Листування дає неоціненний фактичний і психологічний матеріал, без якого уявлення про поета (та й не тільки про поета) неминуче буде неповним, а то й викривленим. Знайомство з листами створює ілюзію безпосереднього спілкуван¬ня, дає змогу торкнутися глибинних психологічних пластів, побачити особистість у становленні, у сплетінні умов і характерів, спонук і мет. Уявити живий образ людини-творця, людини-діяча в різних середовищах — родинному, суспільному, національному. Таку щасливу можливість дає нам великий масив невідомої епістолярної спадщини О.Олеся і його сина О.Ольжича, що становить ядро дуже цінного й багатого архіву О.Олеся, збереженого близькою до його родини людиною доктором Людмилою Красковською з Братислави, колегою Ольжича по археологічному музею. Свого часу вона передала цей архів для опрацювання відомій чеській україністці Зіні Геник-Березовській. По наглій смерті дослідниці її син зробив щедрий дар Україні, і сьогодні архів Олеся зберігається у Відділі рукописних фондів і. текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної Академії Наук України. В цьому архіві багато матеріалів, пов'язаних з Ольжичем. Батько й мати дбайливо зберігали не тільки листи й листівки сина, рукописи віршів і пере¬кладів, а й найменшу записку, дитячий малюнок, старий, здавалося б, не¬потрібний документ. Та найцінніше тут -— листи: батька — синові, сина — бать¬кам (остання вітальна різдвяна листівка датована січнем 1944 р., можливо, це останнє його звернене до батьків слово — невдовзі Ольжича було арештовано й закатовано фашистами), дружини О.Ольжича Катерини (Калинки) Білецької до своїх свекрів. Передусім не можна не звернути уваги на листи підлітка Олега з Пущі-Водиці (Київ) до батька за кордон, його шкільні твори і перші поетичні спроби Листівки до батьків і жартівливі малюнки олівцем з археологічних експедицій, подорожні нотатки з Німеччини, Італії, Болгарії тощо. Є й кілька серйозних, сказати б, програмових листів, в яких Ольжич дає свою оцінку постаті батька, розкриває власне життєве кредо, свої погляди на перспективи визвольних змагань. Один з таких листів (від 18.V.1931 р.) пропонуємо увазі читачів. У листуванні батька й сина відчуваєш особливу теплоту родинних зв'язків, спільність інтересів, взаєморозуміння з півслова. Стосунки рівного з рівним, шанобливі й турботливі. За інтересом до життя всіх членів родини, прагненням поділитися найменшою дрібничкою, за винахідливими ласкаво-зменшувальними прізвиськами, яким Ольжич не зраджував до останку, шанобливими кінцівками листів ("цілую Твою білу голову і руки" — до матері, "цілую тебе в руку" — до батька, один з останніх листів 43-го р.) — за всім цим відчувається родина. Родина зі своїми традиційними цінностями, прозою і поезією стосунків, родина інтелігентів — як осередок громадський і культурний, осередок українства в морі чужомовності. Те, що живило й підтримувало національну духовість і було однією із запорук її незнищенності. О.Ольжич як поет був певною мірою антиподом батька, критично оцінював його доробок, шукав для себе інших шляхів. І водночас — як син, як літератор, як українець — усвідомлював роль і місце О.Олеся в українській літературі і знаходив слова, щоб сказати про це батькові. Весь час дбав про видання творів О.Олеся, його матеріальні справи. В листах з окупованого німцями Києва чи не головне motto: батько мусить приїхати в Україну. Навіть підшуковує йому хату, всупереч страшній реальності в листах проглядають мовби несумісні з тверезим політичним розрахунком ідилічні мрії про життя всієї родини — батько, мати, Олег з Калинкою — в Україні. Україна лише недавно відкрила для себе О.Ольжича. Він прийшов до нас у героїчнім ореолі, "на вершку піраміди жертв" (О.Штуль), і це природно й зако¬номірно. До того ж — чоловіча стриманість, карбованість його поезії з її трагічним оптимізмом. І в уяві нашій він постає передусім як поет національного героїзму, з тих "хоробрих", які "на сірім граніті... різблять своє мужнє ім'я". Незламний лицар ідеї, вийнятий із щоденності, абстрагований від людських слабощів. Мовби ті, що йшли на смерть заради ідеї, то якісь зовсім інші люди, з каменю й граніту, — не ми, не ми... Тим часом а листів О.Ольжича перед нами постає жива неоднолінійна осо-бистість у становленні, біографія душі. Звичайний юнак із плоті і крові. Ніжний і вразливий, подекуди навіть сентиментальний Хоч і проголошував: "І будуть не луки, не квіти, каміння саме на землі...", сам не був чужий ні лукам, ні квітам... Не вільний від сумнівів і вагань, а то й хвилин депресії і готовий пере¬бороти свою "безволість". Із загостреним чуттям природи і неспокоєм мандрів¬ника — його подорожні нотатки дають ефект присутності. Українська струна виразно бринить уже в юнацьких листах О.Ольжича — від першого до останнього. Характерний лист до батьків поч. 30-х рр. з пласто¬вого табору в Карпатах: "Обличчя такі рідні, такі привітні. Ловлю кожну дитину (де й хоробрість взялася!), зачіпаю КОЖНОГО подорожнього, щоб тільки почути з їх уст голос рідної землі". Як український поет, науковець і політик — не загубився на тлі високих культурних стандартів Заходу. Належний пієтет до західної культури, але без відчуття меншовартості. Навпаки: "придивившись до німців, а дещо амери¬канців, я все більше починаю цінити наших людей і наше життя", — писав батькам з Югославії (листівка від 13. IX. 1932 р.). Відчував себе "київлянином". Не думаю, щоб будь-коли покладав якісь сер¬йозні надії на "визвольну" місію вермахту, але прагнув використати найменшу можливість, навіть гіпотетичний історичний шанс, щоб уже сьогодні закласти перший камінь у побудову України "Переживаю великі хвилини, — писав з Києва 1942 р. — Що тепер роблю, може бути історичне". Тут був його дім, сюди, в це "чарівне і привітне", за його словами, місто, линув, щоб збудувати Україну або вмерти...
