Збірка "Рінь" вийшла друком у 1935 році й мала загалом прихильні оцінки (В. Державин, Є. Маланюк, М. Мухин, У. Самчук, Яр Славутич). На наш погляд, вона є етапною в творчості поета, її усвідомлення як явища літературного і, ширше, духовного триває. Зазначимо, "Рінь" — перша в доробку поета. Та у світ українського слова О. Ольжич входив значно раніше; у збірнику "Незнаному воякові" (1994) уміщені твори, написані ним у восьмирічному віці,— оповідання, сценічні образки, казки, вірші. До виходу збірки "Рінь" уже були опубліковані цикли віршів "Кремінь" (1931), "Камінь" (1932), "Бронза" (1932), "Залізо" (1932). Привертають увагу їхні назви. Власне, в цих поезіях уже чітко окреслена творча манера автору, його тематичні орієнтири. Становлення митця було коротким, але стрімким і потужним, ранній вияв таланту — феноменальний. Отже, збірка "Рінь" явила нам не початківця, а поета, сформованого як у світоглядному, так і стильовому аспектах, що мав свою позицію, поетичне та життєве кредо. Вражає його ерудиція, інтелект, неординарність. Це дивувало багатьох. Недарма Оксана Лятуринська писала: "Особисто мені він здавався "надлюдиною". Цікаву думку в спогадах про О. Ольжича висловив Улас Самчук: "На відміну від свого батька... Ольжич хотів бути маломовним, про¬стим, кам'яним..." Збірка "Рінь" декларувала поетику нової доби, виокремлювала той напрям у літературі української діаспори, що сповідував нетрадиційність, переглядає ієрархію вартостей. Поезія Ольжича мала глибинне філософське підґрунтя. Вона виявляла себе несподівано. Здавалося б, "рінь" — то зовсім не для поезії. Та Ольжич це спростував.
Де шлях у жовті врізується стіни І урвище над закрутом страмить, Наш погляд неуважливий на мить Затримує жорсткий прошарок ріни.
Бона суха і сіра. Але вії Примкнеш перед камінням у піску — І раптом чуєш сипу вод рвучку І різкість вітру, що над ними віяв.
Рінь — це динаміка пізнання через спалах уяви. Поет бачив те, чого не помічають інші. Його око з сухої й сірої ріні вихопило передісторію — "силу вод рвучку", джерело зміни природи1. Це вже вияв нового художнього мислення, "Ольжич,— пише К. Білецька-Кандиба,— буз зовсім відмінний од усіх"2. Збірка "Рінь" не має тематичної одноцільності. Вона — зіткана з переплетень відчуттів сучасного й давно минулого. На ній найбільше позначився фах Ольжича — історика-археолога. У центрі його уваги людина, але не в застиглій магмі історії. Він відвоював для поезії ту сферу, якої ще мало торкалася світова культура: поет оживив віки, вивіз їх з музейних приміщень на свіже повітря. До нас вони ніби промовляють: "Ми жали хліб", "Ми вигадали млин7', "Ми знали мідь", 'Ми завжди воювали"я ("Археологія"). Галл, гот стають побіч з нами. Немає відчуття ретроспекції. Прадавній день стає днем сьогоднішнім:
О, невмолимі скам'янілі дні! Міцна рука над людьми і богами! ...Чигає там, у сірій далині, Лягає горами за нами. Ми подолаєм знов. Ще не одні Нам скоряться. Над все є вірна криця. Та нам також судилося розбиться Колись і Десь об гори кам'яні ("Галли").
Вірш-мІніатюра. Та в ньому — філософія роздумів про неминучість кінця й вічність початку, важке самоствердження людини. Те, що було, вічне, те, що прийде, уже було, можливо, в інших виявах. Бо є ''незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна", і це "путо ніхто не роздер" ("Був же вік золотий...") Ольжич силою свого таланту відкриває минувшину для живих. Він нас переконує, що ми там були, ми там є, ми з тих глибин, бо перебуваємо у вічній сув'язі. Халіл Джібран (1883 — 1931)., американський поет і художник, мав рацію, коли стверджував: "...людина - нащадок усіх... що жили до неї". До групи віршів, у яких поет долає відстань віків, належать "Вечір. Я дивлюсь на сині скелі", "І блиснули на сонці ножі...", "Поля — облоги і бур'ян", "Пройшли пурпурні фінікійські дні", "Вчора лишились за нами у мряці ліси...", "Заходить сонце. Кане тиша", "Новобранець",'"Нічний напад", Ганнібал в Італії", а також цикл віршів "Полісся". У них ліричний герой перевтілюється у воїна, що живе "небезпечною грою", дружинника, який торкає "білі фігури" щойно здобутого міста, полянина, який ще на знає слова "закон", Ґаннібалового легіонера - в усьому жива динаміка боротьби, безкомпромісність життя і смерті. Характерна в цьому плані поезія "Змій":
Цілу ніч верзлися сни недобрії, Рідний замок в мареві заграв. Цілу ніч, страшний такий, на обрії Срібний місяць пущами блукав.
