Поштовхом до написання цієї статті було бажання прорецензувати книгу поезій О. Ольжича «Цитаделя духа», яку 1991 року пустило в люди пряшівське (Словакія) відділення української літератури словацького педагогічного видавництва в Братіславі спільно з Фундацією ім. О. Ольжича в Лондоні. Видання підготував, написав до нього передмову і склав примітки відомий словацький україніст Микола Неврлий. З його статтями про поетів «празької школи» український читач знайомий — вони друкувалися переважно в ж. «Україна», починаючи десь з 1987 року. Перед виданням поезій Ольжича він випустив твори Б. І. Антонича («Перстені молодості», 1966), Д. Фальківського («Ранені дні», 1969), спорий том поезій Є. Маланюка («Земна мадонна», 1991), .Щоправда, ці книжки українському читачеві практично недоступні й маловідомі, І це не дозволяє говорити з ним (читачем) про речі, усім зрозумілі, обмежившись звичайною рецензією. Є й інші причини, що спонукають до розлогішої розмови. Одні лежать у площині рецензованого видання, інші — виходять поза нього до практики підготовки в Україні видань письменників діаспори, трактування окремих явищ літературного життя, видавничої практики тощо. Тож щонайперше — складемо подяку панові доктору Миколі Неврлому за це видання, як і за невсипущу працю на низі україністики. Серйозна праця вимагає й серйозної розмови, зокрема про О. Ольжича, передчуття зустрічі з творами якого з'являється після видання М. Неврлого, та цікавого (хоча й не бездоганного!) нарису Леоніда Череватенка про поета «Я камінь з Божої пращі» («ЛУ», №№ 46, 47, 49—52 за 1992 р.), та вже цілковито некритичної, панегіричної рецензії В. Житника «Духовна цитадель поета» в «Літературній Україні» від 31 грудня 1992 р. Зрештою, кожен виступ потрібний, а всі публікації про О. Ольжича, взяті разом, прокладають дорогу його спадщині до свого народу, за волю якого він поклав життя, «Хто за волю життя віддав — той не вмирає»,— сказав Христо Ботев, а брати-болгари в пошануванні полеглих героїв можуть бути прикладом і для нас. Монографічного літературного портрета О. Ольжича (Олега Кандиби) не створили навіть літературознавці діаспори, хоч окремих статей, розвідок, спогадів про нього написано там чимало. Зібрана Д. Штогрином і опублікована в «Українському історику» (1985, №№ 85—88; 1986, № 89—90) бібліографія художніх, наукових і публіцистичних праць Ольжича, як і бібліографія літературознавчих та епістолярних матеріалів про нього, лише частково передрукована М. Неврлим у «Цитаделі духа». Вона має близько 150 позицій, тоді як Д. Штогрин подає близько 500 бібліографічних описів. Досі є лише одна спроба створити біографічну канву — це невеличка, на 64 сторінки, книжечка М. Бажанського «О. Ольжич і його батьки». Досі жоден із літературознавців не з'ясував, як і чому родина Олександра Кандиби (чи сама Віра Антонівна) опинилася 1907 р. у Житомирі, Л. Череватенко розповідав мені, що місцеві краєзнавці знайшли у церковній книзі у Житомирі запис про народження і хрещення Олега Кандиби. Та доки буде опубліковано метричний запис із житомирської церковної книги, наведемо тут єдину відому досі автобіографію О. Ольжича, написану в оригіналі чеською мовою: «Я народився 8.VІІІ.1907 р. в м. Житомирі на Україні. Середньошкільне навчання я проходив у Пущі-Водиці біля Києва і на матуральних курсах Українського Громадського Комітету в Празі, де я 11.XI. 1924 закінчив навчання. В зимовому і літньому семестрах 1924—25 я вступив як надзвичайний слухач на філософі . факультет Карлового університету. Після складення додаткової матури з латини 29.VІ.1926 і зарахування надзвичайних студій як правильних, звичайних студій відвідував я як звичайний слухач лекції головно з передісторичної археології та історії мистецтва і був членом семінарів проф. д-рів: Стоцького, Нідерле, Високого, Матейченка і Фоустека. Я подав праці у проф. Стоцького: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 р.», «Галицька мальована кераміка»; у Фоустека: «Погляди Грушевського на початки людської громади». Студії на філософському факультеті я закінчив в літньому семестрі. 1928/29 р. Прага. 29.ІV.1930. Олег Кандиба». (Любомир Винар, Наукова діяльність д-ра Олега Кандиби. «Український історик», 1985, № 1—4 (85—88), с. 55).
