... Багато був він більш, Ніж сірий і камінний його вірш, Не тільки бо вознесла на прапорі, А в серці йому випекла мета Ту заповідь, що кликала все д’горі: "Одвага. Непохитність. Чистота”.
О.Стефанович.
Про Олега, сина Олесевого, Ольжича, раз у раз таке чуємо. В його природі було багато цього зумовлення:
Ще княжая була на нім кольчуга, Великий, староруський ще Господь Провадив українську його лодь — І твердла, і росла його потуга, — каже про це той самий, вразливий на спостереження душ людських, Стефанович. Саме його Ольжич звучить старорусько, а його постава нагадує постать княжого отрока, якому однаково личить меч дружинника, як і ореол святого. А одного разу той самий Стефанович нас познайомив. Це було, либонь, під зиму 1929 року в Празі, у Студентському домі "на Альбертові”. З тутешньої точки бачення, це було дуже давно і в якійсь іншій добі, бо історія наша останніми роками почала сягати сто, а то й тисячомилевими кроками, і іноді не хочеться вірити що це ми ще були тоді, коли жили герої, пророки: потенціальні мученики і кандидати до сонму святих, а не астронавти і космонавти міжплянетних просторів. Олег Ольжич, тоді ще юнак і студент Празького Карлового університету на відділі археології, все ще більше Олег, ніж Ольжич, син модного поета, рослий, поставний і здібний друг його сучасників, переважно, як і він сам, синів і дочок видатних діячів української революції... Його товариство це Михайло Антонович, Олег Тимошенко, Василь Макаренко, Володимир Коваль, Марина Антонович, Галина Мазепа... Їх зустрічі в Студентському домі, а поза тим — це мешкання Антоновичів в Нуслях, звичайно за кавою («і кава, кава, кава до розпуки», як писав Стефанович), а до того жарти й дотепи, у яких відзначався Володя Коваль, чомусь званий Сусликом, з приводу чого знаний на празькому грунті літератор і також дотепник Михайло Мухин звав це барвисте товариство "Сусликіадою”. Олег Кандиба не відзначався дотепністю, лишень дискретним, дружнім гумором, до того над ним барвів ореол його батька, модного тоді поета, якого поезії декламувалися, цитувалися і співалися на всіх імпрезах, а також вдома. Коли ж, після 1930 року, у львівському Літературно-науковому віснику, що його редагував славетний Д.Донцов, почали появлятися короткі, стаккаті віршики, підписані Олег Ольжич, він одразу потрапив до фаланги передових поетів того середовища і заняв одно з перших місць емігрантського Олімпу. На відміну від свого батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним... Звичайно мовчазний, висловлювався коротко і уривно, міг сидіти в якомусь куті серед свого товариства, витянути вперед довгі ноги в погано чищених черевиках і читати, а то й навіть писати на коліні свої шкільні завдання, а в тому і свою університетську іспитову працю. Одягався скромно, неуважно, аж до неохайності, поводився безпретензійно, свідомо, знав собі ціну, в розмовах міг вставити якийсь вислів, що його опісля повторяли і цитували. Мої з ним особисті стосунки, від першого дня нашого знайомства і до самого їх кінця, протягом шістнадцяти років, відзначалися особливою рівністю. Ніяких перебоїв, ніяких зривів. Дружня, аж до братерства, співпраця. Десь на початку 1930 року нас пойняла ідея зробити разом кругосвітню подоріж, що було безнадійним підприємством, яке, одначе, ми довго не хотіли визнати за неможливість. Думали, було, пуститися в дорогу навмання, але це значило потрапити в конфлікти з різніми границями, що для нас, бездержавних і безгрошевих, творило особливі труднощі і могло скінчитися особливо некомфортабельно. Не забути й найулюбленішої мрії всіх таких мрійників — найнятися десь на корабель кругосвітнього рейду байдуже в якій функції, але де його такий корабель знайти? Чехословаччина не мала до морів ніякого доступу, до того в той час над світом бушувала винятково злостива господарська криза, так що у причалах всіх країн половина кораблів стояло без руху і цілі орди безробітних матросів вешталось по вулицях у пошуках за працею. Отже наша кругосвітня затія муеіла безнадійно збанкротувати, що і сталося. Залишалась