Історія української літературної мови XX ст. — це складний процес осмислення традицій, входження в цілісну національну культуру текстів, створених українською мовою і невідомих досі широкому загалові в Україні. Поеезію доби визвольних змагань репрезентує, зокрема, мовотворчість Олега Ольжича, поета, що вносить в українську стилістику XX ст, свій поетичний словник і витворює синтаксично стрункий афористичний вірш. Розсуваючи межі інтелектуального поетичного слова, не мислячи його інакше як у зв'язку із загальною ідеєю вільної Української держави, Ольжич утверджує художньо-естетичні мовні вартості — нові мотиви, втілені в лексико-семантичних засобах виразності, карбованих синтаксичних конструкціях, що досягають афо¬ристичного звучання, у характерних зразках публіцистично-оцінних характеристик, якими перейнята його громадянська поезія. За цими мотивами стоять як об'єктивні чинники (виборювання незалежної держави), так і суб'єктивні: належність митця до певного типу людської психіки, до характерного культурного континууму, що позначається на виборі форми спілкування з читачем (слухачем), на тяжінні до драматично-діалогічних за своєю природою структур, що заперечують по¬етичну традицію лірично-романтичної настроєвості. На зміну словам, що "білі-білі" (Олександр Олесь), приходить інший образ слів, що "прості і суворі, Як величність того Різдва, Що нас у горінні, не в горі, Порвало і ще порива" (І, 76). Звертаємо увагу на семантизований звукопис у горінні, не в горі, що відтінює контраст на тлі традицій¬ного фольклорного звукопису горе горювати. Актуалізація звукової і водночас семантичної глибини слова — характерна ознака ідіостилю Ольжича, пор.: "їх пісня тужна, і туга, мов криця" (І. 138). Історія української літератури та літературної мови складалася так, що семантично-понятійні поля з відповідними центрами воля, боротьба, віра чи, за висловом Олени Теліги, "найгостріше слово — Україна" завжди були визначальними для громадянської лірики, де вони формують характерні метафорично-епітетні сполуки. Показові останні й для індивідуального стилю Ольжича, як от контекстуальні синоніми неугнутість волі —- волі граніт:
Для тих. що, нікчемні і кволі, Заквилять про зламаний цвіт — Неугнутість нашої волі, І нашої волі граніт! (І, 76)
Неугнутість (волі) — це "незламність", "непоборність", "нездоланність". Такого слова не знайдемо в сучасних словниках. Тим часом прозорість його внутрішньої будови, зв'язок із дієсловом гнутися —- не гнутися (згадаймо Ярему із Шевченкових "Гайдамаків" — "гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила") спричиняє лексично-асоціативну сполучуваність, пор. погляд невгнутий (І, 97), прислівникові форми неугнуто і прямо (І, 109), часто вживані в текстах Ольжича. Семантично ознака неугнутість у наведеному тексті протистоїть цілій низці означально-оцінних слів: нікчемні, кволі, зламаний, заквилять, водночас вона підсилює семантику інших ключових слів, типових для новомислення Ольжича. Поет щоразу звертається до конкретно-чуттєвих змістів, що стоять за поняттями граніт, камінь, криця, сталь, лезо. По-перше, через них поет викликає в уяві читача минулі віки, геологічні, археологічні образи століть, І по-друге, вони вживаються на позначення індивідуально-авторського мовного світу, тобто входять у порівняльні конструкції, метафори, метафоричні епітети, напр.: "Мене не зрадять крицеві долоні" (І, 41); вірна криця (І, 39). Конкретно-чуттєва природа таких, ужитих переносно, сліз суголосна значенню абстрактної ознаки неугнутість, підтримує це значення в текстах і тим самим забезпечує семантичну і естетичну вартість його в ідіостилі Ольжича в українській літературній мові загалом. Індивідуально-стильове вживання іншого слова чин розкривається в персоніфікаціях типу "У стінах будинку старого Зростає і зводиться чин" (І, 77), а також в інших прийомах поглиблення його загальномовної семанти¬ки, що водночас сприяє стилістичній диференціації слів, зокрема сприймання в поетичній мові урочистого чин порівняно з нейтральним дія:
— Готові на чин? — Команданте, наказ. І рвуться слова невблаганні (і, 91);
Майно революції — цінний Живий бойовик позсякчас. Сьогодні найбільшого чину Вона зажадає від нас (І, 76).
Лексико-семантичний зв'язок понять чин — учинок автор розшифровує в конкретному тексті циклу "Незнаному воякові":
І ми будемо гідні не слави й похвал, Учинку, що горами руха! (І, 97).
