Микола Неврлий – Муза мужности і боротьби Поета Олега Ольжича (1907 - 1944) знають сьогодні на Україні хіба що окремі фахівці, але популярність його імени безперечна. Це, мабуть, і тому, що він був сином славного, відомого всій Україні поета Олександра Олеся. Дехто зі старшої генерації, можливо, його ще й пригадує, бо ж під час останньої війни Ольжич з дорученням українського підпілля поновлював життя в рідному Житомирі й Києві, переховуючись від німецьких окупантів. Загальне зацікавлення долею і творчістю О. Ольжича розбивається об мур парадоксу: його доробок і понині лишається незнаним. В більшій чи меншій мірі це стосується і таких митців, як Є.Маланюк, Ю.Дараган, Л.Мосендз, Ю.Клен, О.Лятуринська, О.Стефанович, О.Теліга та інших. Усім їм судилося жити й творити далеко за межами батьківщини, усіх їх, починаючи 30-тими роками,на загал, не цитуючи й рядка написаного (що вже говорити про серйозний аналіз!), затаврували як «ворогів народу», «націоналістів», незрідка навіть «фашистів». Саме так, хоча окремі з них стали жертвою гестапо (О.Ольжич, О.Теліга, закарпатський поет І.Ірлявський). Ще раз треба наголосити, що французька, італійська, іспанська та інші західноєвропейські літератури мають чимало поетів, починаючи монархістами й кінчаючи комуністами й фашистами. Але нікому не спадало на думку вилучати їх з літературного процесу на підставі політичних міркувань. Бо в цивілізованому світі єдиним і вирішальним критерієм при поціновуванні твору була й буде мистецька вартість його, все інше не грає ролі. Не так, одначе, воно було останніх 70 років у Радянській Україні. Українізація, котру згідно тогочасної національної політики запроваджував у 20х роках нарком освіти Микола Скрипник, обіцяла блискучі перспективи для розвитку дискримінованої за царату української культури. Великодержавною клікою Сталіна – Берії – Кагановича її було припинено, українські творчі сили паралізовано й фізично знищено. Внаслідок цього й творчість згадуваних поетів була фатально позначена згубним терором. Ще не так давно, будучи на Україні, я, ділячись своїми думками з деякими письменниками про цих «ізгоїв», не раз казав, що такі величини, як Маланюк, Мосендз, Клен і Ольжич, повернуться напевно колись на свою батьківщину, як це сталось у польській літературі з давно забутим і «проклятим» поетом Ципріяном Норвідом, особисте життя і доля творів котрого склалися особливо трагічно. Відомо, що цей польський поет сорок років провів закордоном, боровся за своє життя з нуждою, помер у Парижі всіма забутий і не одним із своїх земляків проклятий. Більше сорока років змушені були жити по чужинах і згадані вище українські митці слова. Дякуючи процесу морально-етичного оздоровлення радянського суспільства повертаються поволі до матірного лона й поети української еміграції. Для розуміння їхньої долі варто нагадати загальновідому істину: ніхто ніколи з доброї волі рідної землі не залишає. Так сталося й з Олегом Кандибою, пізнішим поетом О.Ольжичем. народившись в Житомирі, він п’ятнадцятирічним хлопцем 1923 року від’їхав з матір’ю до Берліна, де тоді перебував його батько – найвизначніший в той час поет України О.Олесь, який ще недавно був повпредом УНР в Будапешті. Незабаром родина Кандиб переїхала з Берліна до Праги, а згодом поселилася в Горніх Черношицях (поблизу Праги). До 16 років свого життя Ольжич жив, як бачимо, на Україні, був свідком великих і драматичних подій. Не раз він потім із зворушенням згадував свій рідний Житомир і середньо шкільне навчання в Пущі-Водиці біля Києва. Його мати, Віра Антонівна, говорила, що коли її чоловік, тобто О.І.Олесь, від’їхав закордон, вони з Олегом бідували. Олег часто ходив на далекі села вимінювати за різні речі картоплю й муку. Інколи вій у сніговій та холод ніс на плечах тяжкий мішок, щоб сяк так прохарчуватися в часах післяреволюційної розрухи. Незважаючи на це, він охоче й пильно вчився, був винятково здібний. Його батько не без гордости оповідав, що Олег, ще бувши дитиною, чудово малював і виявляв здібності до музики, граючи на піаніно й скрипці. — «Чи ви звернули увагу на його пальці? Його руки — це руки віртуоза!» — Олесь цілий аж сяяв, коли говорив про свого сина. Ще дитиною Олег написав п'єску з козацьких часів, на три дії, і сам її ілюстрував. Склавши успішно 1924 р. у Празі гімназіяльну матуру (іспит зрілости в середній школі), Ольжич інскрибується на філософський факультет славного Карлового університету, де слухав лекції і брав участь у семінарах Любомира Нідерле, Альбіна Стоцького, Антона Матейчіка та інших чеських вчених. Згідно з його автобіографією, яка знаходиться в архівах Карлового університету головним предметом його студій була передісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно Ольжич, як багато інших українських студентів Карлового університету, студіював також в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавались тоді не тільки в Радянській Україні, але й в