Пошук
Аналіз літературного доробку [11]
Статті присвячені творчості Олега Ольжича
Спогади [14]
Спогади сучасників Олега Ольжича
Творча спадщина [173]
Твори, листи, статті Олега Ольжича
Біографія О.Ольжича [8]
Розробки уроків за творчістю О.Ольжича [4]
Найкраща збірка Олега Ольжича
Всього відповідей: 99
Приймаються закази на написання рефератів, курсових робіт, дипломів і т.д. на теми, що стосуються письменників Празької школи.
tora1616@gmail.com




Олег Ольжич

Каталог статей


Головна » Статті » Біографія О.Ольжича

Микола Мушинка - Лицар нескореного покоління (До 90-ліття від дня народження Олега Ольжича)
Олегові Ольжичу (псевдонім О.Кандиби) було лише 37 років, коли його 9 червня 1944 р. в концентраційному таборі Саксенгаузен під Берліном у страшний спосіб закатували фашисти на смерть. Через шість тижні в у Празі помер його прибитий горем батько — відомий український поет Олександр Кандиба, що виступав під псевдонімом О.Олесь. Ще через тиждень — 31 липня 1944 р. народився його (О.Ольжича) син, якого дружина Калина в честь батька назвала Олегом — Олегом Кандибою.
У найсуворішій і строго засекреченій німецькій в'язниці, що перебувала в стінах концентраційного табору, він пробув лише кілька днів — у залізних кайданах, прив'язаний на короткому ланцюзі до бетонної підлоги. В кайданах його щодня брали на допит. Били неймовірно. Коли він непритомнів — поливали водою і знову били. Та він слова не промовив: нікого не видав і жодної таємниці не виявив. А сказати було що, гестапівці це знали. Та ж Олег Кандиба-Ольжич після арешту Андрія Мельника в 1943 р. став головою Проводу українських націоналістів — найпотужнішої підпільної української організації, яка боролася за самостійну Українську державу без влади німецьких нацистів і радянських більшовиків. Саме він до останнього подиху залишився вірним даній присязі: "Здобуде"! Українську державу або загинеш у боротьбі за неї". Він загинув. Самостійної Української держави дочекався його син, який нині живе в Канаді.
Хто був цей герой, який так мужньо поклав життя за волю України?
Олег Кандиба народився 8 липня 1907 р. в Житомирі. Вже трирічним він навчився вільно читати, а п'ятирічним написав п'єсу на три дії і сам її ілюстрував. В дошкільному віці він виявив неабиякі малярські та музичні здібності. Грав на скрипці та фортепіані. Початкову і середню (так звану "трудову") школу відвідував у Пущі-Водиці під Києвом. Крім української і російської мов, він уже в середній школі володів французькою, німецькою та англійською. Потяг до вивчення мов він успадкував від матері Віри Антонівни, яка закінчила факультет романістики в Санкт-Петербурзі. Поетичний талант дістався йому у спадок від батька.
Після від'їзду батька на дипломатичну службу за кордон та зайняття Києва більшовиками, сім'я Кандибів зазнала немало злигоднів і хлопцеві доводилось з великими труднощами роздобувати харчі (в обмін за сімейні речі) в навколишніх селах.
У 1923 р. разом з матір'ю виїхав за батьком до Берліна, а звідти всі разом — у Чехію. Оскільки чехи не визнавали радянських атестатів зрілості» О.Кандибі довелось пройти весь гімназіальний курс і скласти матуральні іспити в Празі. Прочитавши його заключну письмову роботу, професор української мови та літератури Т.Пасічник заявив: "Його робота коротка, але змістом унікальна; він буде великим письменником" ("Український історик". — Торонто 1978, 1-3, 120); У Кардовому університеті в Празі Олег у 1929 році закінчив з відзнакою філософський факультет, на якому під керівництвом визначних чеських професорів Л.Нідерлє, А.Матеїчека, А.Стоцького та інших, одержав солідні знання з археології. Вчився він разом із своєю подругою ще з Пуще-Водиці під Києвом Людмилою Красковською, яка нині живе у Братиславі. Одночасно він навчався у Високому українському педагогічному інституті ім. Драгоманова та Українському вільному університеті. На останньому він, між іншим, прослухав курси лекцій археолога Вадима Щербаківського, мистецтвознавця Дмитра Антоновича, історика Дмитра Дорошенка та Василя Біднова. За працю "Неолітична мальована кераміка в Галичині", написану на підставі власних розкопок та вивчення матеріалів у музеях Львова, Кракова і Праги, Карлів університет надав йому звання доктора філософії. В середині 30-х років він разом з батьком переселився із Ржевніць (де його мати була вихователькою в дівочій бурсі при Українській гімназії) до Праги. Як завідуючий археологічним відділенням празького Національного музею, він брав участь у кількох археологічних експедиціях на території Чехо-Словаччини. В 1933 р він був членом архе-ологічної експедиції Гарвардського університету в Югославії. Американці були захоплені роботою молодого археолога і залучали його до співпраці з Гарвардським університетом, Кілька разів він побував на Закарпатській Україні та Пряшівщині. Його друг Улас Самчук пізніше згадував: "Такі місця в його просторі, як наші Карпати, були знані йому до подробиць від Пряшева до Ясіня" (О.Ольжич: Цитаделя духа. — Пряшів, 1991, с.8).