Мовотворчість Ольжича є прикладом функціональної розбудови ряду складних оцінних номінацій людей, що протиставляються за характеристикою "ставлення до національно-визвольних змагань". З одного боку, це сатирична оцінка: покоління холопів (І, 87), безвладний пісок міліонів (І, 85), "Бий їх, кволих, слабких, нездалих, Остовпілих таких, як ми!" (І, 140), пор. також:
Суспільносте блідо-рожевих півслів, Гурра-наукової бздури, Огрядно-тупих патріотів-послів І всіх ювілятів культури (І, 86).
З другого боку —
Це люди, на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили камінні (І, 85);
Вони ж ідуть, вони ідуть, Чиї серця — як смолоскипи (І, 132);
І щоночі за обрієм чорним Стогнуть кроки — залізо і мідь, Смертоносні! Тверді! Непоборні! Дорогі до безтями! прийдіть (І, 120).
Так само простежується чіткий поділ контрастних оцінних ознак — динамічних (дія, чин) і статичних (спокій, бездіяльність). Семантичний стрижень, провідна сема епітетних означень і слів оцінного змісту об'єднує в одну групу вислови типу ясним каламутом, солодка молошність туману, вогники кволі мани, мря- , ка, спокій, лад міщанських фіранок, рабсько-плєскатий поранок, збирання крихот, з якими контрастують у текстах такі: пекучий задушений гнів, горіння, безжалісний холод леза, багряна реклама, буря, в клекотінні виру, одвага, шал, шалений штурм, шаленіти, порив, поривний, І поривати, шал не вгамованих хотінь і под. Функціонально навантажені в текстах, об'єднаних мотивами національно-визвольних змагань, назви зброї, реалій війни, перенесення цих прямих номінацій на абстрактні поняття, напр.: меч, шаблі, гранати, пе¬тарди, пікети, вартові огні, ескадра, крик металевий, ґ хмурі окопи камінні і под. Властива поетиці Олега Ольжича фігура звертання, причому за об'єкт звертання правлять назви-символи визвольних змагань, пор.:
Блискучий мечу, рівний і прямий, Сліпуча думка, наче лезо, гостра. Ти розітнеш напруженість пітьми, Заплетений раменами цей простір! (і, 113).
Через подібні образи розвивається традиційна для української літературної мови поетична універсалія "слово — зброя", зокрема, "слово — меч". Предметно-часовий зріз поетичної мови, що визначається тематичною спрямованістю творів, не завжди виявляє особливості ідіостилю, тоді як синтаксично-інтонаційні, ритмічні одиниці показові для індивідуального мовомислення. Поетичний синтаксис Ольжича — це синтаксис вольової модальності, це структури заклику, в яких чітко вимальовується культ героїчного:
Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям. Як з тілом смертельника крила (І, 82);
Держава не твориться в будучині, Держава будується нині (1,85).
Жага визвольних змагань так само притаманна публіцистичним текстам Ольчижа, пор.: "Хотіння бути, високого напруження воля до національного самоствердження — забарвлює ціле світовідчування українця. Змагання до осягнення мети державно-політичної само собою переноситься на все життя'' (І, 185). Далі ще звернемося до характерних ознак стилю Ольжича — літературного критика, публіциста, а тим часом наголосимо на тому, що на його поетичній мовотворчості позначилися наукові зацікавлення автора. Навіть самі назви поетичних творів, так само як функції словесно-художніх образів, засвідчують синкретизм наукової й почуттєво-образної думки поета (пор. "Геологія", "Антропологія", "Галли'', "Готи" і под.). Хоч як далеко в минуле сягає поетова думка, видобуваючи звідти картини оречевленої історії, проте завжди в такій поезії відчуваємо авторську оцінку, його природні інтонації розмови з читачем:
Я жив колись у простім курені Над озером з ясними берегами(І, 33).
По-філософському осмислюючи час і простір, поет звертається до образу шляхів ("Щоночі котрийсь озивається шлях" — і, 83; "Тепер вже піде у весняну даль На все твій шлях неугнуто і прямо" — І, 109; "Дзвінкі шляхи і постріли" — І, 109), і ці його поетичні візії далекі від іншого психічного настрою, як ось у рядках М. Драй-Хмари: "Шляхів нема, немов хто витер, — а треба йти!" Час сприймається як "ланцюг поколінь", як зміни цивілізацій, культур на землі. Філософський, науковий погляд на життя поєднується з риторичним пристрасним запитанням:
Не порошинкою хіба твоє життя В цьому потоці соняшник сторіччів: Але земля — одвічне воріття, І переходять вічно речі в речі (І, 130).
