 Легко нахилена постать і невимовно прихильний погляд... Тоді вперше я звернула увагу на його очі: сіро-зеленого кольору, блискучі, мов покриті сльозою, ласкаві, усміхнені, добрі... Його очі весь час випромінювали із себе загадкове сяйво безмежної і беззастережної віри у вічну красу, що знаходиться в природі, а особливо в людині...
При кінці червня 1942 р., коли я приїхала до нього до Львова... очі його мали колючий, тонкий відблиск, крижаний, холодний, страшний. І пізніше не раз стрічалася я з його гострим поглядом месника, з його колючим, страшним блиском очей.
В останніх місяцях 1943 р. в очах неспокій. Неспокій істоти, яку оточено з усіх боків.
Ольжич був романтик. Він зливався із стихією природи й переносив на нас таке саме почування. Без шелесту, майже не торкаючись трави, пробирався він поміж гілками, ловив світлячків й жартівливо клав їх нам, дівчатам, у волосся, брав участь у перескакуванні через багаття, а потім, перед північчю, ішов з нами, вдаючи поважну міну, шукати цвіт папороті. Ольжич дуже часто сміявся, властиво, усміхався і надзвичайно тонко жартував. Ніколи не мав поганого настрою, ніколи не показував утоми й ніколи не виявляв заклопотаности, коли, заблудившись у лісах, ми всі ледве тягнули від утоми ноги і докоряли йому, що він хоче нам довести, що земля кругла. Добросердно усміхаючись, він завжди виводив нас на правильний шлях.
Ольжич був зовсім відмінний від усіх... Від нього випромінювало якесь надземне хвилювання. Він мав якусь чарівну міць, якою заворожував своє оточення. Він мав довір’я до кожної людини, а кожний, хто стрінувся з ним віч-на-віч, відчував у ньому велику силу.
Співаючи народні пісні, Ольжич дивився замріяно кудись дуже-дуже далеко, а його очі, легко примружені, губилися у невідомих нам місцях.
Пісня завжди була тлом наших прогулянок. Ольжич, який не мав доброго голосу, але мав ідеальний слух і досконалу пам’ять чи не найбільше з нас усіх любив співати. Він прямо поринав у мелодіях народних пісень з якоюсь первісною самопосвятою, упиваючись їхніми характерними поетичними висловами. Він особливо милувався у старовинних, маловідомих піснях і кожного разу, повертаючись із Кракова, привозив нам нову рідкісну пісню...
"Олег не служив двом богам. У своїх «Вежах» він проголосив на першому місці любов до батьківщини. Любов не словами, але чином, жертвеністю. Тому він відмовився від усього. Я пригадала вірш де «прозорі озера науки» і «поезії пінні каскади» та всякі інші спокуси й насолоди треба відкинути, бо найдосконаліша краса є у самопосвяті для своєї батьківщини. Віра Антонівна не виявила ніякої реакції. Сиділа, як кам’яна, стиснувши свої болючі руки. Олександр Іванович здивовано дивився на мене, навіть перестав курити, навіть не пробував мене переривати. Заохочена мовчанкою, я продовжувала говорити далі, що Олег у своїх віршах, вглибляючись в переживання кожного «незнаного вояка», кожного борця за Україну, описував себе. Він не міг бути дволичний. Він не міг жити одним життям, а проповідувати й звеличувати щось інше… Якими словами я могла переконати Олександра Івановича. Щоб він відчув, яка пориваюча й глибока поезія Ольжича? Вірші Олеся є прекрасні, повні пориву, ніжності, любові, патріотизму, але вони інші. Вони мелодійні й надаються до співу. Ольжича вірші кам’яні, пророчі, суворі. Вони поривають до незбагненних вершин і відбивають ритмом походу. Я ще більше говорила, пробувала розказати, але напевно не дійшла до душі Олеся”.
|
