Пошук
Аналіз літературного доробку [11]
Статті присвячені творчості Олега Ольжича
Спогади [14]
Спогади сучасників Олега Ольжича
Творча спадщина [173]
Твори, листи, статті Олега Ольжича
Біографія О.Ольжича [8]
Розробки уроків за творчістю О.Ольжича [4]
Найкраща збірка Олега Ольжича
Всього відповідей: 99
Приймаються закази на написання рефератів, курсових робіт, дипломів і т.д. на теми, що стосуються письменників Празької школи.
tora1616@gmail.com




Олег Ольжич

Каталог статей


Головна » Статті » Біографія О.Ольжича

Юрій Краснощок - Лідера Знайти і Знищити (Кінець)

«Донесення про події у СРСР № 156
Берлін, 16 січня 1942 року
Секретна справа рейху
Начальник поліції безпеки і СД
Діяльність ОУН
Айнзацкоманда звернула увагу на нелегальну діяльність прихильників Бандери. Допити багатьох українців, звільнених зі школи міліції, виявили стосовно революційних планів ОУН новий матеріал і підтвердили істинність попередніх констатацій.
У Києві тепер перебувають принаймні два важливих члени ОУН: один з них має псевдонім «Запорожець» або «Косар», так би мовити, планується на міністерську посаду в державі Бандери. Зв’язки ОУН сягають у Києві аж до керованої людьми Мельника міліції. Ці зв’язки стали, у всякому разі, настільки важливими, що людям Бандери часто вдавалося звільнити членів своєї партії, заарештованих міліцією. Удалося заарештувати частину посередників, винних у цій ситуації...
1/Р 58/220 ф 193-194».