усій Європі. Там він слухав виклади відомого археолога Вадима Щербаківського (1876—1957), історика мистецтва Дмитра Антоновича (1877—1945), істориків Дмитра Дорошенка (1882—1951) й Василя Біднова (1874—1935). Ще будучи студентом, Ольжич любив прогульки природою й подорожування «Природа й людина,— згадує Улас Самчук,— гармонійно вкладалися в систему його космосу. Тому він любив і мандри в природу. Збере було свою, як він казав, зграю (він мав свій круг адораторів), і вони йшли пішки, або їхали поїздом, оглянути якусь місцевість. Пригадується така мандрівка до Карлового Тину в замок часів короля Карла IV, що за п'ятдесят кілометрів від Праги. Або знов свого часу я працював на тріангуляційному мірянні в околицях Будєйовіц, перебував у вежі на горі понад тисячу метрів у лісі, і враз, одного гарного осіннього дня, мене знаходить там Ольжич зі своєю «зграєю». Мандрувати було його улюбленим спортом. Одного літа, разом ще з одним товаришем, він об'їхав велосипедом мало не цілу Німеччину, а такі місця в його просторі, як наші Карпати, були знані йому до подробиць від Пряшева до Ясіня». Вдруге побував Ольжич на Закарпатті під час мадярської інвазії 1939 р. Тоді він там був з доручення українського революційного підпілля. До близьких його закарпатських друзів-однодумців належали Іван Рогач і поет Іван Ірлявський, розстріляні німцями на Україні, Д-р Степан Росоха, поет В. Гренджа-Донський, Василь Кузьмик і Олександер Блестів з Хусту. Все це свідчить про глибоку любов Ольжича до Закарпаття, його людей і природи. Що більше — в бурхливих подіях тих часів він там, із групою січовиків, які зі зброєю в руках боролися за волю Карпатської України, був ув'язнений. Лишень щасливий випадок урятував йому життя. В 30-х роках Ольжич був у Празі головним організатором різних свят, роковин, літературних вечорів і академій. «Обов'язково відзначалося Листопадове свято, Самостійність і Соборність, Крути, Шевченкове свято, а також різні актуальні події. Олег звичайно планував програми з відповідним репертуаром, запрошував виконавців і дбав про вдержання належного настрою та рівня імпрези. Ніколи на урочистих нагодах не танцювали гопака, ані не співали «Ой, джиґуне, джиґуне» чи подібних пісень». Якийсь час він керував студентським авангардним театром. В літньому семестрі 1928/29 акад. року Ольжич захистив докторат з археології в Карловому університеті. Тема його дисертації була «Неолітична мальована кераміка Галичини» (130 стор. тексту, 16 тематичний ілюстрацій). Вона базувалась на дослідженні керамічних пам'яток трипільської культури, які зберігались у львівських і краківських музеях, і на багатій різномовній літературі. В апробаційній рецензії на цю працю Проф. Д-р Альбін Стоцький зазначив, що «В головній частині своєї праці подає п. Кандиба докладну типологічну й хронологічну класифікацію галицького матеріалу. Це перша велика спроба з'ясувати це складне і — з уваги на брак ширшого матеріалу — дуже скомпліковане питання. Пан Кандиба перший подав ясні типологічні ряди форм і орнаментів, що йому дало можливість знайти елементи контакту з українською мальованою керамікою і укласти принаймні в головних рисах її клясифікацію». Зразу ж після докторату був О. Кандиба-Ольжич на пропозицію Проф. В. Щербаківського іменований асистентом на кафедрі археології Українського Вільного Університету, Це, а також праця в археологічному відділі Чеського Національного Музею в Празі (1926-1932), вповні відповідало науковим зацікавленням Ольжича. Досвід вченого-археолога він набував на різних археологічних розкопках і працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Югославії, Австрії т. д. Участь у міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях, а також безпосередня праця на терені розкопок здобули йому незабаром ім'я першорядного спеціаліста зі слов'янської археології. Одна за одною виходять різними мовами його праці з цієї ділянки. Монографія «Schipenitz-Kunst und Gerate neolitischen Dorfes», видана 1937 р., висунула його в ряди передових слов'янських археологів того часу. Свідченням цього були його лекції, що їх він читав у різних інституціях Гарвардського університету — реномованій вищій школі в Америці. Дбаючи про організацію українського наукового життя закордоном, він, разом з іншими науковцями, засновує там Український Науковий Інститут Америки. За редакцією Д-ра О. Кандиби вийшов 1939 р. у Празі Збірник наукових праць цього інституту. В ньому з'явилися праці з різних ділянок науки, що свідчить про всесторонні зацікавлення О. Ольжича. Свої розвідки з археології він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили свого наукового характеру й донині. Отже, перш ніж стати поетом, О. Кандиба-Ольжич був загальновизнаним археологом. Можна з певністю сказати, що за нормальних умов життя і праці з нього б виріс вчений світового рівня. Як не дивно, але першим більшеньким друкованим твором Ольжича було дитяче оповідання «Рудько», то