Кілька років тому читачі незалежної України відкрили для себе Олега Ольжича. У суспільну свідомість повернути ім'я талановитого поета, науковця, діяча українського національно-визвольного руху. Олег Ольжич прийшов до нас у героїчнім ореолі, «на вершечку багряної піраміди жертв» (О. Штуль-Жданович), «герольдом нової краси» (Д.Донцов). Постать О.Ольжича вражає, зачаровує, є гідним прикладом для наслідування, його життя — це боротьба, яка кличе «туди, де бій за волю», це пошуки героїчного життєвого Ідеалу. Відомий літературознавець В.Яременко відзначає оригінальність О.Ольжича в утвердженні героїчного світогляду і в поезії; і в самих вчинках поета. Олег Ольжич (справжнє прізвище Кандиба) народився 8 липня 1907 р. в Житомирі. Батько, відомий український поет Олександр Олесь, ніжний лірик, передав синові у спадок любов до поетичного слова, вболівання за долю рідного краю, закоханість в усе українське. В 1919 р. Олександр Олесь виїздить у Будапешт як культурний аташе дипломатичної місії УНР, вимушено залишаючи на Україні родину. Мати Олега, Віра Антонівна (у дівоцтві Свадковська), свого часу закінчила Бестужевські вчительські курси, які порівнювалися з університетськими і мали світову славу. Така педагогічна освіта і зумовила погляди Віри Антонівни на виховання. Вона мала свою власну, вироблену роками, філософію життя — переконана була в тому, що дитина повинна самостійно досягати успіхів, без будь-чиєї допомоги. Шкільним вихованням сина Віра Антонівна була розчарована. Своє занепокоєння вона висловлює в листах до чоловіка: «За кращих часів таким учителям я б не дозволила виховання тварин»; «Пройти коридорами педінституту не означає бути вчителем. А багато з них пройшло лише тротуаром повз педінститут». Та й сам Олег не відчуває реальної користі від навчання: «Учні не хочуть вчитися, а учителі — робити з них людей. Агонія»; «Взагалі, я тепер у школі зневірився... Страйкуємо, бойкотуємо, бо слід. Кричимо, щоб вчили нас». У 1923 р. завдяки клопотанню Міжнародного Червоного Хреста Олегові з матір'ю вдалося виїхати за кордон, до батька. А вже наступного року юнак успішно складає вступні іспити на філософський факультет Карлового університету, одночасно записується на літературно-історичний відділ Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова, слухає лекції в Українському вільному університеті у Празі. Темою наукових досліджень обирає українську неолітичну мальовану кераміку, порівнює культури, виявляє етнографічні паралелі — заглиблюється в українську археологію, українську історію. Закінчивши університет, блискуче захищає дисертацію і здобуває звання доктора філософії. Професор В.Щербаківський рекомендує його асистентом на кафедру археології Українського вільного університету. На зважаючи на молодість, О.Ольжич став одним з найавторитетніших учених у царині археології — з 1926 до 1932 р. працює в археологічному відділі Чеського національного музею у Празі, друкує праці зі слов'янської археології різними мовами, досліджує археологічні пам'ятки в Моравії, Чехії, Австрії, бере участь у розкопках і наукових з'їздах. Отримавши від Міжуніверситетського Інституту в Римі стипендію, Олег проводить навчальний 1936—1937 р. в Італії, працює з музеях, допомагає славісту Л.Сальвіні укласти велику антологію сучасної української прози «Чотири шаблі», яка незабаром вийшла в перекладі італійською мовою. У 1938 р. відвідує США, де разом з професором О.Грановським засновує Український національний інститут. Повернувшись до Праги, готує до видання Науковий збірник УНІ в Америці (на жаль, вийшло лише перше число часопису). У 30-х рр. з'являються поезії О.Ольжича на сторінках «Літературно-наукового вісника», редагованого р Д.Донцовим, і «Студентського вісника», готується до видання перша поетична збірка «Рінь», приходить і літературне визнання. Здається, успішно складається і поетична доля, і наукова кар'єра... Та Олег Ольжич обирає інший життєвий шлях — шлях боротьби за українську державність, суверенність, без тіні вагання віддає себе цілковито ідеї визволення України. У 1923 р. стає членом Організації українських націоналістів — і відтепер він насамперед політик, революціонер. У 1937—1942 рр. очолює культурну референтуру Проводу українських націоналістів, де готувались ідеологічні, освітні, пропагандистські матеріали, створювалися чіткі філософсько-світоглядні основи ОУН, 3 1939 р. О.Ольжич керує структурами ОУН на Закарпатті, а з 1941 р. — націоналістичним підпіллям на Східній Україні. О.