 "Людина чітко окресленого характеру, гострого інтелекту й творчого серця, учений, але й воїн, історик і археолог, — він не міг не скептично ставитись до всіх зовнішніх "революцій”, які, як відомо, відбуваються під поблажливий усміх століть. Він знав незмінні закони буття і знав, що таке вічність. Йому "була відкрита зоряна книга і з ним розмовляла морська хвиля”, як сказав один поет про Гетте.”
"Ніхто з поетів 30-х років не прозрівав апокаліпси нашої епохи з такою стереоскопічною ясністю, як саме Ольжич. Часами настирливе повторення (початок 30-х років) апокаліптичних видив видавалось навіть близьким до стилізації і майже до манірності. І лише початок 40-х років підтвердив вповні гостроту зору та історіософічної інтуїції поета.
Такі безпомилкові образи, як "вітри від краю до краю”, "пустиня, як мати, смаглі груди відкрила свої” і інші, і інші, показують, до якої міри поет корінився в епосі, рухався в фарватері, йшов у перших стежах її авангарду.
Не треба бути занадто чулим, щоб відчути під твердим "княжим” панцирем Ольжичевого слова ліричний жар справжнього почуття. Поет його вміє лише закути в майже епічну форму, вміє над тим почуттям панувати. В стрункій стриманості поезії Ольжича, в мужній міцности і якійсь справді нордичній чистоті її духа і, врешті, в цілковитім браку всілякої бароковости — полягає найбільше значення творчости Ольжича, поета української сучасности й співця українського завтра, де ані "цвітам”, ані "зідханням” напевно не буде місця, бо "доба — жорстока, як вовчиця”.”
| 