його він видав у Празі 1928 р. під псевдонімом О. Лелека. Його підтитул — «Життєпис одного півня» — не випадковий. Цілком серйозно, в манері художнього реалізму розказує автор пригоди й лицарські поєдинки півня Рудька, починаючи від хвилі його вилуплення. Дивлячись на нього як на короля курячого царства, ми при тім спостерігаємо життя всього домашнього господарства — собаки Сірка, кота Кирила, дурних качок, бундючних і войовничих індиків і т д. Можна лишень жалкувати, що Ольжич, який так любив природу й звірят, в жанрі дитячої літератури дальше не продовжував. Більш за все його цікавила тоді наука. Радянський дослідник В. Яременко з незрозумілих причин приписує це оповідання О. Олесеві (О. Олесь, Твори. Київ, 1971, с. 335). Псевдонім О. Лелека належав О. Ольжичеві. Це м. ін. стверджує й дедикація на титульній сторінці одного з дарчих примірників «Рудька». Крім псевдонімів О. Ольжич, О. Лелека, Олег Кандиба ще вживав — М. Запоточний, Д. Кардаш, К. Констянтин. У поезії переважав — О. Ольжич. Можна припустити, що поетичний талант успадкував Ольжич по батькові, хоч шляхом його поетики він свідомо не пішов. На це було більше причин. Перш за все тут завважила різниця смаків поколінь. Не сприяла цьому й духова атмосфера Ольжичевого середовища, найчастіше ділового й наукового. Модерна чеська, польська, німецька та інша західна поезія схиляла його більше до поезії раціональної, предметової. Поезія квіточок, ясного сонечка, банального кохання та інших атрибутів розслабленої ліричности була чужа вольовій натурі, яку він у собі виховував. Знайомство з Є. Маланюком, Л. Мосендзом, Ю. Кленом та іншими кращими поетами української діаспори ще більше викликало в нього нехіть до перечулено-сантиментальної лірики, спрямовувало його до поезії духової енергії, інтелектуальної й вольової, спроможної виховувати цілісну натуру, сильний характер. Ще більше посилили ці тенденції Ольжичеві археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнному періоді була під владою Польщі Пілсудського. Як пряма реакція на терор пілсудчиків виникло тоді в Галичині революційні підпілля, сформоване наприкінці 20-х років у окрему організацію, подібну до сьогоднішньої Організації Визволення Палестини. Це підпілля було спрямовано на захист прав українського народу на західноукраїнських землях, до яких, крім Галичини, належали ще Буковина, що була тоді під гнітом румунських бояр і Закарпаття, що входило до Чехословаччини. В революційній галицькій поезії ця доба закарбувалася в крилатому вислові «Польським гаспидським терором горить уся Галичина!». На терор окупанти Галичини українське підпілля відповідало подібним терором. Націоналізм, як відомо, виникає там, де є національний гніт. Галицький націоналізм, спрямований тоді проти польських пацифікацій української Галичини, мав оборонний характер. Він був націоналізмом меншого, поневоленого народу. Націоналізм панівного тоді польського народу був агресивним, бо ж був знаряддям більшого, пануючого народу. Розглядаючи в історичному аспекті тодішню ситуацію, варто нагадати, що протидії цього галицького підпілля спрямовані на захист українського населення Західної України, викликали тоді до нього симпатії не тільки в Радянській Україні та в усьому СРСР, але і в багатьох країнах Західної Європи. Вся світова преса напр., писала про атентат на україножерного польського міністра П'єрацького, який керував репресіями проти українського населення Галичини. Відомі теж, що радянський консул у Львові хотів тоді підкупити Організацію Українських Націоналістів, далі проводирі підпілля не прийняли від нього великої суми грошей, рішуче відкинули спробу скорумпувати сей й бути виконавцями волі Москви. Складну й напружену атмосферу галицького революційного підпілля художньо увічнив у поем «Городок 1932» О. Ольжич. Перекручуючи, не розуміючи, або ігноруючи все те, що діялось у міжвоєнний період на західноукраїнських землях, і особливо в національно свідомій Галичині, тяжко буде розібратися в його поезії. Особливо це стосується другої збірки «Вежі», яка була написана по гарячих слідах події в тогочасній Галичині. Перша Ольжичева збірка «Рінь» (1935) є, так би мовити, аполітична. Загалом в ній переважають мотиви праісторії людства, античної Греції й Риму схоплені не тільки ерудицією, але й інтуїцією вченого археолога й історика. В них для поета не так важливі зовнішня декорація давніх епох і культур, як їхні духовість, як ріст і розвиток людини, її соціальної сути її звичаїв, нахилів, ментальности й моралі. Характеристичний з цього погляду вірш, присвячений Леоніду Мосендзові, щирому приятелю Ольжича. Навіянні музейними експонатами, він одразу, скупими словами й без емоцій, переносить нас до прадавньої добі слов'янського племени, яке не тільки займалось рільництвом, але й уміло захищати власну землю:
Поважна мова врочистих вітрин. Уривчаті передвіку аннали. «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали».