Але ні Л. Череватенко у нарисі «...Я камінь з Божої пращі», ні М. Незрлий повної дати народження не подають: 8 липня 1907 р. Можливо, цим пояснюються неточності у твердженні М. Неврлого про від'їзд О. Ольжича з України. Дослідники В діаспорі неодностайні. Є думка, що дружина О. Олеся — Віра Антонівна— з сином Олегом по дорозі до Берліна зупинялася на якийсь час у Відні. Але незалежно від того, виїхали вони в грудні 1922-го чи з січні 1923-го — Олегові було 15 років. М. Неврлий пише: «До 16 років свого життя Ольжич жив, як бачимо, на Україні». Як бачимо, ні — до 15. Таких «бліх» можна у передмові «наловити» багато, і вони, зрозуміла річ, не посилюють наукове звучання її. Помилки починаються із суперобкладинки і титулу, де неправильно подано літературне ім'я поета — Олег Ольжич. Він так ніколи не підписувався і навіть, як свідчить численна мемуарна і наукова література, енергійно заперечував, коли О. Ольжич (його псевдо) прочитували як Олег Ольжич. Отож тільки О. Ольжич або Олег Кандиба (справжнє ім'я). Між іншим, у нас допускають серйозну помилку, коли й псевдонім Олегового батька О. Олесь пишуть «Олександр Олесь». Він тільки О. Олесь або Олександр Іванович Кандиба. О. Ольжич— поет, професійний український революціонер, провідник молодіжного крила ОУН і заступник Голови ПУНу—загинув од рук гестапівських катів у камері суворої ізоляції «Целленбаум» фашистського концтабору Саксенгаузен 9 червня 1944 року. По ньому залишилася неминущої вартості спадщина: три поетичні збірки — «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамча» (Мюнхен, 1946), низка віршів, що не ввійшли до збірок, публіцистичні статті, відозви. Як Олег Кандиба — залишив наукові праці з археології, в якій він мав загальноєвропейську і світову знаність. Після смерті О. Ольжича — Олега Олександровича Кандиби (1907—1944), сина поета О. Олеся,— було кілька спроб здійснити «повне» видання його поезій. Першу спробу зробив Олег Лащенко, близький приятель поета, у Нью-Йорку 1956 року, другу — у 1969 р. поет Теодор Курпіта в Чікаго (США) і, нарешті, «Цитаделя духа»—третя спроба видання, що «охоплює всю дотепер відому поезію О. Ольжича». У вихідних даних зазначено, що це «Повне зібрання творів поета, уривки із спогадів і праць про нього, бібліографія й фотоматеріали. Впорядкування, переднє слово й примітки Миколи Неврлого». І, як належить у цивілізованому світі, зазначено, що це «перше видання». Тобто на перевидання треба питати дозволу, як у нас кажуть, «позиція закрита». Книга в ошатному супері та на гарному папері справді є найповнішим зібранням творів О. Ольжича (хоч і далеко не повним!) і містить, без перебільшення, величезний іконографічний матеріал, документальні фото, досить широку бібліографію видань творів О. Ольжича і літературно-критичних, літературознавчих праць про нього, як і бібліографію мемуарних, епістолярних матеріалів (зрозуміла річ, бібліографія також не є повною). Видання відкриває розлоге й тепло написана есе «Муза мужности й боротьби», є й коротенькі примітки, що часом подають надзвичайно цікавий коментар, як, наприклад, відомості, що перша збірка «Рінь» видана накладом Богдана Кравціва тиражем 1000 примірників. Жаль, що такої інформації нема про інші книжки поета. Одне слово, це видання не тільки подарунок читачам (на жаль, не нашим, бо в, Україні придбати його вдасться хіба окремим літературознавцям і читачам), а й є першоджерельним