Ще в студентські роки О.Кандиба-Ольжич почав писати вірші, а в 30-х роках став одним з провідних членів празької поетичної школи. Правда, протягом короткого життя він встиг видати лише дві збірки поезій: "Рінь" (1935) та "Вежі" (1940). Третя — "Підзамче" — вийшла вже після його смерти — у 1946 р. Ці три збірки сміливо можна зарахувати до золотого фонду української літератури. Його наукові праці і досі розкидані по різних мало доступних часописах та збірниках, а докторська дисертація, написана чеською мовою, і по цей день зберігається в рукописі у архіві Карлового університету.
В 1930 р. О.Кандиба-Ольжич вступив до Організації українських націоналістів, а з середини 30-х років став на шлях професіонального політика-революціонера.
Організував вишкільні молодіжні табори, виступав на . різних зборах, писав запальні публіцистичні статті та вірші у часописах: "Літературно-науковий вісник", "Вісник", "Пробоєм", "Студентський вісник", "Самостійна думка", "Український вісник". "Українське слово", "Наступ" та інших. Тісно співпрацював з головою Проводу українських націоналістів Євгеном Коновальцем, з доручення якого у 1937 р. очолив Культурну референтуру ПУН, що мала п'ятнадцять комісій. До співпраці з Культурною референтурою він залучив найвизначніших тогочасних письменників на еміграції:О.Телігу, Є.Маланюка, Уласа Самчука, І.Ірлявського, Л.Мосендза, М.Мухина, М.Мирського та інших. Олена Теліга за його дорученням у 1940 р. підготувала антологію української патріотичної лірики під пророчою назвою "Буде буря!", яка збереглася лише в одному примірникові коректорської верстки (у автора цієї статті). Олег Кандиба-Ольжич інтенсивно готувався до цієї "бурі", організуючи з рядів молодої інтелігенції в українській діаспорі т.зв. "похідні групи", які мали у визволеній Україні "пробуджувати" українське самоусвідомлення, приспане більшовицькою владою. На жаль, майбутній розвиток подій пішов Іншим шляхом, ніж передбачав О.Кандиба-Ольжич та його однодумці.
Знання дев'ятьох європейських мов дозволило Йому спілкуватися теж з чужинцями. З доручення Національного музею та ПУН він часто їздив у країни Балканів, Західної Європи та Америки, де нав'язував успішну наукову співпрацю з археологічними установами, а також політичні контакти з українською еміграцією. В 1936 р. він, наприклад, з великим успіхом читав лекції зі слов'янської археології в Гарвардському університеті (США), в 1937 р. видав німецькою мовою цікаву монографію про неолітичні пам'ятки буковинського села Шипинці — "Schipentiz. Kunst und Geräte neolitischen Dorfes", а в 1939 р. під його редакцією у Празі вийшов "Збірник Українського наукового інституту в Америці". І чехи, і серби, й американці, і німці високо оцінювали археологічні розкопки Олега Кандибн та його наукові праці й охочі були створити для нього сприятливі умови для продовження його археологічних досліджень. Гарвардський університет вирішив у Празі створити свій відділ Українського наукового інституту Америки, який мав очолювати Олег Кандиба. Перед ним відкривалася прекрасна кар'єра: затишне місце в науковій установі, можливість самому вибирати кадри співробітників, необмежені фонди для польових досліджень, солідна видавнича база. Сиди і працюй! "Добрий кожух, та не на мене шитий", — відповів О.Кандиба на привабливі пропозиції. Він добровільно відмовився від стабільного місця науковця І свідомо обрав аж занадто хиткий шлях політика. Бо яка може бути українська наука, — говорив він, — коли не буде Української держави? Спочатку треба створити українську державу, а потім вже розвивати в ній науку.