В третьому заключному катрені цього вірша і розкривається Ольжичів візіонізм, і колективне, родове чи племінне «ми» якось непомітно переходить у «я», : інтимізуючи образ старослов'янського побуту:
Так виразно ввижається мені Палючими безсонними ночами: Як жив колись в простому курені Над озером з ясними берегами.
Сцени прадавнього життя лаконічно малює поет у поєдинку («І впав на пісок, і лежить, І, байдужий, помстити не кличе.»), в кривавім бою за рідне місто («— О, як пси, Билась за місто блискуча дружина!»), у втечі білявих полохливих дівчат від чужих наїзників («Новобранець»), у солодких обіймах оп'янілих бранок («Готи»), у широких кроках старослов'янського Коляди, що оповіщають прихід весни і відбивають дух поганських і старокнязівських часів, в «Нічному нападі», де бойовий настрій передає поет функціонально виразним стилістичним повтором:
В нас криві ножі, блискучі списи, Білі знаки бойові на тілі.
Хоч би про що Ольжич не писав, що б не хотів відтворити, у всьому — в образах, ситуаціях, мові й т. д. — відчувається знання історії людства, його епох і катаклізмів, виразна перевага історичного мислення. В одному невеличкому вірші він уміє з давноминулого, яке дано «аж правнукам узріти», перескочити до сучасности. У вірші «Пройшли пурпурні фінікійські дні» оживає доба залізного Риму, але й тут невмолимий час згризає «граніти легендарної епохи». В постатях тогочасних римлян поет хоче пізнати їх славних предків:
І ці стрункі, сухі чоловіки, В їх простоті ясній, давноминулій, Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який З-посеред них є Сервій Туллій?
Із сторінок всесвітньої історії людства Ольжич вибирає особливо ті, які стверджують зміну епох і володінь, занепад культур та імперій, химерну долю завойовників. Досить виразно цю тенденцію бачимо в невеличкій поемі «Ганнібал в Італії». Славний карфагенський полководець, підбивши чужу країну, мусив із неї — як відомо — втікати, розгромлений легіонами Сціпіона. Найсильніше виявив Ольжич своє історіософічне мислення у вірші «Був же вік золотий», який він попередив епіграфом, взятим з «Метаморфоз» Овідія: «Tertia post illam successit» («Був же вік золотий»). В дусі цих Овідієвих «перемін» Ольжич подав у ньому стислу характеристику чотирьох основних епох людської історії. Поетичний образ безжурної золотої доби починається в Ольжича згаданим висловом Овідія:
Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви, Мед приручених бджіл, золотавість сп'янілого тіла. Янтареві зіниці серни, що не бачила крови, І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.
Срібний вік — «вік простий і ясно-тверезий» виступає в українського поета ще більш сконденсовано: — «В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави». Вік мідяний, в якому починається занепад і моральний розклад, характеризується в Ольжича войовничою бундючністю і кровожерністю:
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба. Новороджені діти спинаються хижо на ноги. І нелюдська жага нападає мужів, як хвороба. І жінки безсоромні, немов од напою міцного.
«Холод віку заліза» довершує розклад попередньої епохи, бо ж «проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку», гинули тисячолітні вартості, але всупереч тому людський рід розвивався далі, ставав до поєдинку «у бої з самим собою», вчився «відрізняти зле й добре», мале і велике. Позитивно розуміючи діалектику людського розвитку, поет доходить до ствердження невпинної зміни явищ і процесів природи, а разом із нею і всього людства. Циклічний підхід до розуміння історії людства, імпульс до якого Ольжичеві дали «Метаморфози» Овідія, знайшов поет також у модного тоді німецького філософа Освальда Шпенглера (1880—1936), чий твір «Der Untergang des Abendlandes» («Присмерк Заходу») був фашистами заборонений і вилучений з усіх бібліотек. Він нічого доброго їм не віщував, заперечуючи расизм і їхнє маніяцтво світової надвлади. Розглядаючи світову історію як розвоєвий процес різних культур (египетська, індійська, вавілонська, китайська, грецько-римська і т. д.), з яких кожна є «живим організмом» і тому підпорядкована біологічному циклу (народження, розквіт, загибель), Шпенглер дійшов до висновку про поступовий занепад західної (романо-германської) культури. Виходячи з Гердера, який провіщав славне майбутнє слов'янським народам (за ним м. ін німецькі романтики назвали Україну «Слов'янською Гелладою»), легко було зробити висновок про закономірний прихід на сцену слов'янської культури, що безумовно, Ольжичеві як археологу й історику мусило імпонувати. Своїм розумінням циклічності історичного процесу за Освальдом Шпенглером поет Ольжич перегукується в якійсь мірі зі ставленням до цього німецького вченого лідера українського відродження М. Хвильового, включаючи навіть його коректи до теорії цього філософа. Образом прийдешньої України, який проектували в «Книгах буття кирило-методіївці, візіоністи Хвильовий і Ольжич собі духово рівні. В Хвильового це бачення опиралося на неовіталізм, в Ольжича — на віру, що життя вічно повторюється, наповнюється новим змістом. І Хвильовий, і Ольжич бачили рідну Україну на широких просторах Європейської та світової культури, а тому й поборювали провінціялізм, хуторянство і тюхтійство багатьох своїх відсталих земляків їхніми попередниками в цьому були Шевченко, Куліш, Франко і Леся Українка. Вірш «Робітня», початок якого нагадує в якійсь мірі «Ключ у дверях задзвенів» (1925) М. Рильського — День — прямокутник матового шкла. Велика грудка кинутого снігу. На ясність дум. На маєстат чола. На стіл просторий і розкриту книгу.