для кожного, хто візьметься за вивчення спадщини поета, за написання монографії про нього чи й за упорядкування наступного нового видання. А що потреба в такому нагальна—про це далі. На цьому місці мусимо ще й ще раз подякувати Миколі Неврлому. Підготовлене ним видання викличе ентузіазм у вивченні постаті О. Ольжича, інтерес до нього. Я охоче взявся за написання рецензії на «Цитаделю духа» з кількох причин. По-перше, видаючи в 1971 році «Вибране» О. Олеся, я вдався до літературознавчої містифікації і вмістив у книжці серед творів О. Олеся оповідання О. Ольжича «Рудько». То не була помилка — було бажання бодай згадати про Ольжича і подати хоча б один його твір. Перед тим, 1969 року, я ширше дізнався про нього у Празі, де одержав від Павла Мурашка у подарунок окреме видання «Рудька» під псевдонімом О. Лелека, який належав Олегові Кандибі, і дві його збірки — «Рінь» та «Вежі». За ту містифікацію (гадаю, що саме за неї) потрапив під «літературно-критичний погром» М. Шамоти у травневому номері журналу «Комуніст України» за 1973 р. «Шрами» від погрому зарубцювалися, а залишилася гордість, що все-таки перша згадка про Ольжича в Україні належить мені. То було вже понад двадцять років тому, у дуже лихі часи. По-друге, примірники збірок «Рінь» і «Вежі», власником яких сьогодні я є,— незвичайні. На обох є власноручний дарчий напис О. Ольжича: «Милому інженеру Назарові Гнатюкові О. Ольжич. Прага. 14.ХІ.35» («Рінь») та «Пану Назарові Гнатюку, що замірює кожну річ з найбільш несподіваних точок 18.ХІІ.40. Автор» («Вежі»). Ім'я Н. Гнатюка у нас відоме. У «Молодій гвардії» я публікував уривки з його спогадів про О. Олеся. Здається, друкувалися зони (скорочено) і в «Літературній Україні». Крім дарчих надписів, в обох збірках с маса виправлень, дописок, заміток, зауважень, приміток, здійснених самим Ольжичем. Під більшістю віршів олівцем зазначено, в якому журналі була його перша публікація, а в рядках зроблено чимало правок. Як можна догадуватися із напису олівцем на другій сторінці титулу збірки «Вежі»: «Виховна бібліотека «Пробоєм»,— саме для цієї бібліотеки О. Ольжич готував зібрання своїх поезій і зробив нову, остаточну редакцію двох перших збірок. Вірш ХІ із циклу «Незнаному воякові», про який Теодор Курпіта у чиказькому виданні 1969 р. подав примітку: «Розділ XI ніколи не був опублікований. Невідомо, чи складений. Правдоподібно, що відбулася технічна помилка при нумерації розділів у рукописі»,— записаний олівцем у моєму примірнику «Вежі» на чистій сторінці (46) перед «Змістом». Отож, володіючи фактично авторським рукописом (автографами), маю можливість провести наукову текстологічну роботу, щоб готувати нове, виправлене видання поезій О. Ольжича в Україні. Маю джерела для підготовки такого видання. Чимало цікавих матеріалів подав і Леонід Череватенко у згаданій вище статті про Ольжича. «Цитаделя духа» спонукає порушити питання про встановлення основного тексту, який має бути поданий у новому науково-критичному виданні. Тут нормою є, як відомо, останнє прижиттєве видання. Саме такими і були «Рінь» та «Вежі». Тому в основу свого видання Микола Неврлий мусив би покласти ці збірки, а не книжку О. Ольжича «Величність» («Маjestу»), підготовлену й відредаговану (що після смерті автора недопустимо!) Теодором Курпітою. Упорядник частіше звіряє тексти Ольжича за виданням О. Лащенка, аніж із оригінальними збірками поета. Д Т. Курпіта у