Час асоціюється з хижаком ("Згризає час суворо-мовчазні Граніти легендарної епохи"; пор. "Доба жорстока, як вовчиця"), час оречевлюється в граніті, мармурі ("Крізь сірий мармур часу проступає Твоєї цегли ніжна рожевінь"), його відчуває поет на дотик, сприймає як "прекрасну невимовність". Поезія "Акваріум" — це конкретний образок із побутового, буденного життя, де гострий погляд вихоплює "хмурі сходи" і яскравий "промінь":
На листя ти дивишся бліде, На черепашку равлика прозору, І в цю хвилину дівчина пройде З школярським ранцем сходами нагору.
А ти вже знаєш: проминуть роки, А ти ховатимеш, немов коштовність, Води бурштин, і одягу кратки, Однаково прекрасну невимовність (І, 48).
Ця зупинена мить замилування життям так нагадує поетичні роздуми М. Рильського з його тугою за молодістю і красою. Національний поет завжди перебуває в полоні мовно-естетичних знаків народної культури. Це не обов'язково фольклоризми, що їх можна легко розпізнати в індивідуальній мовотворчості. Народнорозмовною естетикою пройняті поетичні універсали, навколо яких розпросторюється широке поле близьких асоціативних понять, властивих національній поезії взагалі й кожному авторові зокрема. До мовно-естетичних знаків національної культури, безумовно, належить і такий словесний малюнок Ольжича, де узагальнено образ української жінки — козацької матері:
На темних кладках сивої ріки Б'ють білля на світанку молодиці... Жінки стрункі і смаглі, що хати Підводять синьо і беруть коноплі... І родять хлопців (...) Козацька мати! Сховано на дно Незмінне серце і єдину думку (І, 138).
Майже кожна із синтагм цього вірша проектується на реалії природи, побуту, світовідчуття українців. Така мовна конкретика має усталену літературну традицію, тобто може естетично освячуватися (що й маємо, скажімо, з деталею " синьо підводять хати" і "синькою вмитих" хат Драча або вибирання конопель у народних піснях), адже шлях цього освячення завжди індивідуальний у деталях, як індивідуальні, своєрідні авторські асоціації з лексично-понятійними сферами та синтаксично-інтонаційний, віршовий ритм твору. Ольжич, наприклад, часто послугувався чітким актуальним членуванням фрази, пор.:
Синє — небо і синя — ріка І удари по ній кришталеві (І, 31);
До мовно-естетичних знаків національної культури, де поєдналися літературна і фольклорна традиції, зараховуємо й таку строфу:
Десь він іде, Коляда, десь ступає широко. Місяць — і вкриють галявини радісні вруна... Місяць — і знов над борами, і знов, як щороку, Гуси напнуть у блакиті незлічені струни (І, 42).
Останній віршовий рядок — поетична універсалія, побудована на семантичному зв'язку між пташиним співом і напнутими в небі струнами, — образ, до якого часто звертаються майстри художнього слова. Мовна картина світу Ольжича являє читачеві чарівну мінливість традиційного поетичного вислову. Від берега ріки (пряме значення) до берега небес і берега душі (переносне метафоричне значення) мандрує слово поетичного словника, щоб зазвучати в афористичному рядкові.
Душа рікою вийшла з берегів. — Верніть її в джерела воркітливі! І небо — синь, і синява — розлив І хвилі каламутні і мінливі (І, 9).
У чіткому карбованому синтаксисі віршової мови Ольжича відчувається аналітична, схильна до визначень, класифікацій наукова думка, думка дослідника. Його поетичний словник не цурається книжних, рідко вживаних зворотів, як-от маєстат (велич) чола поряд із побутовою деталлю грудка снігу, щоб відтворити настрій наукової творчості — "прозору радість творчого спокою":
День — прямокутник матового шкла, Велика грудка кинутого снігу... На ясність дум. На маєстат чола. На стіл просторий і розкриту книгу (І, 50).