Крім Галичини, Буковини й наддніпрянських земель він уважно стежив за розвитком політичних подій в Карпатській Україні, зокрема від 1938 року, коли вона домоглася автономії і під керівництвом Августина Волошина дала про себе знати і на міжнародній арені. Як асистент кафедри археології Українського вільного університету в Празі він щиро підтримував ідею перенесення УВУ із Праги в Хуст і одним з перших приїхав туди. Його близькими друзями стали: Іван Рогач, Степан Росоха, Василь Гренджа-Донський та багато інших. В січні 1939 р. голова ПУНу Андрій Мельник призначив Олега Кандибу-Ольжича на пост свого заступника у справах Карпатської України. Живучи у Хусті і керуючи розгалуженими структурами ОУН, що діяли в Карпатській Україні (головним чином, у напіввійськовій організації "Карпатська січ"), він був у щоденному зв'язку з А.Волошином, братами Климпушами, С.Росохою, С.Клочураком та іншими офіційними представниками цієї новоствореної Української мінідержави. Хоч після окупації Карпатської України хортистськими військами (15 березня 1939 р.) провід ОУН дав наказ О.Ольжичу запобігти озброєним сутичкам між січовиками й угорськими окупаційними військами, він, живучи в епіцентрі історичних подій, не міг заборонити молодим патріотам Срібної землі зі зброєю а руках боронити рідний край і, таким чином, перед цілим світом демонструвати нескореність закарпатських українців перед загарбниками. Навпаки, він сам перейшов на їхній бік і після поразки закарпатоукраїнських визвольних змагань разом із січовиками потрапив у горезвісний концентраційний табір Варюлопош, звідки після тортур його перевели у не менш жорстоку Тячівську в'язницю разом з іншими членами Культурної референтури: Уласом Самчуком, Миколою Чирським, Михайлом Мухиним, Олегом Лащенком та іншими. Лите чудом, завдяки протестам світової прогресивної громадськости, їм вдалося вирватися з явного пекла.
Вийшовши "на волю" О.Ольжич зброї не склав. Він брав активну участь в підготовці Других Великих зборів українських націоналістів, що відбулися в серпні 1939 р. в Римі. Цей конгрес мав з'єднати дві течії в українському націоналістичному русі. На жаль, своєї мети він не досяг всупереч великим зусиллям О.Ольжича та його однодумців. Сам він став на бік мельниківців, однак виявляв багато енергії для примирення двох таборів, штучно роз'єднаних, до значної міри, і ворожими інтригами німецького гестапо й радянського НКВД.
Олег Кандиба-Ольжич, як далекоглядний стратег, був переконаний, що рано чи пізно дійде до війни між Німеччиною та Радянським Союзом і в результаті цієї "бурі'" виникне Українська держава. Коли в червні 1941 р німецькі війська напали на Радянський Союз й окупували всю Україну, він у Кракові зорганізував кілька похідних груп і разом з ними (як перший заступник голови ПУНу) через Львів та Житомир таємно вирушив у наддніпрянську Україну. Наприкінці вересня 1941 р. він прибув до столиці України, яку залишив 15-річним хлопцем. Олені Телізі допоміг заснувати Спілку українських письменників та її друкований орган "Літаври", налагодив видання газети "Українське слово" (редактор І.Рогач) тощо. Він керував розгалуженою сіткою ОУН-М і доклав чимало зусиль до заснування Української національної ради в Києві. За його роботою уважно стежило не лише гестапо, а й більшовицьке підпілля. І одним, і другим діяльність українських націоналістів була терном в оці й вони вирішили ліквідувати її в самому зародку. В Києві вже наприкінці 1941 р. розпочались масові арешти, а на початку 1942 р. й розстріли. В Бабиному Яру на околиці Києва німці розстріляли Олену Телігу, її чоловіка Михайла, Івана Рогача, Івана Ірлявського та понад сорок інших патріотів. О.Ольжичеві вдалося уникнути арешту. 4 лютого 1942 р. німецька Секретна управа Райху в Берліні, на підставі повідомлень з Києва, вислала начальникові поліції безпеки і СД (Sicherfeits dients) донесення ч.164 такого змісту: "Центр організації руху А.Мельника на Східній Україні тепер у Києві. Його керівник на прізвище Кандиба має оточення з відомих і невідомих людей із Західної України. Крім цього штабу ОУН, існує ще створена Кандибою Національна Рада... Кандиба, фактично є душею Національної Ради" (В.Коенк: Україна і Німеччина у другій світовій війні, Париж — Львів, 1993,0.555).
