З цією морально чистою й духовно багатою людиною мав щастя бути знайомим також я. З О. Ольжичем було в мене принагідне знайомство. Ми бачились всього кілька разів, кожного разу трохи поговорили, згадали Україну, в якій ми народились і яку ще не так давно покинули. Хоч він був на десять років старший, але саме наше дитинство, прожите на Україні, нас найбільше й зближувало.
Це було вже досить давно, ще початком 40-х років у Празі, де тоді Ольжич разом із своїми батьками мешкав. Він уже був відомим поетом і вченим, я тільки розпочинав свої університетські студії. Перше наше знайомство — добре пригадую — відбулось у кав’ярні «Лувр», що була посеред Національного проспекту, на розі Спаленої вулиці, займала перший поверх і знаходилась у самому центрі Праги. Стисло про це я оповів у своїх спогадах про його славного батька — поета О. Олеся, якого я знав куди краще, часто з ним бачився, бо ж саме тоді писав про нього працю в семінарі О. Колесси. Познайомившись тоді зі мною, Ольжич сказав, що вже чув про мене від свого батька. Знав він також тему моєї дисертації — «Еволюція лірики О. Олеся». Він радо б поговорив зі мною про те, що діється сьогодні на Україні, але нині він дуже зайнятий і мусить мене й свого батька покинути. Ми сиділи тоді в одному боксі, один напроти одного. Ольжич сидів біля свого батька. Він часто поглядав на годинника, видно було, що кудись поспішає. Недопивши кави, він досить рвучко встав, попрощався з нами й пішов. Обличчям він буй досить подібний до Олеся, струнка й кремезна фігура, виразні кроки свідчили про спортивний тип.
Друга наша зустріч трапилася в тому ж «Луврі», але цього разу вона була більш комунікативною. До кав’ярні я прийшов скорше, о десятій дополудня мав там побачення з Олександром Івановичем. Зайнявши звичний бокс біля вікна, що виходило на Національний проспект, я, як завжди, приготував дальший розділ своєї праці й чекав на Олеся. За кілька хвилин, одначе, замість нього прийшов його син, Олег, знаний тоді вже в Празі за своїм поетичним псевдонімом — Ольжич. Взаємно ми себе відразу пізнали. Ольжич хотів поговорити з батьком, з яким, хоч і живе в одному помешканні, кілька днів не бачився. Помітивши, що я ще нічого собі не замовляв, він спитав, чи може замовити вино. Я відповів, що радше питиму каву. Сівши напроти мене за продовгастий мармуровий стіл, він з цікавістю почав розглядати мої папери.
— Дивіться, не перехваліть мого батька,— почав він з легкою усмішкою розмову. — Сучасна доба вимагає іншої поезії, більш мужньої, бойової...
З певною ніяковістю я почав оправдуватись. Казав, що моя праця історико-літературна, що я розглядаю лірику Олеся на тлі тогочасної української поезії, що я, зрештою, полюбив його поезію ще в дитинстві.
— А як вам подобається Маланюк? — запитав мене Ольжич.
— Вважаю, що Маланюк і Тичина — найвизначніші з сучасних українських поетів. З Маланюком я недавно познайомився, на Україні його не читав,— відповів я.
Ми ще довго тоді говорили про різні літературні справи, згадували Україну, голод 1933 року, недавні криваві події на Карпатській Україні і т. п. Особливо Ольжич розпитував у мене про харківський Літературний будинок ім. В. Блакитного, де я одного разу був свідком виступу М. Хвильового. Ольжич висловив жаль, що я тоді з ним не познайомився, але я пояснив, що тоді ще був підлітком і що був там із своїм батьком. Десь за годину-другу прийшов у трохи піднесеному настрої О. І. Олесь. Він якось забув про нашу зустріч і сидів собі поблизу в «Медвідка» (винарня-ресторан в сусідній вулиці, Na Persityne), куди він любив заходити. Побачивши, що Ольжич почав із батьком приватну розмову, я перепросив їх обох і попрощався. Дальший розділ своєї праці я, мовляв, ще трохи доповню і прочитаю іншим разом.
Ми ще кілька разів бачилися з Ольжичем — інколи зустрівшись на вулиці, частіше на якомусь літературному вечорі. Привітавшись, потиснули руки, обмінялись кількома словами. Він часто був заклопотаний, хоч цього й не виявляв. Зібраність, лаконічність і стриманість цієї людини свідчили про її внутрішню силу. Відчувалось, що Ольжич над собою багато працював, гартував свою волю. Мені тоді ані на хвилину не могла прийти думка, що ця жива, ерудована й талановита людина знаходиться в підпіллі, що вона незабаром трагічно загине та що про неї доведеться мені колись писати спогади.
"Перша Ольжичева збірка "Рінь” (1935) є, так би мовити, аполітична.
...Для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їхня духовість, як ріст і розвиток людини, її соціальної сути, її звичаїв, нахилів, ментальности й моралі.
Із сторінок всесвітньої історії людства Ольжич вибирає особливо ті, які стверджують зміну епох і володінь, занепад культур та імперій, химерну долю завойовників.
Друга збірка поета "Вежі” (1940) метафоричністю своєї назви визначає вершини духовности, яка породжує енергійне рішення і дію, пориває до героїзму... Поняття героїзму в Ольжича включає не лишень чесноту, але й сильний духовий заряд, здатний оновити і морально оздоровити світ покори і рабства.
Ольжич, як перед ним Франко й Хвильовий, хотів з пасивної маси селюків... виховати діловий, активний і свідомий своїх завдань народ.
Лапідарність вислову, посилена внутрішнім динамізмом, і свідоме зречення розтягненої розповіді й описовости [у поемі "Грудень 1932” — укл.] утворюють лірику напружених епізодів, поезію мужности й боротьби.
...Збірка "Підзамча” (1946) була видана після його трагічної смерти. В "Підзамчі” Ольжич досяг найбільшого артистизму...
Про... поезію Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури. Вона вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. В ній часто перехрещуються і себе взаємно доповнюють елементи різних родів мистецтва — інколи малярства, деколи музики і навіть скульптури. В цій синкретичності,а також у виразному інтеліктуалізмові, її модерність, яка в даному випадку не виключає традиційні розміри, строфіку та інші художні засоби.
Творчість цього поета і вченого характеризується шириною тем і сюжетів, починаючи від праісторичних часів і кінчаючи нашою сучасністю. Своїм змістом вона виразно історіософічна, скупа й вельми ощадна в художніх засобах. Феномен Ольжича як людини, поета і вченого тільки в сукупности, в тісному зв’язку життя і творчости з його трагічною смертю.
Проповідуючи своїм словом героїчний тип людини, Ольжич свято вірив у сконденсовані в ній потенціяльні сили, непідвладній ані силам машин, ані духовим утискам тиранів. З цього випливаєш абсолютизація людської волі, яка найвиразніше виявляється в програмовому осяганні заздалегідь визначеної мети:
Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
(«Незнаному воякові. IX»).
|