вміщеній у «Величності» заяві «Від редакції» виправдує своє втручання в текст тим, що твори О. Ольжича, «досі друковані... носять печать поспіху... видні правописні, мовні, друкарські й редакторські недогляди». Це, можливо й стосується публікацій, що збулися після смерті автора, але збірки «Рінь» та «Вежі» видані без поспіху, на високому видавничому, в тому числі й редакторському рівні. Кидаючи камінці на адресу автора та його видавців, Т. Курпіта у такий спосіб набиває ціну своїй праці: «У теперішньому виданні друкованої літературної спадщини О. Ольжича я. з проф. В. Державиним проглянув кожен рядок, дещо справлено та дещо доповнено». Допущені помилки він виправдує «браком автографів» та умовами проживання «поза Україною». І все ж своє видання Т. Курпіта вважає не просто пам'ятником на невідому могилу Ольжича, а «золотим пам'ятником». Що ж, як кажуть, від скромності не вмирають, або «хвали мене, моя губонько...». Але «золотим» назвати «Величність» я не наважуюсь, ну хай би вже хоч «срібним». Микола Неврлий у примітках інформує: «На відміну від збірника (чому збірник, коли у «Величності», окрім поезій, ніяких інших матеріалів не вміщено?— В. Я.) «Величність», подаємо тут поезію Ольжича в хронологічному порядку»... Це не зовсім точно. В обох виданнях, як і в прижиттєвих збірках, більшість поезій не датована. У збірці «Підзамча» поезії йдуть не в хронологічному порядку, так вони подані у «Величності» і «Цитаделі духа». Упорядник рецензованого видання в хронологічному порядку розташував не поезію, а тільки окремі цикли, що не ввійшли до збірок, та й то вірші із циклу «альбомних поезій», датовані 1926—1927, 1930 рр., стоять після циклів, завершених у 1931—1935 рр. Проблема ж датування поезій, хоча б за першою публікацією,— завдання ще не виконане, то справа майбутнього дослідника, із мого примірника збірки «Рінь» видно, що Ольжич хотів продатувати кожну поезію за першою публікацією. Під більшістю віршів, вперше опублікованих у «Літературно-науковому віснику», олівцем проставлено римськими цифрами річник журналу або рік, а арабськими — сторінку, оскільки журнал мав річну пагінацію. Під іншими тільки зазначив назву журналу — «Дажбог», «Студентський шлях» і т. д. Цю авторську волю у виданні, що повинно з'явитися і в Україні, конче треба виконати. Далі в «Примітках» упорядник сказав, що при підготовці «Цитаделі духа», крім видання Т. Курпіти, він мав «під руками також «Поезії» О. Ольжича, що їх видав 1956 р. в Нью-Йорку один з найближчих друзів поета Олег Лащенко», але так і залишається невідомо, чи мав він під руками оригінальні збірки «Рінь», «Вежі», «Підзамча». Очевидно, ні, бо в іншому разі не було б потреби допустити у своєму виданні спотворення тексту, зроблені його попередниками. Скажімо, рима «стіни-ріни» в оригінальній збірці порушена Т. Курпітою шляхом виправлення на «ріні», перенесена в «Цитаделю духа», як і заміна сполучника «і» на «та» в останньому рядку поезії «Рінь». Очевидячки, видання О. Лащенка авторитетніше, ніж Т. Курпіти. Маючи біля себе такого знаменитого консультанта, як д-р Марко Антонович, котрий, з усього видно, знав поезію Ольжича з рукописів напам'ять, О. Лащенко не редагував, а відтворював, певне, пропущені з цензурних причин рядки, заголовки, змінені після опублікування поезії окремі слова. Можна тільки дивуватися пам'яті, в якій через стільки років майже дослівно збереглося чимало