В березні 1942 р. О.Ольжич таємно виїхав із Києва у західноукраїнські землі. Із Житомира, Львова та інших міст він продовжував керувати мельниківським підпіллям, докладаючи чимало зусиль на його примирення з бандерівцями.
У травні 1944 р. Служба безпеки і розвідки Райху сконфіскувала мельниківську брошуру "Революція розриває кайдани", присвячену антигітлерівській діяльності ОУН-М у Райхкомісаріаті України. СД не безпідставно запідозрювало, що автором цієї антинацистської брошури був О.Кандиба-Ольжич (В.Косик: Україна і Німеччина у другій світовій війні. — Париж-Львів, 1993, с.431). В дійсності, її автором був його друг і співробітник Яків Шумельда; О.Ольжич був ініціатором її написання та "відповідальним редактором" ("Український історик", 1994, чЛ-4, с.28І). Почалось інтенсивне полювання на уявного автора брошури, який переховувався у різних місцях.
2 серпня 1943 р. у православній церкві села Вишня Яблінка на Львівщині О.Кандиба-Ольжич таємно одружився зі своєю нареченою Калиною Білецькою. Медових тижнів у молодожонів не було, бо Олегові довелось уникати наставлених пасток і далі керувати підпіллям. 4 грудня 1943 р., вітаючи важко хворого батька з його 65-літтям з дня народження і 40-літтям літературної творчості, він писав: "Мені хотілося б схилитися коло Твого ліжка і притиснути Твою руку до моєї щоки... Боляче мені, мій дорогий! За Тебе і за себе, що не приніс я Тобі стільки підпори і потіхи, скільки мав би і скільки Ти потребував. Може колись, як я буду мати за собою 40 літ праці і хтось захоче їх переглянути, буде зрозумілим, чому з мене був такий недобрий син. А тепер мені тільки смутно І хочеться поцілувати Твої руки і дороге, схудле обличчя. Цілую теж нашу маму. Олег" (О.Ольжич: Незнаному воякові. — Київ, 1994, с.349-350).
Та Олегу Кандибі-Ольжичу не довелось навіть 40-річного віку дожити. Він ще встиг вести переговори з командиром Української повстанчої армії Романом Шухевичем (Тарасом Чупринкою), та митрополитом Андрієм Шептицьким, розробити тактику боротьби ОУН в умовах нового окупаційного режиму, спричинитися до створення Всеукраїнської Національної Ради в квітні 1944 року. Та сітка навколо нього стягувалася все більше й більше. 25 травня 1944 року на одній із львівських приватних квартир гестапо його арештувало і як найнебезпечнішого злочинця депортувало в Берлін, а звідти до згадуваного концентраційного табору Саксенгаузен, до строго засекреченого залізобетонного бараку під землею, де його держали в ізольованій камері недалеко камери сина Сталіна Якова Джугашвілі, племінника Молотова Гриші та інших заложників з різних країн Європи. Там він після грізних мук 9 червня 1944 р. героїчно віддав своє життя на вівтар Батьківщини, не промовивши ні слова. Його мертве тіло наступного дня спалили в крематорію, а попіл розкидали. Сповнилась його молитва до Бога, висловлена ще на початку революційного шляху:
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім'я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
В західних країнах про Олега Кандибу-Ольжича було опубліковано чимало праць. Появилися збірники його поезії, прози і публіцистичних статей, численні спогади його друзів і знайомих, оглядові розвідки про його життя і діяльність, бібліографічні покажчики його друкованих праць. Було створено Дослідний інститут ім. О.Ольжича в Нью-Йорку, Фундацію ім.О.Ольжича в Лондоні та чимало інших установ та організацій його Імені. Особливо цінні матеріали про О,Кандибу-Ольжича появилися на сторінках друкованого органу Українського історичного товариства "Український історик", що його вже понад тридцять років редагує Л.Винар. При УІТ в Торонто та Нью-Йорку, з ініціативи друзів та дружини українського патріота в 1986 р. було створено Архів д-ра Олега Кандиби-Ольжича, основним завданням якого є "збирання джерельних матеріалів, що відносяться до життя, діяльности і творчости О.Кандиби-Ольжича" ("Український історик". — 1986, ч 1-2, с.143).