цікавий не тільки з погляду тематики, але й тому, що в ньому відбивається Ольжичева аrs роеtіса. Крім всього іншого, Ольжич тут закликає до творчости суспільно заангажованої. Поет в часах великих катаклізмів повинен бути учасником подій. В такому плані цей вірш перегукується з дальшою творчістю Ольжича. Друга збірка поета «Вежі» (1940) метафоричністю своєї назви визначає вершини духовости, яка породжує енергійне рішення і дію, пориви до героїзму. З цього погляду Ольжича можна вважати революційним романтиком. Поняття героїзму в Ольжича— включає не лишень чесноту, але й сильний духовий заряд, здатний оновити і морально оздоровити світ покори і рабства. В згоді із тим ціла друга збірка присвячена революційній боротьбі за права і честь рідного народу. В поемі «Городок 1932» свідомо оминається конкретну подію. Всю її пронизують «лона, що прості і суворі», а щоб бути більш точним — не так слова, як діла, як саможертвенність борців за велику справу. Лапідарність вислову, посилена внутрішнім динамізмом, і свідоме зречення розтягненої розповіді й описовости утворюють лірику напружених епізодів, поезію мужности й боротьби:
За нами розгубленість мертва, Де страх і покора — закон. Там втрат не буває, де жертва — Здобутий в огні бастіон!
При читанні кутих, нервовим ритмом посилених строф Ольжича, пригадується мимоволі схвильована лірика В Чумака (оте його «Риємо-риємо-риємо...»), якому, як і Ольжичеві, доводилось перебувати в особливо екстремальних умовах життя, що так чи інакше відбилось у їхній творчости. Обидва поети — і Чумак, і Ольжич — входять в українську літературу як поети-підпільники. Кожен із них був людиною свого часу, представником свого світоглядного покоління, жив, як і творив в ім'я великої ідеї. Поезія обох поетів — поезія боротьби й самопожертви. Як людина свого покоління Ольжич не міг бути осторонь подій, які відбувалися в окупованій Галичині 20 і 30-х років. На противагу угодовській політиці тогочасних галицьких консервативних політиків, галицька молодь відповіла на пацифікацію українських земель пілсудчиками боротьбою, свідомим збройним спротивом, терором. і же явище було, і поет його художньо відобразив:
Зв'язковий. Сухе привітання. Кашкет, окуляри, ровер. І схована карта остання— В кишені його револьвер. Наказ був палючо-огненний, Та кригою дихає суть. А завтра газетні сирени По світу його рознесуть.
Поема «Городок 1932», написана 1933 р. по гарячих силах події, читається як героїчна хроніка. Що справді сталося в 1932 р. в провінційному галицькому городку? З наказу галицького революційного підпілля там було вчинено напад на польську пошту, якою керував шовініст. Акція вдалася, але несвідомі селяни видали окупантам Біласа й Данилишина, яких було повішено. «Городок 1932» — це реквієм жертвам тогочасного терору. Одночасно— це і вболівання над політичною несвідомістю мас, критична переоцінка діянь і пересторога для Майбутніх поколінь:
Товаришу любий мій, брате. Дивися у вічі рабам. Як будете так воювати — Вкраїни не бачити вам.
Цикл «Незнаному воякові» (1935) композиційне складає другу частину «Веж». Він ідейно й тематично поглиблює попередню поему і становить, мовити б, поетичну історію галицького революційного підпілля. Тут передусім — засудження угодовства галицьких лібералів, які пасивно дивилися на пацифікацію української Галичини:
Вели не в майбутнє, де бурі і грім, В минувшину спогади всі ці. О, будьте ви прокляті кодлом усім, І ваші діла, і річниці!
Тут явний натяк на традиційне українське культурницьке просвітянство, яке часто помпезно відзначало різні роковини, але ігнорувало долю простої людини, голод і холод робітника й селянина. Згадаймо, що це просвітянство засуджував свого часу, за іншого клімату й за інших умов, також М. Хвильовий. Отже, як бачимо, духовні зв'язки Ольжича й Хвильового сходились також і в цьому. Як І. Франко в своєму «Мойсеї», так і Ольжич засуджує в українському житті опортунізм і угодовство старшого консервативного покоління, проголошує єдино вірний шлях боротьби. Ольжич, як перед ним Франко й Хвильовий, хотів з пасивної маси селюків і «номадів» (вислів Франка) виховати діловий, активний і свідомий своїх завдань народ. З традиційного тюхтія Солопія всі вони хотіли виховати ділову, вольову й жертвенну людину. В Хвильового й Ольжича ця програма виросла у вимогу героїчного життєвого стилю:
Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям. Як з тілом смертельника крила.