9 лютого 1942 року Олену Телігу заарештували в Спілці письменників (на вулиці Трьохсвятительській). Свідчить Олег Штуль-Жданович: «Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялися арешту. Ми були добре законспіровані і приготовані на втечу. Зрештою, тієї ночі ми були так прибиті, що хотіли бути заарештованими. Ситуація була зрозуміла. Ольжич сказав, звертаючись до мене:
– Пане Олеже, Рогач та інші не живуть. І перед нашими заарештованими стоїть гола смерть. Це – рішальний момент. Карти кинені раз назавжди. Відкривається новий фронт нашої боротьби!».
Для О. Ольжича це були страшні удари, і він розумів, що цих втрат не відшкодуєш. А німецький терор набував дедалі більшого розмаху. Вибивали самий цвіт, витоптували національну еліту. Як свідчать його прибічники, він і вдень, і вночі мав зустрічі з людьми, що залишалися в Києві, давав інструкції, розробляв систему боротьби в нових умовах терору.
У березні він, одягнений в старий кожух сторожа, таємно залишить Київ. А через годину після цього на квартиру прийдуть з обшуком гестапівці.
Не все вдало склалося і в Івана Кудрі. Його переслідували невдачі з самого початку перебування в окупованому Києві. Гестапо йшло по його слідах, заарештувавши колишньо-го енкаведиста «Великого Зарембу», а через нього почали «пасти» Кудрю. І він у квітні приймає рішення перейти на «Велику землю» – у нього не було радіозв’язку, зброї, шифрів, грошей, велися арешти його команди. Та спроба була невдалою. За 80 кілометрів від Києва його затримують німці, і він потрапляє до табору військовополонених.
Завдяки своїй «дружині» Груздовій Кудрі вдається вирватися з табору, німці ще тоді випускали з таборів полонених українців, якщо за ними приходили родичі ще й приносили подарунки. Але на волі він був недовго, його групу гестапо забрало – всіх підряд, а він опинився під ковпаком служби безпеки.
Івана Кудрю заарештують у липні 1942 року. З того часу він зникне в невідомості. У жодних списках розстріляних німцями його радянські органи після визволення Києва не знайдуть, ніхто з живих свідків не скаже, де він подівся. Так на двадцять п’ять років він потрапить в радянські списки «зрадників», тих, хто «розколовся» і продав німцям своїх товаришів.
Олегу Ольжичу доля підкине ще жорстокіші випробування в боротьбі проти ворога за незалежність України. Він стане відомою і популярною людиною в Україні – його визнаватимуть петлюрівці і скоропадці, мельниківці й бандерівці як молодого і перспективного лідера, який здатен об’єднати визвольні сили в боротьбі проти ворога. Це й лякатиме як окупантів, так і «визволителів». Тому Олег Ольжич стане і для тих, і для тих особою «нон грата», ворогом номер один, і вони почнуть разом, не змовляючись, переслідувати поета, отож йому весь час доведеться бути віч-на-віч зі смертю.
...3 серпня 1943 року, за кілька місяців до визволення Києва, Олег Кандиба, він же Олег Ольжич, візьме церковний шлюб з Катериною Білецькою. Свідками були сестра Омеляна Сеника-Грибівського Елеонора та інженер Василь Починок, друг і соратник О. Ольжича. Шлюб був таємний, і нікому про нього не повідомили. Всі мають мовчати до закінчення світової війни, аби він не був використаний у будь-яких інтересах. Олег Ольжич прийняв рішення віддатися повністю боротьбі за волю України, але на який шлях стати?
Німці з України відходили, більшовики поверталися. Що мало робити українське підпілля? ОУН-революціонери схилялися до концепції масового партизанського руху і активної боротьби проти комуністів. Ольжич вважав збройну боротьбу після приходу Червоної армії неперспективною, такою, що призведе до невиправданих людських втрат на українській землі.
Зі спогадів полковника Андрія Мельника: «Свій ресорт (підпільну діяльність на Східній Україні – Ю. К.) Ольжич вів сам безпосередньо до кінця 1942 року і передав його щойно, коли по призначенні його заступником голови ПУНу й намісником на рідних землях – виявилося, що треба відтяжити його з того ресорту...».
У жовтні 1942 року Олег Ольжич уже був на нараді вузького проводу ОУН у Львові. Станом на 1944 рік 95 відсотків членів ОУН, що прибули на Східну Україну в похідних групах, загинули на території рейхскомісаріату під ударами гестапо і підступних дій НКВС, про які велася розмова вище.
26 січня 1944 року гестапо провело широкомасштабні арешти членів ОУН (активу) обох угрупувань. Андрія Мельника заарештовують у Відні. Обов’язки голови проводу ОУН перебирає на себе Олег Ольжич. Він ховає вагітну дружину у батьків у Празі, а сам займається перегрупуванням сил організації. В цей час він зустрічається з командиром УПА Романом Шухевичем, який був підпорядкований проводу ОУН-революціонерів і фактично заступав Степана Бандеру, який зі своїм проводом перебував у концтаборі Заксенхаузен.
Під час зустрічі Ольжича і Шухевича позиції цих обох угруповань ОУН зближуються, але розбіжності в стратегії і тактиці залишаються. В цей час Ольжич увесь у русі – по-стійно переміщується за маршрутом Львів – Перемишль – Самбір. Оперативна обстановка вимагає його присутності на Прикарпатті в розташуванні партизанських загонів, які він планує перекинути на Волинь.
У середині травня 1944 року він пробирається до Львова. 25 травня Олега Ольжича заарештовують на приватній квартирі у Львові на вулиці Личаківській, 32, в помешканні літературознавця Романа Маланчука. Ця людина ніколи не належала до ОУН, і в колі друзів його називали Ромеха. До нього на квартиру часто приходили люди розважатися і погомоніти. Але у Львові Ольжича чомусь уже чекали. Отже, хтось із квартири «Ромехи» міг подати сигнал гестапо. Побутує кілька версій арешту поета, і я спробую в них розібратися.
Гадаю, що Ольжича весь час вела радянська агентура, з моменту від’їзду його з Києва через Рівне на Львів. Слід припустити, що в підпілля ОУН вкоренився радянський агент, який постійно інформував Центр про місцезнаходження керівника національного підпільного руху у Східній Україні. Таким агентом міг бути київський професор Костянтин Штепа, завідувач відділу культури в Київській міській управі, радянський агент на прізвисько «Костя». Після від’їзду Олега Ольжича з Києва він займає посаду головного редактора пронімецької газети «Нове Українське слово», яку під назвою «Українське слово» започаткував у Києві Олег Ольжич.
Після визволення Києва Штепу заарештують як подвійного німецько-радянського агента і розстріляють. А поки що він міг бути інформатором для гестапо і НКВС СРСР, який, маючи зв’язки в колах, близьких до Ольжича, довідувався про явки і маршрути пересування Ольжича по Україні.
Ось як згадують арешт Ольжича очевидці: «25 травня 1944 року він вийшов із внутрішньої кімнати по вулиці Личаківській, 32 назустріч гестапівцям і – посміхнувся. Командував цією операцією такий собі Яворський, прибалтійський німець, скоріше онімеччений слов’янин (перед війною він викладав російську мову десь у Литві). Обшук не дав бажаних результатів. Ані зброї, ані документів і дуже мало грошей у гаманці (80 злотих). Посвідчення фальшиве, але відчувалося, що вони знають, кого схопили. Відповідати заарештований відмовився. Удари по обличчю, по голові, ногами в тулуб. Мовчання. З Личаківської його везуть на вулицю Перчинську – львівське гестапо. Зі Львова поїздом під посиленим конвоєм допроваджують до Берліна. З Берліна автомобілем везуть у Заксенхаузен – концтабір. Така несподівана поведінка німців викликає певний подив. Щось у їхніх діях вибивалося з загальної позиції ставлення до ОУН-мельниківців. Що? Ще в листопаді 1941 року у них були певні нерепресивні погляди на ОУН-лібералів (мельниківців).