звичайна, вторована, щоденна, емігрантська буденщина. Студентський дім, академії, відчити, лекції... І всілякі амбіції.. Я, наприклад, писав... "Волинь”, "Марію”, "Кулака”. В зимі на моїй квартирі невідповідна для людського тіла температура, тому робочий кабінет переносилось до Студентського дому з його просторою студійною залею, у якій за столами, під лампами, що звисали зі стелі, завжди сиділо чимало молодих людей, занятих хто чим — фізикою, анатомією, геодезією, які годинами непорушно й безмовно були погрузлі у свої виміри бачення, що було для мене особливою вигодою, бо я міг знайти тут і тепло, і тишу, і комфорт. Тут також знаходили мене мої друзі, а між ними і Ольжич. Коли у нього, між його археологічними, заняттями, виривалися шматки його віршів, він, як і всі поети, любив поділитися тим з кимсь зі своїх близьких. Він робив це дискретно й між іншим — хочете послухати мої останні? — міг він сказати, коли ми проходили головною залею Студентського дому, яка завжди кишіла молоддю. Ми знаходили спокійніше місце, і він, своїм глухим, низьким голосом, скандував: Бог ясний між людьми ходить. Бог навчає людей робити... — "Розбудіте, полийте потом, і уродить, земля уродить”. Філософія землі як основи буття і автентичність людських родів минулого були близькими його світоуявленню, ми могли годинами обговорювати цю тему, і звичайно Ольжич романтизував минуле, йому здавалося, що людина минулого була суцільнішою, її інстинкти були чистіші, її дії були послідовніші і правильніші. Природа і людина гармонійно вкладалися в систему його космосу. Тому він любив і мандри в природу. Набере, було, свою, як він казав, зграю (він мав свій круг адораторів), і вони йшли пішки або їхали потягом оглянути якусь місцевість. Пригадується така мандрівка до Карлового Тину — замок часів короля Карла IV, яких п ятдесят кілометрів від Праги. Або знов, свого часу я працював на треангуляційному мірянні в околицях Бедєйовіц, перебував у вежі на горі понад тисячу метрів у лісі, і враз, одного гарного осіннього дня, мене знаходить там Ольжич зі своєю "зграєю”. Мандрувати було його улюбленим спортом. Одного літа, разом ще з одним товаришем, він об’їхав велосипедом мало не цілу Німеччину, а такі місця в його просторі, як наші Карпати, були знані йому до подробиць від Пряшева геть аж до Ясіня. Десь, здається, влітку 1933 року, Ольжичеві пощастило вибратися на археологічні розкопки в Югославію, що їх провадила археологічна експедиція американського Гарвардського університету, коли під осінь, весь загорілий, з невеликою, рудоватою борідкою, яку він відпустив за літо, він повернувся до Праги та коли вперше мене відвідав на вулиці Вишеградській, то першим його привітанням було: — Власе! Тепер ми живемо! — Що сіє має значити? — відповів на це я. Він старанно пояснив, що йому вдалося здобути у американців певну добру репутацію науковця і що йому пощастило дістати постійну наукову стипендію, якою він хотів би також помогти і мені... Я був зворушений його намірами, мої матеріальні гаразди були вельми непривабливі, але від його пропозиції відмовився, пропозиції відмовився, просто тому, що тієї його стипендії потрібно було йому самому, бо ж на його утриманні була його чудова мама, знана між нами Віра Антонівна, а до певної міри також і батько, який хоч і діставав стипендію від чеського уряду, але її розмірів ледве хватало на самі харчі, а коли наш шановний співець "Айстрів” почав частіше відвідувати деякі знані празькі «господи», то з її суми ледве щось ще збувало. У ті ж також роки Ольжич почав активізуватися політично. Спочатку, розуміється, це були хіба поетично-ліричні інтродукції з відомим героїчним обертоном, але згодом це розгорнулося у справжню зумовленість дії. У Студентському домі, між багатьма іншими приміщеннями, була одна, досить засмічена кімната, на дверях якої красувався напис — "Українська Академічна Громада”, у якій завжди роїлося від молодих людей переважно галицько-волинського походження. Це роки горезвісних польсько-уланських "паніфікацій” на їх батьківщині, а тому їх настрій