Цією життєвою програмою боротьби, каже Ольжич,—
У мряку сьогодні й будучини Прожектором кинуто світло
Тридцять дві частини циклу пронизані цим єдиним поривом. Кожна з них поглиблює й доповнює попередню, виводить читача на «найвищі вежі духовости», нагадує заклик І. Франка до кожного українця: «Знай, на тобі спочиває доля міліонів!» («Великі роковини, 1898»). Цей Франків девіз поет-революціонер Ольжич формулює прецизно-суворо: «Держава не твориться в будучині, Держава будується нині». Як поет і громадянин Ольжич цих слів не зраджував, ними свідомо керувався і за них віддав своє молоде життя. Життя і творчість були в нього в повній єдности. Третя за чергою Ольжичева збірка «Підзамча» (1946) була видана після його трагічної смерти. Він ще встиг її переглянути й підготувати до друку, але з виданням не спішив. Він і до інших був особливо вимогливий. Ще більше він був вимогливий, коли йшлося про власну поезію. Це підкреслюють його найближчі друзі. В своїх споминах М(арина) Антонович-Рудницька пише, що «Олег був настільки самокритичний, що ніколи не опублікував би — на його думку—неготового вірша. Він мав однаково строгі вимоги до своєї та до чужої поезії. Це вповні виявилось при підготовці до друку першої збірки «Рінь». Спочатку Олег сам старанно пересіяв усі друковані й недруковані твори, а потім довго радився з зацікавленими тою справою знайомими. Часом було голосування, які вірші варті того, щоб увійти в збірку. Звичайно ми прохали додати ще той чи інший вірш, але Олег був невблаганний. Єдиний виняток він зробив, включивши «Ганнібал в Італії» на настирливе прохання мойого брата Марка (українського історика М. Антоновича, сина історика мистецтва Дмитра Антоновича — М.Н.), але потім довго сумнівався й нарікав, що того не треба було робити... Силою своєї поетичної уяви, фантазії та інвенції він переносив тему вірша у сфери археології, антропології, геології та в прерізні історичні періоди. Сприяли йому в тому широкі зацікавлення і знання в усіх цих наукових дисциплінах... Треба згадати ще одну рису Олегової вдачі, яка відбивається в його творах. Він мав дуже тонку й чутливу інтуїцію. Часом у його товаристві було дивне почуття, що він читав ваші думки, а в свою чергу хоче, щоб ви розуміли його з натяку чи півслова. Здавалося, що його нудять і томлять довгі та подрібні пояснення. Властива Олегові скупість і стислість вислову переходить у його поезію...». В «Підзамчі» Ольжич досяг найбільшого артизму, ураховуючи, звичайно, й те, що він почав друкуватися вже зрілим поетом. Тематикою й настроєм багатьох своїх віршів, а «Підзамчам» насамперед, Ольжич найбільше схиляється до неокласики, що стверджує також В. Державин. Особливо близькі до неї такі вірші, як «Шякунтала», «Сонна Венус», «Голландський образ», «Диліжанс», «Воно дощем», «Люкреція», «Данило» та ін. В них відчутна гармонія думки й почуття, урівноваженість настрою, замилування не тільки до класичних тем і художніх засобів, але й до класичного спокою. Про цю, але також і всю поезію Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури. Вона вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. В ній часто перехрещуються і себе вз'аємно доповнюють елементи різних родів мистецтва — інколи малярства, деколи музики і навіть скульптури. В цій синкретичности, а також у виразному інтеліктуалізмові, її модерність, яка в даному випадку не виключає традиційні розміри, строфіку та інші художні засоби. Нахил до неокласичної естетики зумовлюють і сприятливі впливи, що притаманні кожному поетові. Найчастіше вони в Ольжича з П. Филиповича («Ясне мерехтіння кіна»), Ю. Клена («Муки св. Катерини») і М. Зерова («Алябастер»). Уважний читач відчує також ремінісценції з Б.-І. Антонича, який в часах Ольжича здобував серця західноукраїнського й еміграційного читача. Ці несміливі ремінісценції відчуваються вже в ранній поезії Ольжича. Вони свідчать про спорідненість філософських пошуків обидвох поетів, про близькість їхнього світосприймання:
Не порошинкою хіба твоє життя В цьому потоці соняшних сторіччів? Але земля — одвічне воріття, І переходять вічно речі в речі.