З «донесення про події в СРСР № 133
Берлін, 14 листопада 1941 року
Секретна справа рейху
Начальник поліції безпеки і СД
(...)
Айнзацгрупа
Місце дислокації: Київ
Ситуація і настрої на Волині
1. Політична ситуація.
(...) 2. Бандера та інші українські політичні течії. Серед українських політичних течій (на Волині) ОУН Бандери розгортає, як завжди, найбільшу діяльність. Виглядає, що міліція Рівненської області перебуває під сильним впливом цього руху. Симптоми звичні: вони діють самочинно, коли розпорядження німецьких інстанцій не відповідають інтересам ОУН, в окремих випадках вони йдуть на свідомий саботаж німецьких заходів.
Група ОУН Мельника має ті самі цілі, що і група Бандери, а саме – створення суверенної України, але вони виражені в менш грубій формі. Через брак ініціативи, характерний для цієї течії в ОУН, її існування у даний момент не становить гострої безпеки...».

Отже, ОУН-мельниківці, як твердить це донесення гестапо, на кінець 1941 року не становили загрози для окупантів. Що стосувалося Андрія Мельника, то це зрозуміло. Він сидів у Відні. Що ж до Олега Ольжича, то тут треба було розібратися.
Шлях Ольжича пролягав через Рівне, де він пробув недовго, а потім поїхав далі на Львів. Але його весь час «вів» спецпідрозділ московського Центру, яким керував Судоплатов, так званий загін спеціального призначення «Победители», командиром якого був чекіст, полковник Медведєв. Для виконання цього завдання йому було надано і професійного агента, терориста Миколу Кузнецова. Він мав завдання, оскільки був дуже схожий на Ольжича, «організованими» провокаціями і терористичними актами нацькувати гестапо на «американського агента-резидента на Україні» Ольжича, псевдо «Доктор».
Для того, щоб встановити, як і хто виконував цю акцію, я використаю свідчення самого полковника НКВС, агента під прізвиськом «Митя» – Медведєва і його безпосереднього керівника, комісара держбезпеки, вбивцю Євгена Коновальця Павла Судоплатова.
Наприкінці літа 1942 року Кузнецова закинули літаком до Сарненського лісу (120 км від Рівного), де базувався загін Медведєва. Дотримуючись конспірації, партизанам відрекомендували новачка як Миколу Грачова. У Рівному він мав діяти у формі німецького офіцера. У жовтні він уперше пройшов вулицями Рівного як обер-лейтенант вермахту Пауль Зіберт.
...З архівних документів НКВС. Медведєв повідомив, що Кузнецов «одет не по сезону и требует: «Первой оказией вышлите документ офицера, пехотные шинели, плащ-накидку № 50-51 с погонами обер-лейтенанта пехоты, офицерскую фуражку 58-60, сапоги – голенища бутылками № 43. Все должно быть изящным».
Командування загону подбало про створення проміжних баз («партизанських маяків») на хуторах, а влітку – в лісах поблизу автошляхів. Коли Кузнецов повертався з операції, на «маяку» його зустрічала група охорони. «Обер-лейтенант» переодягався, і його відвозили до табору. Одну з успішних операцій партизани провели в лютому 1943 року на шосе поблизу Рівного. З «офіцером» були його помічники – «група поліцаїв». Коли до них наблизився німецький автомобіль, Кузнецов подав знак, і в машину полетіла протитанкова граната. У розбитому легковику живих пасажирів не залишилося. Другий автомобіль «зупинили» кулеметною чергою, захопивши живими радника військового управління доктора Райса та технічного інспектора телеграфів обер-лейтенанта Планерта.
Ось що пише з цього приводу Судоплатов:

«...Кузнецов (кодове ім’я «Пух») особисто ліквідував кількох губернаторів німецької адміністрації на Галичині». (Судоплатов тут дещо перебільшує – то були в більшості другорядні офіцери окупаційної влади, які вагу мали невелику, але терор за їхнє вбивство був жорстокий. Як свідчить сам Медведєв: «У зв’язку з убивством Геля і Кнута та пораненням Даргеля, імперського комісара, Функ видав наказ про розстріл усіх в’язнів рівненської в’язниці...»).
Судоплатов свідчить далі:
«...Одягнений у німецьку форму, він сміливо підходив до ворога і оголошував про винесення йому смертного вироку та стріляв упритул».
(Комісар безпеки тут приховує одну дуже важливу деталь: оголошуючи вирок, М. Кузнецов оголошував його від імені українського народу або кидав написаний вирок поруч з убитим, чим перекладав відповідальність на національно-визвольні сили України і спрямовував на них терор гестапо).
«...Навколо особи Кузнецова ходить багато розмов, що ставлять під сумнів довготривалість його перебування в ролі німецького офіцера», – пише далі Судоплатов. І керівник Кузнецова тут недалекий від істини. Але познайомимося з його характеристиками далі.
Так, комісар держбезпеки Судоплатов свідчить: «Німцям було передано підроблені документи, виготовлені нами на ім’я обер-лейтенанта Пауля Зіберта (псевдо Кузнецова), і частину повідомлення Кузнецова Центру з подробицями знищення високопосадових німецьких представників на Україні...».

От із цим повідомленням ми й маємо ще розібратися, щоб розкрити повністю «героїзм» Кузнецова і спецзагонів НКВС в Україні, а також причину загибелі Олега Ольжича. Для цього ми знову залучимо іншого свідка – енкаведиста, Героя Радянського Союзу полковника Д. Медведєва, автора книжки «Сильные духом».

«...Ми взялися читати всі газети, які принесли Куликов і Галузо. Преса висловлювала глибокий сум з приводу смерті імперського радника з фінансів. У повідомленні про його смерть, між іншим, писалося, що хоча вбивця і був у формі німецького офіцера, але владі добре відомо, хто це... Ми зрозуміли, що гітлерівці «напали на слід». Ми побоювалися, щоб не залишився непоміченим «загублений» Кузнецовим гаманець. Цей гаманець мав свою невелику історію.
В одній із сутичок з бандою націоналістів до нас у полон потрапив один з емісарів-націоналістів, що приїхав з Берліна... У цього емісара й було вилучено його гаманець – новенький, гарної шкіри з клеймом берлінської фірми. Наявність документів у гаманці повністю підтверджувала свідчення полоненого: паспорт з візою на право в’їзду на територію Західної України, членський квиток берлінської організації українських націоналістів і директива керівництва про роботу ОУН. Ми почали з того, що поповнили гаманець. Ми поклали до нього приблизно те, що мало бути у гаманці полоненого націоналіста: десятка півтора рейхсмарок, стільки ж американських доларів, купюру у п’ять фунтів стерлінгів, радянські гроші. Поклали також кілька золотих коронок від зубів...
Гаманець було наповнено. В останній момент, намагаючись передбачити все, щоб гітлерівці цей фокус сприйняли як справжню знахідку, ми додали в гаманець ще й три золоті десятки царської чеканки. Що ж стосується директиви, то ми її замінили новою, написаною тим самим почерком, у якій повідомлялося:

«Дорогий друже! Ми дуже здивовані, що ти до цього часу не виконав нашого доручення. Німці війну програли – це зрозуміло всім. Нам украй необхідно переорієнтуватися, а ми скомпрометовані зв’язками з гітлерівцями. Батько не сумнівається, що завдання буде тобою виконано найближчим часом. Ця акція стане сигналом для подальших дій проти швабів.
Підпис ми підробили».