Ольжич — перший заступник Голови ПУН-ОУН та голова центрального керівництва ОУН на центральних і східних землях України з осідком у Києві — активізує українство, літературне життя в столиці: організовується Спілка українських письменників, починають виходити часописи «Літаври» та «Українське слово», з ініціативи О.Ольжича створено Українську національну раду, відновлено роботу Української академії наук, Київського університету, Ольжич збирає матеріали про український партизанський рух, інформує світ про німецькі злочини на Україні. Зрозуміло, що німецькі окупанти переслідують патріотів, нищать будь-яку спробу відновити державність, незалежність України. 25 травня 1944 р. на конспіративній квартирі у Львові гестапівці заарештували О.Ольжича. А 10 червня 1944 р. після жорстоких катувань у концентраційному таборі Саксенгаузєн загинула мужня і талановита людина: поет О.Ольжич, вчений Олег Кандиба, революціонер Д.Кардаш, що є єдиним цілим — героїчною постаттю нашої історії. Кількісно творчий доробок О.Ольжича невеликий —. це три збірки: «Рінь» (1935 р.), «Вежі» (1940 р.), посмертно видана «Підзамчя» (1946 р.), публіцистика, зосереджена на визвольній боротьбі й безпосередньо пов'язана з його революційною діяльністю, а також дитяча проза. Найраніші твори О.Ольжича — дитяча проза., Оповідання «Дивна подорож», «Скеля» і «Хитрий математик» Ольжич написав у дитячому та підлітковому віці саме для дітей, У нестерпно довгі роки розлуки лише листи давали змогу спілкуватися йому з батьком. У відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України зберігається значний масив епістолярного діалогу О.Ольжича та О.Олеся, Олег посилає батькові свої шкільні твори, реферати, перші поетичні рядки та вже завершені оповідання, сподіваючись на його оцінку та поради, намагається також окреслити коло своїх інтересів та уподобань. З листів дізнаємося, як Олег цікавився усім живим. Він описує «боротьбу зими з весною», повернення «зграї різних птиць». Водночас розповідає про своє «життя, думки, поривання». Проте зазначає: «Я так думаю, що ніякі листи не скажуть тобі про мене, як мої самостійні твори». Саме в цих дитячих листах, які дбайливо зберегли для нас О.Олесь і Віра Антонівна, знаходимо перші спроби пера Олега. Дитячі твори Олега Кандиби, часто підписані псевдонімами «О.Світанок» та «О.Невідомий», це опис природи, своєрідний «малюнок з натури» («Весняний гість»), враження від фантастичних пригод на невідомій планеті («Дивна подорож»), надзвичайно цікаві спостереження над життям ставка та його мешканців («Під водою і коло неї»), переказ відомої української народної казки («Казка про кривду та правду»). Та найдовершенішим є оповідання «Рудько», яке вийшло друком у Празі в 1928р. Виразний підзаголовок «Життєпис одного півня» відразу окреслює тему оповіді — йтиметься про «звичайного півня, яких ви безліч бачили за своє молоде життя». О.Ольжич знайомить нас з іншими домашніми мешканцями подвір'я. Читач захоплюється войовничістю Рудька, його «міцним духом» і «шляхетним серцем». Мужній герой оповідання «як власної честі, боронив і честь свого народу», вміє «терпіти тяжкі муки» І бути разом з тим «уважним, дбайливим». Тема мужності й боротьби у творчості О.Ольжича вже яскраво зазвучала у цьому оповіданні символічними рядками: «Ніхто не б'ється так завзято, як повстанці. Бо знають, що їм нема дороги назад». О.Ольжич є автором і публіцистичних статей, які друкувались у часописах «Пробоєм», «Студентський вісник», «Самостійна думка», «Український вісник», «Українське слово» та інші. Загалом зосереджує свою увагу на літературознавчих, культурологічних, політичних, освітніх та виховних проблемах. Усі три відомі виховні статті. («Весняні ігрища молоді», «Українське дошкілля», «Виховання молоді») опубліковані в 1941 р. О.Ольжич характеризує та добирає ті «Ідейні дороговкази виховання», «засоби і матеріали», народні звичаї та обряди, які допоможуть у формуванні національної свідомості українців. У становленні особистості він визначає три найважливіші періоди: дошкілля (4—7 років), виріст (8—14 років) та юнацтво (15—18 років). Основним у вихованні української молоді, тобто «громадянина-націоналіста», повинна стати, на думку автора, народність та «національність змісту і форми». У літературознавчих статтях О.