Подекуди ця близькість простежується в метафоричности вислову, як, напр., це виразно видно у вірші «Яблуня на горі» («Здалека злото котять дзвонарі»). Неокласична погідність більшости віршів зб. «Підзамча» випливала теж із кількох місяців родинного щастя поета і вченого. О. Ольжич літом 1943 р. одружився з Катериною (Калиною) Білецькою, старшою донькою професора Леоніда Білецького, яка пізніше написала про нього вельми цікаві спогади. Полемізуючи одного разу з батьком Олега, тобто Олесем, про поезію його сина, яку він як субтильний лірик не розумів, Катерина Білецька переконувала Олеся, що «Олег не служив двом богам. У своїх «Вежах» він проголосив на першому місці любов до батьківщини. Любов не словами, але чином, жертвеністю. Тому він відмовився від усього. Я пригадала вірш, де «прозорі озера науки» і «поезії пінні каскади» та всякі інші спокуси й насолоди треба відкинути, бо найдосконаліша краса є у самопосвяті для своєї батьківщини. Віра Антонівна не виявляла ніякої реакції. Сиділа, як кам'яна, стиснувши свої болючі руки. Ол. Іванович здивовано дивився на мене, навіть перестав курити навіть не пробував мене переривати. Заохочена мовчанкою, я продовжувала говорити далі, що Олег у своїх віршах, вглибляючись в переживання кожного «незнаного вояка», кожного борця за Україну, описував себе. Він не міг бути дволичний. Він не міг жити одним життям, а проповідувати й звеличувати щось інше... Якими словами я могла переконати Ол. Івановича, щоб він відчув, яка пориваюча й глибока поезія Ольжича? Вірші Олеся є прекрасні, повні пориву ніжности, любови, патріотизму, але вони інші. Вони мелодійні й надаються до співу. Ольжича вірші кам'яні, пророчі, суворі. Вони поривають до незбагненних вершин і відбивають ритмом походу. Я ще більше говорила, пробувала розказати, але напевно не дійшла до душі Олеся». Кілька десятків Ольжичевих віршів, які не ввійшли до розглянутих збірок, залишилось по різних періодичних виданнях, дещо, можливо, ще зберігається в рукописах. Заходами Ольжичевого друга, Олега Лащенка, вийшло 1956 р. в Нью-Йорку сумарно видання трьох збірок поета. Появилися про нього спогади, праці про нього як археолога, поета й громадянина, вийшла бібліографія його праць. Більш повне видання поезії Ольжича, доповнене вже позазбірковими його віршами й циклами, вийшло в Чікаго 1969 р. Його впорядкував поет Т. Курпіта, передмову написав В. Державин. Радянському читачеві — в силу знаних обставин — творчість Ольжича майже невідома. Перша в Радянській Україні стаття про нього вийшла в ж. «Україна», № 29/1989. Багатьом читачам, особливо в Східній Україні, не всі його вірші, мабуть, будуть подобатись. Масовий читач, вихований на солодкаво-банальній, лакувальній ліриці культівських часів, не завжди зрозуміє філософську глибину, дисциплінованість думки й почувань, скупу, але багатозначну образність і лаконічність вислову Олесевого сина. Поступово, одначе, він цього винятково новаторського, виразно вольового поета зрозуміє й напевно полюбить, хоч це, зрозуміло, справа смаку. Ольжичева художня спадщина кількісно невелика, але значима своїм духовим зарядом, вольовою напруженістю проекції майбутнього його рідної України. Творчість цього поета і вченого характеризується шириною тем і сюжетів, починаючи від праісторичних часів і кінчаючи нашою сучасністю. Своїм змістом вона виразно історіософічна, скупа й вельми ощадна в художніх засобах. Феномен Ольжича як людини, поета і вченого тільки в сукупности, в тісному зв'язку життя і творчости з його трагічною смертю. Проповідуючи своїм словом героїчний тип людини, Ольжич свято вірив у сконденсовані в ній потенціяльні сили, непідвладні ані силам машин, ані духовим утискам тиранів. З цього випливає абсолютизація людської волі, яка найвиразніше виявляється в програмовому осяганні заздалегідь визначеної мети:
Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. «Незнаному воякові, IX».
Прикладом героїчного типу людини й поета увійшов в історію української літератури сам О. Ольжич. Прикладом незламного борця за волю свого народу він увійшов до історії українського революційного руху. О. Ольжич загинув 9.6.1944 р. від рук гестапівських катів у фашистському концтаборі Саксенгавзен (недалеко Берліна). Будучи організаційно пов'язаним із протифашистським підпіллям, він як український патріот і вчений, що свого часу викладав слов'янську археологію в Америці, напевно що був під зірким оком гестапо. Коли гітлерівські марення опанувати Європою розвіялись після програної битви з протифашистською коаліцією, німці посилили тиск на антифашистські рухи на окупованих землях і далеко у власному тилі. На загарбницькі плани фашистів щодо України Ольжич відважно відповів: «Українські землі є життєвим простором для українського народу!». В контексті всеслов'янського протифашистського резистансу він був таким самим ворогом фашизму, як і чехи Юліус Фучік і Мілада Горакова, яка була ув'язнена фашистами й повішена комуністами. Кожен із них боровся за свободу свого народу з своїх позицій, в своїх умовах і своїми засобами. Всі вони стали жертвою фашизму. Згідно зі свідченням політв'язнів з концтабору з Саксенгавзені, Ольжича привезли туди початком червня 1944 р. Його відразу ж