Так свідчить командир спецзагону НКВС Д. Медведєв, затятий чекіст. Але простежимо далі за його свідченнями про те, яку мету ставили керівники ЦК і НКВС у Москві, проводячи таку акцію проти ОУН, і який злий задум стояв за цим злочином. Медведєв пише:

«...Переглядаючи газети, ми переконалися, що гаманець досяг своєї мети. На похоронах Геля у своїй промові над труною урядовий президент Даргель гнівно звинуватив «панів отаманів», докоряючи їм за невдячність до Німеччини... Стало відомо також, що в Рівному за підозрою в убивстві Геля заарештовано і розстріляно 38 відомих українських націоналістів... був заарештований редактор газети «Волинь», що видавалася українською мовою, та деякі інші «діячі». Арешти не обмежилися тільки Рівним». І далі Медведєв пише: «Подібні повідомлення викликали серед нас почуття задоволення. Але вони не приносили полегшення Кузнецову».

Слід зазначити, що роль терориста Миколі Кузнецову не дуже подобалася, – він бачив, до яких жертв серед українського народу призводять його терористичні акції, і скільки заручників – жінок, чоловіків і дітей – гине під кулями окупанта. Він неодноразово вимагав використати його як професійного розвідника з великим досвідом у тилу німецьких військ як агента-легала. Він твердив, що полювання на українських націоналістів – не його профіль роботи. Але Центр вважав, що його доцільніше тримати на «Українському фронті». Зрештою його поведінка і протести викликали в Москві велике невдоволення, і постало питання про його відкликання до Москви, а це не виключало там його арешту. Його переконали, що Олег Ольжич – його останнє завдання у Львові, а після цього він буде вкорінений у німецьку армію як агент-легал. Але львівська операція закінчилася для нього трагічно.
Група Кузнецова залишалася в Рівному аж до втечі німців. Дізнавшись, що фашисти полюють на «свого» обер-лейтенанта, командування загону «підвищило» Зіберта у званні, незабаром гауптман (капітан) дав про себе знати у Львові. У будинку, де містився штаб військово-повітряних сил гарнізону, 31 січня 1944 року вбито підполковника Ганса Петерса та обер-єфрейтора Зайделя. 9 лютого на Лейтенштрассе «невідомий» допоміг розпрощатися з життям віце-губернаторові Бауеру та докторові Шнайдеру.
...З матеріалів НКДБ СРСР. Медведєв 10 лютого 1944 року надіслав повідомлення: «Когда «Колонист» с «Кантором» и «Ил» (Камінським і Бєловим – Ю. К.) выезжали во Львов, мы условились каждый четный день в 12 часов по немецкому времени встречаться у главного входа в большой театр. При объезде «Колониста» с группой у нас были слабые перспективы пробиться с отрядом во Львов, и мы обусловили с ним, что... он проводит операцию во Львове (планувалося ліквідувати губернатора Галичини Отто Вехтера – Ю. К.), после чего переезжают в Краков и, окончив там дела, будут пробиваться к нам или, уйдя в подполье, будут ждать Красную армию».
Олег Ольжич був для радянської влади чи не найстрашнішим лідером визвольного руху, навіть важливішим, ніж Мельник. Вихідець зі Східної України, син відомого всій Україні поета, пісні якого співав увесь народ, він своїми справами був добре знаний у Києві як створювач Української Національної Ради, української газети, міської управи. Тому в зручний момент ситуація могла висунути його як лідера визвольного руху на Сході України, за яким піде народ.
Тому в Москві й було відпрацьовано акцію знищення Олега Ольжича (Кандиби) за системою «підкидання гаманців», про що свідчив полковник НКВС Медведєв. У «гаманці» вкладалися долари й фунти, компроматні документи, які вказували на причетність цієї людини до американської розвідки.
З убивством віце-губернатора Галичини Бауера стає зрозумілим, що Кузнецову не потрібна була конкретна особа німецького окупаційного адміністратора, йому потрібна була будь-яка впливова особа, біля якої він міг би залишити «гаманець», можливо, з фото Ольжича, і листівку з вироком – ім’ям українського народу! Усі ці документи готувалися в Москві. На основі цих документів та речей гестапо одержувало «випадкову» інформацію, що це – терорист Кандиба, псевдо Ольжич, резидент американської розвідки при ОУН на Західній Україні.
Подаю уривок з донесення гестапо в Берлін, підписане обер-групенфюрером Таубергом.
«...У той же час і в тому ж місці та сама особа вчинила невдалий замах за допомогою вибухівки проти заступника Коха, Даргеля і начальника відділу (пропаганди) Пальцо. Факти і обставини створюють підозру, що автором (замаху) був український націоналіст...
ВАР 55/1483 ф 10».