З нагоди 50-ліття героїчної смерті О.Кандиби-Ольжича відбулось кілька конференцій та симпозіумів. Редакція "Українського історика" присвятила ювілею окремий розділ "Пам'яті О.Кандиби-Ольжича" (1994, ч.І-4, с.215-233), що містить статтю Аркадія Сороковського "Ольжич як науковець", "Спогади про Олега Кандибу" Людмили Красковської з Братислави та промову Олега Кандиби-молодшого "До батька", виголошену на вечорі пам'яті О.Ольжича в Київському оперному театрі 1994 р. До кінця 80-х років відомості про О.Кандибу-Ольжича та його діяльність були герметичною стіною відгороджені від громадськості України. Навпаки, радянська пропаганда намагалася представити його як негідника, зрадника батьківщини і фашиста. Єдиний твір О.Ольжича, який появився в Україні під час тоталітарного комуністичного режиму, було його дитяче оповідання "Рудько", вперше опубліковане у Празі 1928 р. під псевдонімом О.Лелека. Щоб обдурити радянську цензуру, Василь Яременко свідомо приписав цей псевдонім "реабілітованому" О.Олесеві, що дозволило залучити цей шедевр дитячої літератури у "Твори" О.Олеся, що вийшли в серії "Шкільна бібліотека" (Київ, 1971). Таким чином, твір О.Ольжича, хоч і приписаний його батькові, потрапив до масового читача (В.Яременко: Передчуття зустрічі з Ольжичем. — "Українське слово". — Київ, 3 лютого 1993).
Перша об'єктивна стаття про О.Кандибу-Ольжича в Україні появилася в ж."Україна" (1989, ч.29). її автор — братиславський україніст Микола Неврлий, який особисто знав поета-революціонера й спілкувався з ним у Празі. Він же — упорядник першого "повного зібрання творів поета, уривків із спогадів і праць про нього, бібліографії й фотоматеріалів", що появилося друком у Пряшеві 1991 р. під назвою "Цитаделя духа". Це прекрасне видання (майже весь 30-тисячний тираж якого потрапив на книжковий ринок України), зробило в Україні справжню революцію в оцінці О.Кандиби-Ольжича. Воно стало основою численних перевидань його творів, з яких найвизначнішим і найповнішим є видання Л.Череватенка під назвою "Незнаному воякові" (Київ, 1994 р.) з його ґрунтовною післямовою "Я камінь з Божої пращі" (с.351-424).
В 1996 р. у видавництві "Відродження" у Дрогобичі появилася перша монографія про життя і поетичну творчість О.Кандиби-Ольжича— Петро Іванишин: "Олег Ольжич — герольд нескореного покоління" (220 стор.). В ній подано детальний аналіз друкованої спадщини поета та праць про нього, доступних в Україні. Автор книжки — 21-річний студент Дрогобицького педагогічного інституту. Я зустрівся з ним наприкінці травня 1997 р. на студентській науковій конференції в Тернополі "Спадщина Олега Кандиби — О.Ольжича у контексті національного відродження України".
Там він виступив з доповіддю "О.Ольжич як політик", за яку б не мав соромитися навіть кандидат наук. Ця конференція, в якій брав участь і син О.Ольжича — Олег Кандиба із Канади і на якій прозвучало понад тридцять подібних доповідей студентів з різних вузів України, мене переконала в тому, що сучасна молодь України не лише цікавиться життям і творчістю О.Ольжича-Кандиби, а й прагне йти його слідами в боротьбі за реальне затвердження Української державности.
До 90-ліття від дня народження О.Кандиби-Ольжича київський режисер Аркадій Мікульський зняв трьох-серійний документальний кінофільм про його життя і громадсько-політичну діяльність "Я камінь з Божої пращі". Прем'єра першої серії цього захоплюючого кінофільму відбулася в рамках вище згаданої наукової конференції у Тернополі.
Олег Кандиба-Ольжич поволі повертається в незалежну Україну. Повертається не як закордонний гість чи сторонній спостерігач, а як творець її підвалин. Повертається не лише через Київ, а й через Дрогобич, Тернопіль, Пряшів. Ще не вся Україна розуміє політичні заповіти поета-революціонера, та коли його бойовий прапор підіймуть молоді люди, вона зрозуміє його, повірить йому і піде під його прапором. А це буде найдостойніший пам'ятник героєві, який віддав на вівтар батьківщини найцінніший дар — власне життя,


Категорія: Біографія О.Ольжича | Додав: tora1616 (13.08.2011)
Переглядів: 1051 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

Copyright MyCorp © 2024