеликою сумою грошей і наступного дня направив Єлізарова з товаришами на «Велику землю». Єлізаров у свою чергу рекомендував «Максиму» «Великого-Зарембу», якого один з товаришів Єлізарова зв’язав з мешканцями Києва, які могли б зацікавити «Максима...».

До цього уривка з довідки КДБ про Івана Кудрю слід зробити деякі коментарі. По-перше, потрібно з’ясувати, хто безпосередньо керував боротьбою НКВС проти українського визвольного руху. Для того, щоб визначити це, я залучу до свого розслідування лист, направлений в’язнем Володимирської в’язниці Павлом Судоплатовим Президії XXIII з’їзду КПРС щодо своєї реабілітації.

«Цілком таємно № 298302.
...3. У 1941 році наказом по НКВС СРСР було створено Особливу групу при Наркомі на чолі зі мною та моїм заступником Ейтінгоном (він же Леонід Котов за кодовим прізвиськом «Льоня», організував убивство Льва Троцького – Ю. К.). З перших же днів війни Особливій групі було доручено: організацію агентурної, розвідувальної, диверсійної та партизанської роботи в тилу ворога, підготовку і проведення такої ж роботи щодо вкоріненню чекістської агентури в районах, які підлягають окупації...».
Отже, головним керівником українського радянського підпілля НКВС був убивця Євгена Коновальця комісар держбезпеки 3-го рангу Павло Судоплатов, він же «Павлусь», він же «Волюх», який дуже добре знав стан речей в ОУН і про те, хто є там агентом-нелегалом НКВС. Він добре розумів, що як Іван Кудря – «Максим», він же «Українець», так і Кіндрат Полуведько, він же «Половенко», перебувають під загрозою викриття. Кудрю добре знав член Проводу ОУН полковник Роман Сушко.
Що ж стосується групи терористів Єлізарова, то у зв’язку з оточенням більшої частини Південно-Західного фронту вони, після вбивства Сеника і Сціборського, переодягнені в цивільне, потрапляють у полон. Улітку 1941 року німці українців-червоноармійців, якщо за ними приходили родичі, звільняли з полону. І не тому, що вони були такі добрі, а тому, що їм потрібна була робоча сила, яка б годувала німецьку армію і розбирала руїни підприємств. Робилося це дуже просто. Тому, хто звільнявся з полону, інші полонені давали адреси і записки на волю родичам, ті приходили з тими записками і забирали своїх батьків, братів, чоловіків. Подібну записку передав на волю і Єлізаров Окіпній, яку добре знав. Вона залучила до справи Бремер та ще якусь жінку фронтовика, і вони забрали «своїх чоловіків» з полону. Допоміг у цьому ще й годинник, який вони подарували перекладачеві, про що свідчить довідка НКВС.
Єлізаров мав після цього вийти на зв’язок з Кудрею, але резиденцію агента НКВС, як свідчить довідка, підірвала міна, закладена радянськими мінерами з ГРУ в «будинку Гінзбурга». Побачивши руїни, Єлізаров почав шукати Кудрю в місті і зустрів його за кілька кварталів на Пушкінській, де Кудря влаштувався на новій квартирі.
Розслідування цієї трагедії потребувало глибокого вивчення суті справи для того, щоб зняти звинувачення, які партійна і енкаведистська пропаганда начіпляла на визвольний рух України, і глибше розкопати діяння Особливої групи НКВС при Берії, про яку свідчить комісар Судоплатов і яка була створена не так для боротьби проти німців, як проти визвольних рухів у союзних і автономних республіках СРСР, котрі потрапили в німецьку окупацію і почали відроджувати свою державність.


«Цілком таємно.
Довідка КДБ при Раді Міністрів УРСР про диверсійну розвідувальну діяльність групи підпільників м. Києва під керівництвом І. Д. Кудрі.
Серпень 1941 р. – листопад 1943 р.
...На початку серпня 1941 року, коли загроза окупації Києва стала реальною, Кудря без коливань прийняв пропозицію залишитися у Києві для проведення розвідувальної роботи у тилу ворога.
З цього моменту Кудря, що став «Максимом», з допомогою групи чекістів таємно від своїх друзів став готуватися до виконання вельми почесної, відповідальної і нелегкої роботи розвідника в тилу німецьких окупантів.
...Коли співробітник НКВС УРСР після змістовної попередньої розмови спитав власницю вказаної квартири Груздову Марію Іллівну, чи змогла б вона у випадку окупації німцями міста залишитися в інтересах радянської влади у Києві, вона в якусь мить розгубилася і не дуже повірила, що їй, дружині репресованого радянськими органами письменника, пропонують залишитися в тилу у німців для виконання важкого завдання, їй довіряють життя чекіста...».
Я дещо перерву виклад цього таємного документа, щоб зробити свої резюме до цієї довідки. Слід відзначити, що НКВС «купило» дружину письменника тим, що пообіцяло звільнити її чоловіка з концтабору, заявивши, що він живий і його випустять на волю. Але коли її вербували, чоловіка вже в живих не було, він помер у таборах. Бо далі в довідці про нього немає ніякої згадки. Ось так підступно НКВС вербувало своє підпілля в Україні.
В інтересах розслідування я змушений буду прокоментувати всю довідку і через неї глибоко розкрити ту складну ситуацію, що утворилася в Києві і в Україні під час німецької окупації. Звернімося знову до довідки про Кудрю:
«Сусідам про свого квартиранта вона (Груздова) розповідала, що він викладач української мови і літератури з Харківської області, з яким вона познайомилася на курорті в Сочі, і тепер, після дворічного листування, вирішила нарешті вийти за нього заміж. Батько у нього священик і свого часу був також репресований. В останні дні перед окупацією міста Кондратюк і його наречена на очах сусідів запасалися продовольством, створюючи враження, що вони не збираються евакуюватися. Під час цієї роботи вони зав’язували знайомство з тими, хто відверто чекав німців, готуючи з них своїх поручителів. У той же час група оперативних працівників готувала «Максиму» помічників, кур’єрів, закладала радіостанції, схованки зі зброєю, бланками, документами, шифрами і т. п.
Особливу складність становила конспіративна закладка і випробування стаціонарної радіостанції...».