Поліція і жандармерія Львова на той час уже мали прикмети Зіберта й розшукували його, влаштовуючи облави. Залишатися в місті групі Кузнецова було небезпечно. Вранці 12 лютого сірий «пежо» із трьома «німцями» виїхав у напрямку лінії фронту. Біля Куровичів машину зупинив пост польової жандармерії. Майор Кантер, який надто прискіпливо вивчав документи гауптмана, дістав кулю. Після стрілянини автомобіль довелося кинути, й далі розвідники рушили в напрямку села Ганачівка (Перемишлянський район).
Кілька днів Кузнецов, Камінський та Бєлов провели в лісових землянках єврейської групи самооборони. У Ганачівці Микола Іванович побачився з двома розвідниками загону Медведєва Василем Дроздовим та Федором Приступою, які заслабли на тиф і до одужання залишилися в селі. Рації у них не було. Ймовірно, тоді Кузнецов склав письмовий звіт про виконану ним роботу в тилу ворога – підстрахувався на випадок можливої загибелі. Папери підписав кодовим ім’ям «Пух», відомим лише Центру. Пакет документів адресував «генералові Ф.» (Петрові Федотову).
Далі група «Колоніста» з провідником Самуїлом Ерліхом вирушила в напрямку фронтової смуги. Шлях був нелегкий, провідник загинув...
У ніч проти 9 березня 1944 року розвідники прийшли до села Боратин неподалік Бродів на Львівщині. Саме там сталася фатальна зустріч Кузнецова з боївкою УПА. Подробиці кривавої сутички у хаті селянина Степана Голубовича викладено в архівних документах радянських органів держбезпеки (наприкінці 50-х років проведено розслідування обставин загибелі розвідгрупи).
Гості з лісу – двоє озброєних автоматами невідомих у німецькій військовій формі – опівночі зайшли до хати, де перебували господар, його мати, дружина та двоє дітей. Високий (Кузнецов) спитав німецькою, чи є в селі більшовики або бандерівці. Потім знаками пояснив, що він і його супутник голодні: кілька діб не їли й не спали. Господар звелів дружині подати на стіл – сало, хліб, молоко.
Приблизно за півгодини до хати ввійшов озброєний вояк із боївки повстанців. Він мовчки поручкався з «німцями», спитав господаря, звідки гості. За кілька хвилин підійшли ще люди з гвинтівками й наказали «німцям»: «Хенде хох!». Високий підвівся, запитав, чи це українська поліція, і, дізнавшись, що перед ним вояки УПА, зауважив, що не визнає їхніх повноважень і все це незаконно. Але автомати після наполегливих вимог «німці» мусили віддати. Пауза затяглася ще на півгодини: упівці чекали на когось зі своїх. На стіл насипали тютюну, Кузнецов першим згорнув самокрутку і, припалюючи від гасової лампи, «ненароком» погасив її. Біля печі стояла ще одна лампа. Господиня пішла по неї, а «високий німець», помітно нервуючи, шукав у кишені «запальничку». Раптом у його руці побачили... гранату. Присутні кинулися до дверей. Цієї миті другий «німець» устиг залягти.
Поранений Кузнецов упав на підлогу поруч із Камінським (є підстави вважати, що саме він був «другим німцем») і щось устиг сказати Янові. Той вибив вікно, вистрибнув у двір і побіг городами. Навздогін йому лунали постріли... Є свідчення, що в Боратині тієї ж ночі «другого німця» було вбито. Про місце його поховання відомостей немає.
До вояків УПА, а відтак до німців, потрапили документи й записи Зіберта, який помер від тяжких ран. З-поміж паперів був звіт «Пуха» про вчинені теракти. Стало зрозуміло, що Зіберт – бойовик, на якого давно полюють гітлерівські спецслужби.
Тепер зведемо все до купи. Як ми тепер знаємо, вищезгадані замахи здійснив Микола Кузнецов. Свої останні «вироки» він виконав 9 березня 1944 р. і продовжував залишати «слід» випадковими вбивствами до 28 квітня, потім утік зі Львова. Дізнавшись, що у Львові діє український терорист, гестапо перевернуло весь Львів. Ольжича заарештують 28 травня 1944 року, невдовзі після того, як у Львові здійснить свій теракт Кузнецов... Після детального вивчення всіх матеріалів у справі цих двох осіб – Ольжича і Кузнецова – у мене немає ніякої іншої версії загибелі Олега Ольжича-Кандиби. Бо подив викликає те, чому, за наявності в концтаборі Заксенхаузен ув’язнених лідерів ОУН Андрія Мельника і Степана Бандери, чомусь так жорстоко й довго мучили-розпинали та допитували саме заступника Андрія Мельника – Олега Ольжича. Про що гестапо хотіло дізнатися від нього? Чи не найлегше було допитати Андрія Мельника і одержати від нього те, чого добивалися від Ольжича?