А сьогодні вітер квилить мевою, Горда скеля стогне, мов струна. Припада голубкою рожевою Королівна зимна до вікна.
Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий, Безголовим впасти під Коня?.. Сім голів я маю, надокучливий, Та єдине серце маю я.
Неочікуваність розвитку традиційної, здавалося б, теми, монументальність кінцівки, змістова нетрафаретність останнього рядка - читач з усталеної фольклорної традиції потрапляє у світ нової казки, а якій потужно працює підтекст. У збірці простежується смислова композиційна лінія — героїзм,— що об'єднує вірші, про давнє і сучасне. Володимир Державин у статті "Олег Ольжич - поет національного героїзму" зазначав: "Це героїзм органічний, незалежний від зовнішніх чинників і, сказати б, абсолютний", і далі: "Героїзм у поезії Ольжича — вільно обраний і вільний від усякого розрахунку. Поет був упевнений, що є істини, які за всяких небезпек, умов і обставин гуртують людей І підносять їх. Час потвердив це. Ольжич у збірці "Рінь" став своєрідним біографом того покоління українців, яке в XX столітті виросло, вигартувалося, не тільки задекларувало національну ідею, а й засвідчило готовність до боротьби за неї:
Дванадцять літ кривавилась земля І зціпеніла, ствердла на каміння. І застелило спалені поля Непокориме покоління.
До перс закляклих, просячи тепла, Тулили марно немовлята лиця. Проте їм чорне лоно віддала Доба жорстока, як вовчиця.
Тепер дощі холодні і вітри, Кудлаті хмари, каламутні ріки. Але ростуть у присмерку нори Брати, суворі і великі.
"Доба жорстока, як вовчиця" — вислів, що став крилатим, його повторювали не раз, часом не розуміючи глибини сконденсованого в ньому змісту. Тема нового покоління розгортається у збірці й в інших творах:
Воно зросло з шукання і розпуки, Безжурно-мужнє, повне буйних сил.. Закохане в свої тугії луки І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь.
Ольжич не випадково взяв епіграфом до вірша "Воно зросло з шукання і розпуки..." слова поета-неокласика Павла Филиповича: "А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі". Він поділяв цю думку, змотивував її і вивів у ширшому поетичному узагальненні. Поета захоплює героїка вчинку, одвага, непохитність, чистота, порив ("Піхотинець", "На полі бою", "Нащо слова? Ми діло несемо", "І дні, і ночі..."). У вірші "Революція" картина міста, в якому йдуть бої, передана грубими мазками — "січе... дощ", "в під'їздах будов — тісно", "набої через плече", "з-під мурів — повів гниття"... Та раптом: "Життя, що таке щедре,— Багате таке життя", "Хто дихав хоч день так вільно, До смерти хмільний украй". Стилістика поезії, характерна для Ольжича — карбовані рядки, внутрішня напруга, контрастність і емоційні спалахи, найчастіше в останній строфі вірша чи в прикінцевих словах. Багата метафоричність, свіжа образність, досконале використання художньої деталі передають витонченість поетичного стилю, характерними ознаками якого є монументалізм, бриластість, лапідарність вислову, без зайвин і прикрас, бо "у закрутах тинкових оздоб, в срібних кучерях перук розгубилася потуга духовности..." ("В авангарді героїчної доби"). О. Ольжич торував свій шлях у літературі. Він стер з очей поезії традиційну українську сльозу й підніс героїку як запоруку всіх наших майбутніх перемог. Мав право сказати, але не мав рації Михайло Рудницький, коли стверджував, що в збірці "Рінь" панує "холод надуманих тем"3. "Рінь" вияскравила Ольжича як митця. До такої поезії, можливо, немає черги. Але без неї світ був би неповним.
Використана література 1.Цитуємо за виданням: Ольжич О. Незнаному воякові-— К., 1994 2.Білецька - Кандиба К. Ольжич, яким я його пам'ятаю // Цитаделя духа.— 1991,—С. 194. 3.Ільницький І. Відвага і любов самопосвяти: Життя і творчість Олега Ольжича // Дзвін.— 1992.— № 11-12, — С. 127-135.