рядків, строф. Відтворені по пам'яті М. Антоновичем місця збігаються із текстом, записаним О. Ольжичем у моїх примірниках «Ріні» і «Веж». Очевидно, ним і подані назви цілої низки віршів «Археологія», «Купець», «Полісся» і т. д., бо в авторському примірнику вони написані пізніше олівцем. Звідки знав М. Антонович? Зрозуміло, не з примірника, що тепер є в мене, бо інакше він спостеріг би заміну й окремих рядків: «Уривчасті передвіку аннали» на «Уривчасто скупі її аннали» («Археологія»); «У правиці бадьорий кремінь» на «Влучна палиця, жовтий кремінь» («Скільки сонця ллється на землю»); «Вколо ватер друзі, теж веселі» на «Вколо вогнищ друзі, теж веселі» («Вечір») і т. д. Майже в кожному вірші збірки «Рінь» є виправлення і зміни, пороблені О. Ольжичем. Ясна річ, відсутність цих уточнень у «Цитаделі духа» не може вважатися за недолік упорядника: він про них не міг і знати, а от втручання Т. Курпіти в текст Ольжича зобов'язаний був усунути, відновивши первісний авторський оригінал. В окремих випадках це зроблено. Так, у вірші, присвяченому Л. Мосендзові, упорядник зняв введену у виданні Т. Курпіти назву «Археологія» (у моєму примірнику Ольжич все-таки дав цій поезії таку назву), та невідомо, звідки позичений Т. Курпітою прикметник «палеонтологічна» коло назви вірша «Робітня», відновив форму «шкла» замість «підредагованого» у «Величності» — «скла». Як на мене, тандем Олег Лащенко — Марко Антонович переважив тандем Теодор Курпіта — Володимир Державин. Очевидячки, О. Лащенко прагнув у текстологічній підготовці видання встановити останню авторську редакцію кожної поезії, а за браком автографів звертався до вочевидь феноменальної пам'яті Марка Антоновича. Теодор Курпіта прагнув подати підредагований, «милозвучний» текст, покладаючись на науковий авторитет професора В. Державина. Упорядник «Цитаделі духа» вибирав, очевидячки, один із симпатичніших варіантів двох попередніх видань, вносячи окремі свої корективи. А треба було повернути останню волю поета. Наведемо кілька текстологічних зіставлень із існуючих видань поезії О. Ольжича і визначимо основний текст. Зіставимо деякі тексти. У «Величності»:
АРХЕОЛОГІЯ Л. Мосендзові
Поважна мова врочистих вітрин, Уривчасті передвіку аннали [...] ...Так виразно ввижається мені Палючими безсонними ночами: Я жив колись у простім курені Над озером з ясними берегами.
У рецензованому виданні, як і в оригінальній збірці, відсутня назва і ряд розділових крапок між другим і третім катреном. Як у «Величності», так і в «Цитаделі духа» Ольжичеве «в простому курені» змінено на «у простім курені». Подаємо виправлений автором текст для «виховної бібліотеки «Пробоєм» за моїм примірником:
АРХЕОЛОГІЯ Л. Мосендзові Поважна мова врочистих вітрин, Уривчасто скупі її аннали [...] [...] Так виразно ввижається мені Болючими безсонними ночами: Я жив колись з простому курені Над озером з ясними берегами. Вістник 1933/244
У «Величності»:
НІЧНИЙ НАПАД Перекинувся у небі місяць, Духи вже його третину з'їли, Та доволі ще спливає світла, Щоб пройти крізь нетри занімілі, Ось вже чути дим безжурних огнищ, Вже лунають співи очманілі... В нас криві ножі, блискучі списи, Білі знаки бойові по тілі. Утікає, скільки сили, місяць, Западає навскоси за мряку... Догадались — і товпляться нетри, Зазирає гілка за гілляку... Та--як нагло увірвуться співи, Як заб'ється бубон з переляку — В нас криві ножі, блискучі списи, Бойові по тілі білі знаки.
У рецензованому виданні повторено текст за «Величністю», який не тотожний із текстом у «Ріні», щоправда, упорядник виправив «Нетри» на «нетрі», але зберіг заміну вигука «А»! на «ось» і на «та», заміну, яку зробив Т. Курпіта. Остаточний авторський текст у моєму примірнику: НІЧНИЙ НАПАД (Джаз) Перекинувся у небі місяць, Духи вже третину його з'їли. Та доволі ще спливає світла, Щоб пройти крізь пущі занімілі. Гах! вже чути дим веселих огнищ, Вже лунають співи очманілії В нас криві ножі, блискучі списи, Білі знаки бойові по тілі. Утікає скільки сили місяць, Западає навскоси за мряку, Догадались і товпляться нетрі, Зазира гілляка за гілляку. Гах! як нагло увірвуться співи, Як заб'ється бубон з переляку! В нас криві ножі, блискучі списи, Бойові по тілі білі знаки. ЛНВ XXXІ/387-8.
У рецензії годі відзначити всі, м'яко кажучи, безцеремонні втручання в авторський текст та пунктуацію, допущені Теодором Курпітою у «Величності» і некритично повторені в «Цитаделі духа» Миколою Неврлим. Усі виправлення можна внести тільки з новому виданні, а тут вкажемо, що їх дуже багато. Далі наведемо найпосутніші виправлення і доповнення, пороблені самим О. Ольжичем у збірці «Вежі». Кожен власник «Цитаделі духа» може внести їх у свій примірник. Так, назву поеми «Городок 1932» Ольжич виправив на «Грудень». Виправив у тексті і в «Змісті». Очевидно, Ольжич хотів переакцентувати увагу із місця події на час страти членів ОУН Біласа і Данилишина, які зчинили збройний напад на польську пошту в Городку біля Львова і були за вироком польського суду повішені 23 грудня 1932 р. У тексті із збірки «Вежі» немає поділу на частини (І—V), а от останні дві строфи частини III, які у виданні Олега Лащенка відновлені «за усним спогадом д-ра Марка Антоновича» і перенесені в «Цитаделю духа» (уже без примітки), у моєму примірнику «Веж» записані О. Ольжичем. М. Неврлий, ідучи за логікою, виправив один рядок із тексту у «Величності»: «Майно революції цінне» на «Майно революції — цінний», що співпадає із авторським текстом. Доречне виправлення і останнього рядка «шістнадцять літ боротьби» на «десятки літ боротьби», що аргументовано пояснено у примітках. У поемі «Незнаному воякові» О. Ольжич докорінно переробив розділ VI, XX, XXXII і додав розділ XI, відсутній у збірці «Вежі» і в усіх інших виданнях. Подаємо ці розділи в останній авторській редакції, на яку й треба зважати як найавторитетнішу і остаточну. Публікуємо вперше:
VI Завмерли, заклякли, обпершись на стіл. Холонуть відсунені лишки. Товариш уп'явся очима в простір, Карбуючи крицею вишкіл. Розкрий свої очі і прямо поглянь, І ти не займешся багрянцем За все, що лишилось від наших змагань Під зарядом хитрого Панци? Чи їм чотирьох ворогів побороть, Народ в революцію зрушить? Не їхня пухка і задихана плоть, Не їхні зацьковані душі! За вступом твоїм тільки совість стає, А проти резон — не єдиний: Одроду-бо ласе є тіло твоє Вигоди, їди і родини. Дорогу назви свою, ця — або ця, Горіння — чи збирання крихот, Ми йдем неухильно, ми йдем до кінця, І вибух голосить наш прихід.
XI Туман повива Резолюції лик, Його не побачиш багато, Блідий кольпортер, мовчазний боєвик І наче труба — пропагатор, Та тіло міцне її, кров — як вино, І сітка не рветься ніколи, Чотири займанщини скувши водно, Опутавши три суходоли. А дух Революції — п'єш його ти Всією душею своєю. Набиті струєю кільчасті дроти Над цілою цею землею. Вважай, необачний, напруженість ця Години віщує понурі. Хтось стисне підойму і кине серця У вир магнетичної бурі.
XX О Націє, дужа і вічна, як Бог — Не це покоління холопів — Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі? О Націє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару, Хто, темний, не схилить поблідле чоло В сліпучому сяйві Базару? Хто, мертвий, не стане у праведний слід На путі, що славою бита, У громі грядущих огненних побід, Що ними ти вкриєш півсвіта?
XXXII (У книзі «Величність» XXXII розділ вміщено із такою приміткою: «Цей вірш, вперше опублікований у збірнику «Свято імперії» (Бібліотека «Дороги», випуск 2, Львів, 1933), звичайно передруковувався з суто цензурним варіянтом на початку останньої строфи: «Над хижим простором Верхів'я — Памір». У збірці «Вежі» розділ XXXII складає лише перша строфа цього вірша. У моєму примірнику — автограф ще трьох катренів):
Розкрийте зіниці, розкрийте серця, Черпайте криштальне повітря. Одвіку земля не зазнала-бо ця Такого безкрайого вітру. Він віє, шалений, над стернями днів Диханням нестримної волі Від дальніх пікетів, вартових огнів Імперії двох суходолів. Він віє диханням солоним, як кров П'янких океанових недрів, Що їх Севастопіль навсе розпоров Кільватерним ладом ескадри. Над диким простором Карпати—Памір Дзвінка і сліпуча, як слава Напруженим луком на цоколі гір Ясніє Залізна Держава.
Це основніші доповнення до всіх попередніх «повних зібрань творів поета», про що декларували Олег Лащенко, Теодор Курпіта і Микола Неврлий. Переглядаю один лише журнал, що їх видавали українці в таборах ДіПі в Західній Німеччині, і натрапляю на вірш Ольжича, відсутній у будь-якому із трьох «повних» видань:
Знов вітри над землею, вітри, І блакить, і розриви, і дим, Сонну землю черкає порив, Смерть черкає крилом голубим.
Ширше груди! Повніше серця! Бо згориш від чекання, згориш! Чи була коли днина, як ця — І дівочі уста принадніш?
О, ця днина, як п'яне вино. О, ця смерть, як холодна блакить. Як велично, що нам не дано, До тридцятого року дожить!
Поезія надзвичайно важлива для характеристики героїчного світогляду самого Ольжича, його покоління, вона суттєво збагачує творчу спадщину поета, а лежить на поверхні, не в якомусь приватному архіві, а для кожного фахівця доступному виданні. Принаймні для упорядника — це обов'язок ретельно переглянути періодику і мемуарну літературу, де не раз зустрічаються невідомі поезії. Поряд з наведеним вище віршем вміщено спогади М. А. (Марка Антоновича.— В. Я.) «Молодість Ольжича. Спомин». Вони не зазначені в бібліографії літературно-критичних, мемуарних, епістолярних та інших матеріалів про Ольжича, що її подає М. Неврлий у «Цитаделі духа», отже, вони йому невідомі, бо інакше обов'язково були б використані. М. Антонович близько знав Олега Кандибу. Поет закохався у сестру Марка—Марину Антонович, а Марко був своїм у родині О. Олеся, користувався бібліотекою, «з острахом дивився» на молодого Олега, що був майже на десять років старший за нього. 3 цих споминів стає зрозуміло, чому М. Антонович знав поезію Ольжича напам'ять. Зокрема у «Спомині» він називає й деякі «адреси», за якими треба шукати невідомі поезії Ольжича. Ось одна з них: «Багато його творів, присвячених чисто політичним подіям, видрукував він під псевдонімом К. Костянтин у перемишльському «Українському голосі» а 1930 р., ще більше творів, присвячених друзям і подругам, лишилося в рукописі. Є між ними багато жартівливих, прим(іром), одній подрузі:
Їдала ти поміж сестричок У мене тисячу разів, Та лиш сьогодні слід ратичок На скатертині я узрів,—
але є й багато дуже поважних». Через абзац знову цікава інформація до характеристики Ольжича і новий вірш, що лишився поза «повним» виданням: «Крім того (захоплення іграми, забавами у товаристві.— В. Я.), він дуже любив пісні, зокрема народні, які дуже пропагував між товаришами. До «шлягерів» ставився як до менше вартісного гатунку поезії й музики. Добре йому вдавалися пародії на «шлягери» й романси. Пригадую одну:
Місяць день у день Плине корабель Від рожевих берегів Гаїті. Ой, не вперше вже Зорить-стереже Мічман Шан, безжурний син, в блакиті.