У той час, коли Кузнецов тікав зі Львова зі своєю терористичною групою, прориваючись через лінію фронту до своїх, Олега Ольжича продовжували люто катувати в концтаборі Заксенхаузен. Мене як автора цього розслідування, дуже цікавило: чим так допік Ольжич фашистам? І тоді я почав зіставляти дати й події, аналізувати ситуацію і нарешті знайшов відповідь на цю загадку.
20 червня 1944 року, невдовзі після загибелі Миколи Кузнецова, в Берліні начальник штабу резервної армії полковник Штауфенберг підклав під стіл, де сидів Гітлер під час наради, бомбу, і тільки випадковість урятує фюрера. Після невдалого замаху на Гітлера в німецькій армії застреляться або отруяться багато генералів і офіцерів: фельдмаршал Клюге, фельдмаршал Роммель, генерал-полковник Бек і багато інших офіцерів та генералів. Гестапівці стратять близько 5 тисяч військових. Повісять у концтаборі керівника абверу адмірала Канаріса, в сейфі якого знайдуть документи, які свідчитимуть про те, що Канаріс разом з американською та англійською розвідками готував заколот проти Гітлера. По всій Німеччині почнуть шукати англійських і американських розвідників. Канаріс позитивно ставився до створення самостійної України і підтримував цю ідею, а оскільки радянська розвідка в особах Зарубіна – Розенцвейг підкинула німцям «компромат» на Ольжича, що він американський резидент в Україні, гестапо взяло його в роботу як американського агента в ОУН.
Привезли заарештованого Ольжича до Заксенхаузена автомобілем. Цей концтабір під містом Оранієнбург зажив сумної слави. Заснований 1936 року задля «перевиховання» німецьких антифашистів, Заксенхаузен проковтнув загалом понад двісті тисяч політв’язнів з усієї поневоленої гітлерівцями Європи, і не тільки Європи. Там було декілька філіалів, де запроваджувалися й випробовувалися на ув’язнених варварські способи нищення.
Відгороджений муром від табору, в Заксенхаузені функціонував секретний об’єкт «целленбаум» – залізобетонний барак-бункер, в якому тримали надто небезпечних і дуже важливих злочинців. Там свого часу сиділи син Сталіна Яків Джугашвілі, племінник Молотова Гриша, американські й англійські офіцери високих рангів: латвійський міністр оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горія Сіма, французький міністр закордонних справ Рібо, соціаліст Леон Блюм, ад’ютант колишнього партайгауляйтера Гесса, колишній прем’єр-міністр Німеччини Лютер. Садовили туди і українців: це – два непримиренних крила, майже весь провід ОУН – Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник, Андрієвський, Мушинський, Онацький, Штуль-Жданович, Бульба-Боровець та Мельник. Це був барак посиленого режиму, де в’язнів зодягаули в смугасті сіро-сині куртки і штани.
Був серед ув’язнених і Володимир Стахів, брат Євгена Стахіва, якого Олександр Фадєєв у своєму романі «Молода гвардія», дискредитуючи дезинформацією визвольний рух України на Донбасі, вивів як «зрадника» Євгена Стаховича. Ось що засвідчив Володимир Стахів: «Він (Ольжич) ішов рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одягнутий він був у темну блузу, брунатні штани, гірські куті черевики. Він йшов з камери № 14, де звичайно були закуті в кайдани в’язні, приречені на смерть». Керівництво Заксенхаузена робило все, щоб жодна інформація не просочувалася з камери № 14. Закутого в кайдани в’язня тут садовили ще й на ланцюг, прикріплений до цементної підлоги. В сусідній камері № 15 сидів колишній ад’ютант маршала Юзефа Пілсудського капітан Єжі Кунцевич. Прислухаючись до тюремного буття Ольжича, він чув, як дають їжу, як бряжчать кайдани, як водять на допит. З допитів Ольжич повертався поволі, ледь волочив ноги. Вранці Кунцевич побачив Ольжича біля камери і почув від нього те, про що, власне, й сам здогадувався: «Б’ють страшенно». «Тримайтеся», – тільки спромігся мовити Кунцевич, і Ольжич кивнув головою.