Є в мовно-поетичній культурі Ольжича традиційні ріки, скелі, хмари і зірки, яким "на небі не вузько", є мовні знаки далеких часів і культури його сучасників, а все разом становить психологічний простір поета, виявляє сенс його буття, за висловом філософа, із зоряним небом над головою і моральним законом у собі. Моральний закон у собі диктував Ольжичеві плекання героїчного чину і державницької ідеї, що проймає всю творчість письменника. Показовий щодо цього стиль літературно-критичних та публіцистичних статей Ольжича. Понятійне поле, що його розбудовував своєю мовною практикою Ольжич, актуальне для наших сучасників і тоді, коли йдеться про дошкільне виховання, про національну культуру, історію українського народу, і тоді, коли він пов'язує теми художньої творчості, факти літературні з ідеєю національного визволення. На думку Ольжича, "дошкільне виховання, звичайно, повинно бути національне" (стаття "Українське дошкілля"). Говорячи про значення народної казки, байки для дитячого виховання, письменник відстоює "поправну, чисту мову" дитячих творів, виступає проти "язичія". Варто звернути увагу на цілий ряд словосполучень із прикметником голодовий, якого не знайдемо в сучасних українських словниках. Тим часом, аналізуючи "моторошно-спеціальні життєві теми", до яких звертаються О. Слісаренко, В Підмогильний, М. Куліш, О. Досвітній та ін., письменник у статті "Голод і сучасна українська література" вживає такі вислови: голодова література; література на голодову тему: голодова проблема. Показово, що з книжки М. Чернявського "Хліб наш насущний" Олег Ольжич наводить уривок, безпосередньо пов'язаний із "голодовою темою": хліб з України купують на Заході "за кілька пригоршень злота, і будуть з того хліба ситі, і будуть сміятися з тих дивовижних людей, що вміють на убогих нивах і широких панських ланах викохувати хліб і не вміють його їсти" (II, 155). Саме така думка в художньому творі привертає увагу Ольжича своєю логічною переконливістю й публіцистичною силою. Всі цитати з творів українських письменників, що наводяться в статтях Ольжича, текстово доказові, влучні, вдало вплітаються в авторський хід думок, забезпечуючи обґрунтування висловленої тези, чітке формулювання узагальнень. Ці узагальнення передусім стосуються розгляду питання української літератури, культури в контексті процесів державотворення. У літературно-критичній, публіцистичній творчості Олег Ольжич активізує словник державницької ідеї, національної культури. Варто, скажімо, замислитися над такими словосполученнями, як державницький патріотичний дух, хуторянська малоросійщина, затрата самобутньої суверенності власної влади, почуття національної окремішності, ідея української державності, недорозвій повної політичної свідомості, зукраїнізування університетів і гімназій, умасовлення ідеї українського націоналізму, відродження суверенності нашого духа, можливість культурного поступу, автономійні основи, індивідуалістична ідеологія, внутрішня еміграція та ін. Складні теоретичні поняття, з яких формується авторська думка, характерні для мови науково-публіцистичної, орієнтованої на пробудження думки читачів, на викристалізування ідеї самостійного шляху розвитку Української держави. Суспільно-політична термінологія охоплює абстрактні назви — іменники із суфіксами -ство, -щина, -ість, характерний віддієслівний і відприкметниковий словотвір іменників та прикметників типу узалежнення, умасовлення, утотожнювана і под. Як паралельні форми використовуються змагання і змаг, умови і умовини, національні і націоналістичні. Індивідуальний стиль Ольжича тяжіє до об'єднання ознак в одній складній назві типу бурхливо-трагічні образи революції, самовистачально-потужне джерело, доктринерсько-догматичне теоретизування, демократично-волелюбна сторона козаччини і под. Гостра публіцистичність і внутрішня організація наукового мислення зумовлює активне вживання речень-визначень, напр.: "Бо джерелом мистецтва є творча воля інтерпретувати й формувати світ" (II.,.228); "Героїчна духовність українського націоналізму значить натугу змагання одиниці й цілого народу до суспільно-морального ідеалу" (II, 231). У тому, які теми обирає Олег Ольжич для своїх літературно-критичних виступів, до якої літератури звертається, які тексти цитує, виявляються широкі культурологічні обрії письменника, науковця і публіциста. У загальній книжно-абстрактній стихії мови Олега Ольжича завжди є стрижневе поняття, яке своєю конкретикою здатне освітити найскладніший виклад будь-якої теоретичної думки. Не випадково його думка повертається до філософського осмислення буття українців на своїй землі: "Може, це й трагічно, але це заразом підстава для нашого історичного оптимізму і "поки живе українське серце..." В обох родах свідоцтв виступає на перший план неодмінна прикмета української культури, а саме: її зв'язаність із землею. Земля виступає у нас із такою силою, що певне психічне наставлення (нехай буде вільно назвати його "космічним") каже декому шукати українського міфу — в землі" (II, 259). В іншому випадку Олег Ольжич наголошує на культі природи й землі в історії української культури. Чи не найважливіше усвідомлення для людей на межі тисячолітньої історії — це усвідомлення єдності людини, сущої на землі, з природою. Таке усвідомлення має приходити лише з глибоким пізнанням культури. Мова Олега Ольжича — то не лише особливі індивідуальні звороти й улюблені слова-образи. За зовнішньою мовною формою пульсує, б'ється, живе таке сучасне, по-філософському глибоке і водночас емоційне мислення, втілене в довершені інтелектуальні масиви української літературної мови.
1 Приклади наводяться за виданнями: Олег Ольжич. Цитаделя духу. — Братислава — Пряшіе — Лондон, 1991 (далі — І) та О. Ольжич. Незнаному воякові. Заповідане живим. — К., 1994 (далі — II). Після вказівки на видання зазначаються сторінки.