був насичений бажанням реваншу і взагалі боротьби зі всілякими загарбниками будь-якої віри й міри. У їх душах горів нсзгоряємо огонь свободи, що гартував їх наснагу стати на прю з ворогом, дарма що там дома "ішли ляхи три шляхи, а татари на чотири” плюс москалі "як та чорна хмара”. Ніхто не думав про непосильність завдання. "Дорога пряма і одверта і твердо іде легіон”, — проголошував молодий Ольжич, і це було не лише його наставлення. Його тепер бачимо менше у товаристві «Сусликіади», а більше таких гартованих «вивротовцув», як Ярослав Барановський, що був тоді головою Центрального Союзу Українського Студентства. Взагалі тодішня Прага насичена Україною Мілітанс в дусі Донцова і в стилі УВО та ОУН. Там діє секретаріат ОУН з його динамічним секрктарем Володимиром Марганцем, там бігає вічно заклопотаний з повним під пахвою портфелем, організатор В.Забавський... Діловий Кость Мельник, урядовий Герасимович...З’їзди, зустрічі, наради, планування... У кав’ярнях Вацлавського замєстя, раз у раз бачимо таких гостей, як елегантський Микола Сціборський, що прибув з Парижа, дипломатичний Омелян Сеник. що повернувся щойно з другого півкулля Америки. Тут траплялися ; такі несподіванки, як атентатчик на міністра Пєрацького, Мацейко, за яким гонилася чи не вся поліція Речі Посполитої. Забагато динаміту, багато озону нової війни і цілі буревії рожевих надій. Антенно-вражливий Ольжич не міг байдуже встояти проти таких навал можливості «в шинелі сірій вмерти від гранати», не міг стояти ані осторонь, хоча би так, як решта його поетів-колеґ»... Це ціла плеяда, або краще когорта, на мові Донцова «квадрига», очолювана «імператором [залізних] строф» Маланюком, до якої належало багато спрагнених свободи і вимучених чужиною подвижників української віршотворчості, але Ольжич між ними не лишень абстракція, уявна сфера емоцій, але й реальна дієва сила, як тоді казали, «чину»... Тобто активної дії включно до самопосвяти не лишень живого духа, але й живої плоті. Ольжич стає революціонером... Активним, діяльним членом Організації Українських Націоналістів. Так, Ольжич далі поет, але його поезія — це вже лише «надбудова» його «чину». Одного ранку йдемо з ним пішки з Панкрацу до Студентського дому і він цілу дорогу рецитує мені поему про Городок Ягеллонський. Це вже не Ґаннібал, не мертва рінь річки, ані лучники уявних фантасмагорій уявного героїзму, а жива трагіка живої дійності, близьких і найближчих людей. Він може бути далі археологом, вченим, належати до різних людей. Він може бути далі археологом, вченим, належати до різніх відповідних інституцій, але його статус кво — це організація, її провід і його місце в ній на становищі культурного референта. А коли виникають бурхливі Карпатські події 1938-39 років, він там вже заступник голови проводу А.Мельника, в самому центрі подій — Хусті в товаристві таких приречених, як Роман Шухевич (Щука), Михайло Колодзінський (Гусар), Зенон Коссак (Тарнавський) з цілим штабом завзятющих казарлюг боротьби, які отаборив Січовій гостинниці міста, кімната число один («Одинка»), звідки й керували цілою тією короткою, але буревійною веремією. Ми займали з ним одну з кімнат так званого Національного Дому, купленого на засоби українців Америки для потреб ОУН. Раннє, біля сьомої години вставання, пізнє, біля першої ночі, лягання... Встаючи, ми часто для бадьорості щось співали (він басом, я тенором) і нашою улюбленою нотою була пісня про бравурну вдову, яка «на смерть не дбає, з гостоньками гуляє». Снідали і взагалі харчувалися, або то в Січовій гостинниці, але переважно в невеличкій їдальні зі скромною назвою Січова молочарня, якою заправляла спочатку ділова пані-матка Міхалевич зі своєю дочкою Ніною, а згодом перейняв її відомий автор відомого «Холодного Яру» Юрій Горліс-Горський, у якого можна було дістати не лишень молоко, але й справжню козацьку запіканку з породи Запри-Дух, що, одначе, рідко траплялося, бо модерні січовики меньше злягалися зі запри-духами, а більше з свято-духами типу. Юрія Переможця... («Нам поможе святий Юрій»)... Безконечні