помістили дот. зв. «Целленбауму», тобто до бараку суворої ізоляції, де вже перебувало чимало українських політв'язнів. Крім них, в концтаборі ще були численні чужинці: польський капітан Кунцевіч, бувший французький міністер закордонних справ Рібо, латиський міністер оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горя Сіма, ад'ютант Рудольфа Гесса Лютер, сестрінок Молотова (званий Гріша) та інші. Згідно зі свідченням кап. Кунцевіча, Ольжич сидів у камері № 15. Його брали на допити кожного дня. Приводили лиш на ніч або на обід. Допитування тяглось вже кілька днів від часу, коли його туди привезли. Останню ніч (з 9 на 10 червня) його в камері зовсім не було. Щойно на другий день перед полуднем він почув на коридорі під своїми дверима і коло сусідньої камери, в якій перебував Ольжич, якийсь рух. Цей рух нагадував йому, наче б вели когось безсилого і він, постогнуючи, посувався вперед. З шепоту він не міг нічого зрозуміти. По хвилині на коридорі затихло: люди, від яких походили ці шелести, ввійшли до камери. Він почув брязкіт залізних ланцюгів. Це була камера, в якій сиділи особливо небезпечні в'язні, постійно закуті, в чому сам переконався, глипнувши одного разу в цю камеру, де побачив тяжкий ланцюг, прикріплений до середини камери... Ланцюг був короткий і дозволяв зробити кілька кроків, не пускаючи в'язня ні до дверей, ні де стіни, ні до вікна. Він гадав, що Ольжич мусив бути так само закутий, бо часто чув брязкіт кайданів. По хвилині можна було почути, що люди, які ввійшли до камери, вийшли з неї й зачинили двері... Після обіду десь коло першої години, він знову почув ходу кількох осіб, скрегіт засуву Ольжичевої камери і кроки в ній. За хвилину в коридорі почулося коротке шамотиння, начебто когось виносили. Він мав враження, ті Ольжича забрали з камери на ношах. Спершу він був переконаний, що Ольжич, може, захворів і його винесли до лічниці. Ввечері, одначе, довідався від Пецке (одного з каліфакторів), що Ольжич не живе.. В той день на Західному фронті альянти розпочали десант. Хто не пригадує собі настрою, який витворився тоді у нас, в’язнів, під впливом тієї вістки? В бункер вістки розходились блискавично. Неможливо, щоби Ольжич не довідався про цю подію... Знаючи жорстокість гестапівських катів, особливо у цей момент і спеціально їх лють по заарештуванні Ольжича і викритті цілого ряду атентатів і революційних дій проти німецьких окупантів в Україні, що ними керував і за них відповідав О. Ольжич, можна догадуватись про постанову ворога. Ольжич був твердий. Ніяк погрози і залякування не змогли від нього видерти таємниці. А це оздоблювало сатрапів. Переслуховували цілу ніч. Звичайно, вночі не балакали про політику, але виконували діло катів... Найсильніший організм фізично заломився б... тіло не витримало тортур. Віддих життя згас". Ще більш конкретні дані про поетових катів подав політв'язень того ж концтабору Стахів: «В середу, 7 червня до «Целленбауму» прибули великі гестапівські «шишки»: оберштурмбанфюрер (підполковник) Вольф — керівник IV відділу — брутальний кат, ще переслухував майже кожного українського в'язня, і ославлений Вірзінг, прибалтійський німець, що говорив дуже добре російською мовою і катував багатьох українців (його підозрювали, що він був замаскованим енкаведистом). Вони оглянули майже всі камери, в яких перебували українці. Невдовзі після цього я почув на коридорі кроки Ольжича. Ковані черевики так і дзвеніли на камені. Значить Вольф, Шульце і Вірзінґ провадитимуть «допит». О 20 год, Ольжич повернувся до камери. Його хода не була вже така рішуча. В четвер 8 червня Кунцевіч закомунікував мені таке: «Я зустрів на коридорі сусіда з ч. 15, і він устиг мені сказати, що його жахливо побили. Я відповів йому тільки: «Тримайтеся!». Як можна було триматися, коли допитували такі, як Шульце й Вірзінг, під побоями яких загинув у тюрмі на Александерпляц (в Берліні — М. Н.) і на Лонцького у Львові не один український революціонер!?.. Я вважаю, що Ольжича закатувала кровожерлива гестапівська «трійка»... Вістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в'язнях... Британці, французи, поляки, латиші та інші висловлювали нам своє співчуття і схвилювання... 16 червня о 6 год. вранці ув'язнений з нами польський єпископ д-р Владислав Гораль з Люблина відслужив у своїй камері заупокійну богослужбу, а ми всі в камерах-самітках прийняли духову участь в цій в'язничній панахиді за упокій душі О. Ольжича. Непохитну вірність ідеї, що нею горів О. Ольжич все своє молодече життя, засвідчив він своєю геройською смертю. Треба підкреслити, що його національно-революційний світогляд формувався не так хвилями сучасної йому епохи, як недолею його рідної України, яка кілька століть страждала в московській неволі. Можна по-різному ставитись до радикалізму Ольжича і його покоління, але кожна чесна людина низько схилить голову над жертвою, що її приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї батьківщини. Про смерть таких борців, як_Олег Ольжич сказав болгарський поет Х. Ботев — «Хто за волю життя віддав – той не вмирає!».
МИКОЛА НЕВРЛИЙ
Передруковано із видання: Микола Неврлий - Олег Ольжич. Цитаделя духа. — Словацьке педагогічне видавництво в Братиславі, 1991.