І далі:

«Однак перший день роботи «Максима» в тилу у ворога почався з невдачі – встановити радіозв’язок з центром не вдалось. Друга невдача трапилася 24 вересня, коли було підірвано «будинок Гінзбурга» і під його руїнами залишилися різні документи, бланки паспортів та інших документів, гроші, зброя, шифри, адреси потрібних людей і т. п. «Максим» залишився не тільки без квартири, що було зрештою не дуже суттєво, але загинуло майже все, без чого не можна було розпочинати роботу в окупованому місті...».
У подальшому розслідуванні я ще торкнуся того, як і чому заклали штаб-квартиру Кудрі в замінованому радянськими військами будинку. Коли почалися вибухи в сусідніх будинках, агент НКВС вискочив зі своєю «нареченою» з «будинку Гінзбурга» в самій білизні, а через кілька хвилин будинок злетів у повітря разом із мешканцями, які не встигли залишити заміновану споруду... Та знову продовжу цитувати довідку:
«Та не такий був «Максим», щоб втрачати голову від невдач, він наполегливо почав збирати дані про політико-економічний стан у Києві та на Україні, про діяльність українських націоналістів... Використовуючи свої знайомства і свою незаперечну репутацію серед осіб, що відкрито чекали німців, він оселився в новій квартирі на вул. Пушкінській, № 37.
У місті тим часом не припинялися пожежі і вибухи, які набули особливого розмаху в період з 24 по 28 вересня 1941 року, в тому числі було підірвано склад з прийнятими від населення радіоприймачами, німецьку військову комендатуру, кінотеатр для німців і таке інше. І хоча ствердно ніхто не може сказати, хто конкретно здійснював подібні вибухи, що забрали в могили сотні «завойовників», немає сумнівів, що до цього доклали руки особи, які мали відношення до групи «Максима...».
Особливо підкреслюю цей абзац із довідки КДБ про Івана Кудрю, бо в ньому «закопано» одразу кілька таємниць московського більшовицького Кремля і беріївського НКВС.
По-перше, до цих вибухів група Івана Кудрі – «Максима», якщо й мала, то тільки побічне відношення, бо якщо розглянути ситуацію, то керівник групи «Максим» на той час, з 27 по 28 вересня, мав у своєму розпорядженні тільки двох радистів і господиню квартири – помічницю-«наречену» Груздову. А після вибуху в «будинку Гінзбурга», як було вже сказано, він утратив у підпільній резиденції все – навіть адреси агентів НКВС. До відома читача, автор – живий свідок тих подій: німецька комендатура, склад приймачів, кінотеатр «Комсомолець України», «будинок Гінзбурга» вибухнули майже одночасно.
Отже, можна з упевненістю вважати, що підриви здійснила інша радянська сила, про яку Іван Кудря дуже мало знав. А група його почала діяти пізніше, вже після вибухів. Відносно ж тих, хто палив місто під час вибухів, то з попередньої розповіді відомо: агентів-терористів НКВС залишило в Києві багато, і вони не знали один одного.
У той час, коли за спиною національно-визвольних сил України в Києві розгорталася ціла мережа диверсантів, шпигунів і провокаторів НКВС, активісти ОУН продовжували боротьбу проти двох ворожих сил – більшовизму і фашизму.
26 грудня 1941 року вночі у конспіративній домівці на вулиці Кузнечній Ольжич та Я. Дубовий детально інформують організаційного референта голови ПУНу-мельниківців про стан підпільних груп та політичну діяльність на переломі 1941-42 років. «Над Ольжичем нависла смертельна небезпека, – згадує О. Дніпрова, на квартирі якої він переховувався. – Він знав, що його чекають не лише смерть, а й нелюдські катування, але на його обличчі не відбивалося хвилювання. Проте він страшенно переживав арешти друзів, арешти тоді були щораз частіші».
На цій зустрічі Ольжич, проаналізувавши становище в Києві, запропонував усім розконспірованим членам ОУН виїхати з Києва, якщо можливо – за межі рейхскомісаріату, решті – перейти на нелегальне становище. В підпілля пішла й Українська Національна Рада. ОУН приступила (разом із Тарасом Бульбою-Боровцем) до утворення Української повстанської армії. Як свідчить Бульба-Боровець, таке рішення було прийнято ще в серпні 1941 року: переговори відбулися у Львові і тривали три дні. З Боровцем тоді зустрічалися полковник Микола Сціборський, сотник Омелян Сеник-Грибівський та Осип Бойдуник – члени проводу ОУН-мельниківців.
У січні 1942 року Олег Ольжич був викликаний на консультацію з полковником Андрієм Мельником. Перед від’їздом Ольжич провів останню нараду активу ОУН у Києві. Після цього він побував іще в деяких пунктах міста, аби збити зі сліду німецьких та більшовицьких шпигунів і донощиків і якнайдовше тримати свій від’їзд у таємниці. Ярослав Гайвас згадує: «Завжди скупий на слова, Ольжич тим разом розговорився. Почав він з тих великих надій, якими ми були окрилені, коли прибували до столиці України. Тепер з тих надій залишилося ніщо. Їх заступила безнадія: в існуючих умовах нам не вдасться осягнути своєї остаточної мети, відбудувати державність чи покласти тверді основи для неї. Нам залишалася тільки боротьба, продовження тієї боротьби, яку ми вели дотепер. І хоч умови дуже важкі і будуть ще важчі, ми від свого не відступимо...».
На думку Ольжича, саме тепер на Наддніпрянщину надходив найгірший час. На місце військової влади прийшла або приходила тупа партійна гітлерівська адміністрація. Ті гітлерівці, які менш за все розуміли місцеві умови, мали більше шансу для кар’єри і ступання по щаблях в адміністрації. Було ясно, що вони щораз більше покладатимуться на силу. Очевидно, що буде посилено терор проти населення і пограбування України для ведення війни. Організацію вони будуть намагатися остаточно розгромити...».
Зустрівшись у Кракові з головою ПУНу Андрієм Мельником, Олег Ольжич повертається до Києва в лютому 1942 року і зупиняється на законспірованій квартирі, про яку майже ніхто не знав, навіть з його близького оточення. Він майже не виходив на вулицю і тримав зв’язок через Ярослава Гайваса. Він зустрівся з поетесою Оленою Телігою і запропонував їй залишити Київ, але вона відповіла йому: «Києва я більше не покину! Тут має залишитися хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає...».
Хоч як переконував її Ольжич, вона стояла на своєму.
– Я знаю, – відповіла Теліга. – А тому, що я така сама, як і Петро, і Микола, я з ними залишуся...
– Ми почули, – згадує Ярослав Гайвас, – що вони попідводилися з крісел. Стояла довга мовчанка. Потім рух, може мужній стиск рук, а може, дружній поцілунок.
Олена швидко вийшла, за нею її охорона, що мала в умовленому місці перебрати від неї плащ і капелюх...».
Аналізуючи і зіставляючи факти й події національно-визвольної боротьби в Україні в 1941-42 роках, я маю констатувати, що розкол ОУН на два крила був не зовсім зрозумілий для рядових членів ОУН, які слабо розбиралися в концепціях протистояння ОУН-бандерівців і ОУН-мельниківців. Не розрізняли їх енкаведисти і німці. Бо провести роздільну межу між цими двома угрупованнями могли тільки амбітні керівники розірваної ОУН.
Концепція створення Української Національної Ради – революційного передпарламенту стала провідною лінією в політиці ОУН-мельниківців. У той час ОУН-бандерівці створюють своє правління, тимчасовий уряд на чолі з Ярославом Стецьком, причому ними виношувалася думка створення «Ради Старших», щось подібне до мельниківського передпарламенту. Отже, розбіжності між двома гілками руху були не дуже принципові, а проти окупанта вони виступали часто розрізнено, нескоординовано, полегшуючи справу СД і гестапо, які цю різницю не дуже бачили або ж не хотіли бачити. І ті, й ті виступали проти окупантів, тому їх заарештовували і знищували як ворожу силу – і більш лояльних мельниківців, і революційних бандерівців, використовуючи провокаційну «дезу» агентів НКВС, що підкидали компромат у гестапо на оунівців ніби як на виконавців терористичних актів, які чинили самі, провокуючи німців на терор проти визвольних сил.


Джерело: http://vitchyzna.ukrlife.org/1_2_07krasno.htm
Категорія: Біографія О.Ольжича | Додав: tora1616 (12.08.2011)
Переглядів: 1064 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

Copyright MyCorp © 2024