засідання, наради, з’їзди, роз’їзди. Не раз, після довгих нарад на «Одинці», ми ще довго обговорюєм» справи перед сном дома. Жилося, як на вулкані, день-щодень нові несподіванки, здебільша гострі і загрозливі, як от: всілякі витівки чехів з їх капосним генералом Прхалою, безконечні пограничні інциденти з братами поляками на півночі, або вражими мадярами на півдні, до того наші внутрішні кві про кво між урядом країни і проводом націоналістів, які мали чимало розбіжностей в поглядах на різні справи, які вимагали чимало дипломатичності, щоб втримати між ними рівновагу. Не раз Ольжич виряжав мене на авдієнцію до "батька Волошина”, з яким у мене втримувались ще віддавна добрі стосунки, з місією полагодження тих чи інших задерикуватих справ. Нашим добрим атутом в цій розгрі поглядів було те, що особистим секретарем у батька прем’єра був Іван Рогач, член ОУН і мій добрий особистий приятель... Як також мої приязні стосунки з міністром Юліяном Реваєм, головним промотором діяння уряду, разом з його секретарем Андрієм Вороном, у якого я, бувало, ще до цих подій, гостював у його Севлюші, де той учителював... А різниці між нами і урядом були різні... Передовсім наше походження. Ми — зарозумілі галичани та емігранти, а вони — горді автохтони та з роду-прароду вдома. Ми робили більше натиску на організацію військової сили, мали під своєю контролею Карпатську Січ та шукали засобів її озброєння, а вони більше вповали на добру волю Праги і організацію політичної партії, якою було авторитатарне Українське Національне Об’єднання. Змагання за місця, за посади, за впливи, за сумма суммарум, за владу. Я вперто радив Ольжичеві не впадати в патетичну екстремність, а всіма засобами шукати співгри всіх наших сил, яких було, в порівнянню з нашими контрасилами, так мало. Ця філософія не була чужа і для Ольжича, моїм "горохом об стіну” було завжди "де згода в сімействі”, а тому наші з ним акції не викликали суперечностей і нам щастило лагодити, навіть досить гостростильні випадки з урядом, і при цьому згадуються навіть приязні наші моменти, от хоч би наше велике дипломатичне приняття в Національному Домі під командою нашого сеньора дипломатів часів УНР з вихованням царського часу, Миколи Галагана, на якому були присутні міністр Юліян Ревай зі своїм секретарем Вороном, шеф пропаганди уряду Володимир Комаринський, від духовної влади правлячий єпископ Нарадій, який недавно прибув з Бачки в Югославії зі своїм секретарем, патріархального вигляду, василіянином о.Решетилом... Був там також німецький консул (прізвище забулося) з жінкою... Були представники Січі, головний комендант Дмитро Климпуш, преси — шеф Українського Бюра в Берліні Євген Стахів і чимало інших, імена яких затираютіся давниною... Не всім тоді було знано, що головною пружиною діяння націоналістичного сектора цих подій був Ольжич, який користався беззастережним довір’ям і респектом всіх співробітників і мав безпосередній, майже щоденний, зв’язок з головою проводу полковником Мельником, який перебував тоді у Відні, чи то засобами телефонного сполучення, або через окремого кур’єра, яким був тоді Юліян Хименець. Події розгорталися швидко, виглядали вибухово, вимагалося щоденного поготовля і нарешті зрив, удар, розгром. І на закінчення всі ми опинилися в полоні угорськім невеликої тячівської в’язниці, до якої збито було сотні люда. Розуміється, ми мали можливості завчасно уникнути цього фіналу, могли бодай виїхати разом з урядовими чиновниками після закінчення першої сесії Карпатського сейму, але ми були військо, до того націоналісти, і нашим обов’язком було виправдати свої засади. Агонію з 14 на 15-те березня ми пережили в Хусті на своїх постах...Ольжич — у штабі Січової гостинниці, то ж то мені довелося перебути ніч в головному, нашвидко зорганізованому штабі оборони, під керівництвом Сергія Єфремова, Михайла Колодзінського та сотника Чорного, що примістився в опорожненому будинку уряду, в бувшому кабінеті прем’єра Волошина, де я виконував несподівану ролю радіо-звітодавця загального стану наших фронтів. Ніколи не забуду тих наших, переважно ура-бадьорих і фатально вигаданих звідомлень, якими ми намагалися рятувати безнадійно розпачливе наше становище...