Допитували О. Ольжича троє: оберштурмбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник IV відділу у відомстві Гіммлера Вольф, гауптштурмбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шульце, прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, який видавав себе за латиша, проте, як свідчать деякі факти, був прихованим енкаведистом. Вони тягли О. Ольжича на допити і вдень, і вночі і годинами вибивали від нього зізнання. Він розмовляти з ними категорично відмовився. Олівцем, якого ледь тримали розпухлі пальці, тільки написав: «Ні про своїх друзів, ні про свою працю в ОУН говорити нічого не буду».
Востаннє його забрали на допит у кінці червня. Вночі занесли до камери напівмертве тіло. Єжі Кунцевич, хоч як прислухався, не почув ані стогону, ані дзенькоту ланцюгів. Наступного ранку наглядачі виявили в камері № 14 неживого Олега Ольжича. Він, кинутий на цементну долівку, захолов, не приходячи до тями. О 19 годині 45 хвилин небіжчика понесли до крематорію...
Гестапівці, відчуваючи, що передали куті меду, а вони ще мали певні розрахунки на ОУН, заявили, що він сам повісився у камері. Через декілька місяців Андрій Мельник, звільнений із Заксенхаузена у зв’язку зі зміною політичної ситуації, звернувся до коменданта концтабору штандартенфюрера Кайнделя з проханням віддати рідним тлінні останки Олега Ольжича, щоб поховати його по-людськи. Комендант пообіцяв, але обіцянки не дотримав – попіл спалених жертв у таборі відправили на миловарний завод.
Доля «близнюка» Олега Ольжича Миколи Кузнецова склалася не менш трагічно.
Є свідчення жителів Боратина про пошуки вночі боївкою УПА якогось «третього німця». З архівних документів випливає, що вранці наступного дня місцева селянка бачила невідомого в німецькій формі. Жінка пішла по сіно до стодоли (метрів за 200 від хати, у якій стався вибух) і там натрапила на пораненого. Він наставив автомат і заговорив німецькою. Селянка нічого не зрозуміла. Тоді незнайомець сказав українською, що його поранено в руку й ногу , і попросив жінку сходити до хати, біля якої вночі лунали постріли, з’ясувати, що там сталося. Попередив, щоб вона нікому про нього не розповідала, бо за це «буде помста».
Селянка виконала прохання. Потім принесла пораненому молока й окраєць хліба, допомогла перев’язати рани. Надвечір боєць пішов у напрямку села Суходоли. Прощаючись, сказав, що він радянський офіцер і після війни обов’язково повернеться, віддячить за добро.
... З матеріалів КДБ при РМ УРСР.
«Кто были те немцы, которые тогда находились в доме Голубовича и один из них подорвался на гранате, мне этот мужчина не говорил и не говорил, что сам был в доме Голубовича, но этот мужчина тогда меня просил, чтобыя узнала, где будет похоронен подорвавшийся на гранате в доме Голубовича немец. Он тогда записал в свой блокнот мою фамилию, имя, отчество и фамилию Голубовича, в доме которого подорвался на гранате немец...»
Селянка, що дала свідчення про пораненого вояка, упізнала його на фотокартці (Іван Бєлов) під час розслідування, проведеного наприкінці 50-х років.
Отже, з архівних матеріалів випливає, що Микола Кузнецов із двома помічниками в лютому – березні 1944-го йшов лісами до фронтової смуги. Опівночі, залишивши пораненого товариша у стодолі, двоє шукали харчів. Далі сталося непоправне...

Джерело: http://vitchyzna.ukrlife.org/1_2_07krasno.htm
Категорія: Біографія О.Ольжича | Додав: tora1616 (12.08.2011)
Переглядів: 1091 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

Copyright MyCorp © 2024