Ольжич аналізує творчість як окремих письменників («Василь Мисик», «Дмитро Фальківський»), так і сучасний йому літературний процес загалом («Два світовідчування», «Голод і сучасна українська література», «Сучасна українська поезія» тощо). Він переймається гордістю за тих українських письменників; у творчості яких відчувається потужне могутнє стремління до осягнення національного ідеалу. Така література, на думку автора, не тільки відрізняється ВІД російської — споглядальної та «безхарактерної», а й вирізняє нашу культуру «у цілій Європі». Потреба сформулювати основні риси «української духовісті, зродженої визвольною боротьбою», покликала О.Ольжича до досліджень з історії української культури та до критичної оцінки творчого доробку попередніх поколінь українців. Тому з'являються культурологічні статті («До проблем культурної-ділянки», «Облога культури», «Українська культура», «Націоналістична культура» тощо). На різних етапах культурного розвитку О.Ольжич характеризує нашу духовність «внутрішньою гармонією і героїчним духом», «державницьким патріотичним духом», «національним відродженням». Для О.Ольжича найважливішою філософією буття української націоналістичної культури є «філософія нестримного росту особистости в ім'я спільности». У творчості О.Ольжича є кілька статей, безпосередньо пов'язаних з його революційною діяльністю як члена Організації українських націоналістів. Програмними для ОУН, важливими для кожного українця стали статті «Українська історична свідомість», «Дух руїни», «Наші завдання», «Український націоналізм», У них О.Ольжич ставить завдання перед націоналістичним рухом, визначає роль і значення ОУН у суспільному житті, досліджує політичну історію України. А найважливішим завданням сьогодення, «наказом хвилини», на його думку це справа порятунку «нашої національної спільности».:Для О.Ольжича незаперечним є те, що в основі української духовности лежить мужнє й активне сприйняття життя». Тому автор переконаний, наш народ, наша нація «не зламається у негоді, а переможе». О.Ольжич ні хвилини не вагається перед власним життєвим вибором, не сумніваючись у тому, що «Україна спокійним ликом стріває негоду й бурі, знаючи, що вони розвіються, а Вона буде». Поезія Олега Ольжича, яка займає чільне місце в його творчості, гідно репрезентує «Празьку школу» (досить умовна назва літературного напрямку), до якої належали Маланюк, Мосендз, Теліга, Стефанович, Лятуринська та інші. Для представників школи характерними були поєднання витонченої мистецької форми та відстоювання національної Ідеї, зацікавленість давниною свого народу. Та й у цьому оточенні О.Ольжич залишається самобутнім митцем, поглиблюючи свій «рідкісний дар: уміння вживатися в інші епохи і вичаровувати в своїй уяві краєвиди далеких країн чи різних геологічних епох» (Н.Пазуняк). Оригінальний почерк вченого-археолога чітко вирізняється в першій збірці «Рінь». Навіть самі назви поезій кличуть нас у прадавні часи: «Археологія», «Галли», «Готи», «Був же вік золотий...», «Ганнібал в Італії». Перед читачем постає історія, трагічні та тріумфальні її моменти. У збірці переважають античні, давньокиївські мотиви. Автор заглиблюється в далеку реальність, тонко відчуває подих епохи, свою присутність серед славних предків «на осяяних схилах», «в потворних іржавих болотах», в «далекому місті на узгір'ях синіх», тож майстерно оживлює доісторичні події:
Наш табор між чагарниками, І синя — лінія лісів. Щитів і шкур гарячі плями, Сліпучість сонця і списів Що день, що ніч, то менша віддалі. Легкий похід без вороття! Наш бог — маленький чорний ідол В наметі нашого вождя.
Але захоплення історичною тематикою для О.Ольжича — це не тільки зображення минулого, Насамперед, це погляд у сучасне, це пошук джерел вічного, це ствердження життя та «героїчної духовності». З «гранітів легендарної епохи» автор черпає сили буття; нескореність та героїзм давніх народів гартує і нашу міць, мужність, відвагу:
Нам дано відділити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність і жертву героя.
Поетика О.Ольжича вражає поєднанням глибини ідейного змісту з лаконізмами висловів автора. У поезіях майже немає пишних епітетів, описовості, але скрізь – символ, натяк, недомовленість, які спонукають читача проаналізувати прочитане, створити свій власний образ. Поет ретельно виважує кожне слово, тож виражальні засоби аскетичні, лапідарні – точні, стримані, суворі, водночас місткі та болючі, напружені до краю. У цьому О.Ольжич близький до М.Зерова: «Ми надто різьбимо скупі слова».
Похмурий день зачаївся в тумані. Над бродом ржуть, полохаючись, коні. Мій меч бринить, та чую, що на грані Мене не зрадять крицеві долоні.