А відходили ми різними дорогами вже тоді, коли мадярські танки були під самим Хустом,а мадярські партизани відрізали нам дорогу відступу на схід в напрямку Румунії... Додавши до цього ворожий кордон з Польщею, ми опинилися в повному оточенні безнадійно нерівного змагу, з якого багатьом не вдалося вийти живими, а в тому також загинув мій добрий друг полковник Колодзінський, прекрасний, діловий 3енон Коссак, мій особистий, довголітній друг і співробітник Іван Паламорчук. З Ольжичем ми знов зустрілися аж 16-го березня, але вже в переповненій до краю Тячівській в’язниці, куди він потрапив з цілою групою "культурників”, між якими були Микола Чирський, Михайло Мухин, Олег Лащенко, Юліян Хименець з цілим рядом інших подібних імен. Його вигляд і настрій віддзеркалював яскраво наслідки пережитого минулих днів. Витягнути, запале лице, до краю втомлений погляд, зім’ятий, заляпаний болотом одяг. Але мораль його і всіх нас лишалась незломною. Три дні нам не дали харчів,але дарма. Ми могли, сидячи стиснуті на брудному помості, не лишень завзято ділитися враженнями пережитого, але й навіть співати "гей, чи пан, чи пропав” та жартувати, пригадуючи запорозького січовика,який,сидячи на палі, мав казати до свого ката: поверни мене до тебе задом, бо я не хочу бачити твоєї бридкої пики... Наші переживання були неописально прикрі, лишень ми знали, на цьому наша справа не закінчилась, що це тільки її початок, що нас чекає багато білих і багато складних подій, до яких ми мусимо бути готовими. Нам з Ольжичем, як також кільком іншим, майже чудом пощастило, по трьох днях, вирватися з тячівського полону, але решту наших друзів було відіслано до концентраційного табору в Кіренгазі, в Мадярщині, звідки вони, по кількох місяцях, вийшли ледве живими. По певному, повному пригод, часі через Відень, назад в Празі, ми бачимось з Ольжичем дуже часто, тепер його постійним товариством є військовики, політики, діячі культури. Генерал Всеволод Петрів. Микола Галаган, Леонід Білецький. Діячі різніх угруповань нашої політики. Наближалися нові судьбоносні події наступних років цієї великої епохи, перед нами стояло дуже непевне і дуже небезпечне майбутнє. Організація Українських Націоналістів раптом, сливе за одну ніч, розбивається на дві ворогуючі частини, багато молодих, енергійних людей, а в тому і близьких друзів Ольжича, займають протилежне від нього становище, часто гостро вороже, часто самонищівне. Ольжич переживає це гостріше, ніж угорський полон, переважно мовчазно, дуже достойно, з почуттям моральної і інтелектуальної вищості супроти своїх «противників». З цим почуттям зустріли ми події 22 червня 1941 року. Вже в квітні цього буревійного року Олиж [Ольжич — ?] залишає Прагу і від’їжджає до Кракова, де гуртували свої фаланги головні сили обох ворогуючих частин колишнього могутнього ОУН. Уневдовзі я дістав від нього телеграму негайно приїжджати також туди, і вже в кінці травня ми знов там зустрілися на відомій Зеленій вулиці, де містилася головна квартира ОУН мельниківського крила і де Ольжич мав свій окремий робочий кабінет. Починається нова, кількарічна епоха, виповнена безліччю різноманітніх подій, у якій роль Ольжича винятково важуча. Ці наші випадкові сторінки не зможуть висловити її ані приблизно. Індивідуальність Ольжича, на тлі тих подій з його трагіфіналом фатального Саксенгаузену, вимагає окремої, основної розвідки, і було б дуже вказаним, коли б у нас знайшлися для цього люди, час і засоби, які змогли б таке завдання виконати. Ольжич бо винятково оригінальна, складна і багатогранна персональність на тлі тих великих подій недавнього минулого, яке, одначе, з перспективи нашого часу віддалене на ціле своєрідне тисячоліття. Це вже історія. "Багато був він більш, ніж сірий і камінний його вірш... Ще княжая була на нім кольчуга”, — цілком годимось ми зі Стефановичем.
Про Олега, сина Олесевого, Ольжича, раз у раз таке чуємо. В його природі було багато цього зумовлення: