"Небритий, з гарячкою в очах, прихриплим голосом говорить Ольжич. Він ходить з одного боку стола, а я з другого, щоб контролювати схвилювання. Нагло зір мій падає на книжки, що на кріслі, а за ними захований наган з відкритою коробкою з набоями... Мені майже зробилося смішно. Що цей поет робив би з тією холодною сталлю та з такою кількістю набоїв, якби нагло заіснувала смертельна небезпека? Але поет скінчився. Десь у часі походу на схід, на нічних постоях чи перепочинках Похідних Груп, в часі балачок зі сільськими хлопцями чи ремісничими челядниками або, може, в часі пожару Києва, чи від вісток про безперервні розстріли, або, може, після зустрічі з Оленою — не стало Ольжича-поета і археолога, а народився Ольжич-революціонер, політичний діяч, людина, що кермує смертельною боротьбою, завдає важкі удари і готова кожної хвилини від удару загинути”.