До другої збірки О.Ольжича увійшли дві ліро-епічні поеми: «Грудень 1932» та «Незнаному Воякові». Збірка «Вежі», присвячена сучасності, є важливим етапом у творчості О.Ольжича. Вже по-іншому трактує він тему покоління героїв та героїчних людей. У передмові до збірки «Золоте Слово» (Прага, 1941) зазначає: «Бачимо тепер наше минуле в його гостроті, натузі й величі, чуємо його близькість і його непереможний тиск... Його заповіт, як густе, глибоке тло звучить для гострого наказу сучасности і остаточно з нею утотожнюється...» Поезія О.Ольжича — це поезія мужності, визвольної боротьби та революційних змагань, «Грудень 1932» — надзвичайно яскравий момент цієї жертовної боротьби. Подвиг Біласа та Данилишина спонукає автора до розмови, їхній героїзм примушує порушити вічні питання національної гідності. Готовність до випробувань, готовність до самопожертви з думкою про незалежність рідної землі — найбільший скарб для автора:
Шкодуємо тільки, що вмерти Удруге не зможемо ми.
«Грудень 1932» називають програмним і хрестоматійним твором О.Ольжича. Поема насичена політичними гаслами, це своєрідна ідеологічна програма ОУН. Відстоюються ідеали романтичної героїки, людських чеснот, шляхетність, безкомпромісність, незламність. Але тут знаходимо і застереження слабкодухим, тим, хто вагається:
Товаришу любий мій, брате, Дивися у вічі рабам, Як будете так воювати, Вкраїни не бачити вам!
У поемі «Незнаному Воякові» зображено життя і смерть юнака-підпільника, тернисту дорогу творців майбутнього України. Тут О.Ольжич «формує, формулює не лише творче, а й ідейне, політичне «вірую» — своє і своїх однодумців» (Л.Череватенко). Вже хрестоматійними стали рядки поеми, пройняті революційною ідеєю . національного відродження України:
Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди, на сталь перекурі з огні. Це люди, як брили камінні.
Поет схиляється перед героями, захоплюється жертовністю «страшного покоління титанів» в ім'я майбутнього. Але і він сам — один з тієї когорти «гострозорого мужнього покоління» (П.Филипович). О.Ольжич творив поезію, яка була дороговказом багатьом патріо¬там, яка покликала «на зов Києва» і його самого віддати своє молоде життя за незалежність України. Остання збірка «Підзамчя» вийшла вже по смерті О.Ольжича, хоча, за свідченням сучасників, була упорядкована автором. Більшість поезій датовано двома днями. Це 25 та 26 січня 1941 року. О.Ольжич продовжує тематику збірки «Рінь» — зазирає у прадавні часи, подає своєрідні характеристики епох (поезії «Алябастер», «Голландський образ», «Порцеляна», «Люкреція» та інші). Настрій збірки більш урівноважений, спокійний, автор споглядає та милується гармонією з природі:
Все нижче сонце потойбіч дороги, А тут, в тиші, ростуть платани скраю.
Або:
Давно ріка вернула в береги. Давно нора засипалася в кручі. І місто мовчки зводить навкруги Вали із частоколами колючі.
Гармонія людських почуттів вабить автора трепетною внутрішньою красою та кличе за собою:
Він приїде у плащі зі шкіри, Із лицем, пошмаганим вогнем, Привезе коріння, й вин без міри, І велике серце кам'яне.
Але раптом цю спокійну тишу пронизує біль і драматизм поезій «Муки св.Катерини», «Пророк», «Глухо храми упали...». Ідилія гранично межує з трагедією:
Як зв'язали Діву Катерину Посіпаки в храмі на стіні, Рвали біле тіло, щохвилину Припікали рани на огні.
І ось уже
Річки течуть не водою — Камінням сухим і чорним...
Своєрідна система мовних засобів створює проникливі драматичні образи: «очі, чорно розкриті», «сірі, мертві обличчя, що котяться важкою юрбою», «блакитні очі, геть вже повні стримуваних сліз». Гарячі та натхненні рядки останньої поезії збірки «Гігантомахія» утверджують неминучість перемоги, торжество життя, коли «блискучий меч, рівний і прямий» розітне «напруженість пітьми, заплетений раменами цей простір», коли «вологість землі» перегорнеться «життєносним ралом». Близький друг О.Ольжича Олег Лащенко влучно підмітив, що три видані збірки — це «той триптих, на якому поет карбує образ народження нового, націоналістичного українського покоління та його революційного і державницького ідеалів. З металю своїх поезій він виковує те гасло, яке висловлює волю нашої сучасности».