Раптом впав туман, Буряний Ля-Манш. Шум і рев, і ось вже видно скелі. Засміявся Шан, Зрадив океан... Мічман Шан пускається в брамзелі.
Ось іде до скель Мадемуазель — Та, що в неї незабудки-очі. Краби шелестять, Ґудзики блищать, Мічман Шан прокинутись не хоче.
А другого дня Шана навмання На мілину викинули хвилі, Водорослі там, Крабів ріжний хлам — Та вони вже Шанові немилі.
Ой, бо це не така, Що мене шука. Бачить Шан, що буде лихо-горе. Не відкрив повік, А мерщій утік Разом з крабами з бурхливе море...
В ЛНВ за 1933 рік; кн. 7—8 натрапляю на інший «загублений» вірш Ольжича:
І вірити, і прагнуть — не вотще Безсмертне — і величне, і ясне то. Ось лине хмара з літеплим дощем І розверзається врочисте небо. Господь багатий нас благословив Дарами, що нікому не одняти: Любов і творчість, туга і порив, Одвага і вогонь самопосвяти. Солодких грон і променистих вин — Доволі на столах Його веселих. Іди ж сміливо і бери один, Твойому серцю найхмільніший келих.
Праця упорядника полегшувалася наявністю бібліографії «загублених» поезій О. Ольжича, яку в «Українському історику» подав Д. Штогрин. Не було аж так складно добути альманах Яра Славутича «Північне сяйво» (1967, с. 89), в якому надруковано вірші О. Ольжича «Прекрасна Донно», «Ах ці літні, ці червоні вишеградські замки...», чи перегорнути загальнодоступний «Літературно-науковий вісник» («Вісник»), де «загубилися» поезії «І нудьга ж осінньої негоди...», «Молитва» («Не світлий спокій дорогих глибин»), «На небі хмара...», «Негритянський божок», «Ріки знов увійшли в береги», «Розрив», «Ще слава Богу...». Друкували невідомі поезії О. Ольжича й інші видання, як «Україна і світ» («Навзікая», «Святки, іменини, вистави...»), «Розбудова держави» («Моя Аркадіє чудова», «Твій поцілунок крізь вінок»), «Самостійна думка» («Ніч запалася — прірва — в себе...», «Україно моя розп'ята»). Перечитую книгу Ю. Русова «Поезія визвольних змагань» і раптом натрапляю на невідомий вірш О. Ольжича «Канібал», процитований автором з пам'яті:
Що за розкіш полювати за нечистими, Вчора знов пустились ми на той бік. Ти пожди-но і теж візьмем колись-то ми. Ну і в ріщу одного побачив я,— Я побачив лише жовту бороду, Крик зчинив і оточили горбик. А нечистий вниз впірнув, як риба. Ну, та диму напустили, смороду,— І не витримав. Ото була кумедія, Як взялись його негайно смажити... На, д'неси, мо' й мама їстиме.
Не включено М. Неврлим до «Цитаделі духа» й жодної літературно-критичної статті Ольжича, хоча Д. Штогрин у бібліографії в «Українському історику» подає їх цілу низку: «Василь Мисик», «Войовнича неокласика», «Голод і сучасна українська література», «Два світовідчування», «Дмитро Фальківський» тощо. Годі говорити, що без них неможливо створити правдивий образ Ольжича як письменника. Таким чином, неправомірно творити міф про «повне» зібрання поезій Ольжича. Його ще треба готувати, треба через пресу звернутися до читачів (що ми й робимо) у діаспорі та Україні з проханням повідомити про наявні в них матеріали із спадщини О. Ольжича, відшукати в Празі та за океаном рештки архіву О. Олеся і його сина, упорядкувати все, провести науково-текстологічну роботу, щоб встановити найавтентичніший текст кожного вірша, і готувати зібрання «всіх відомих на цей час поезій Олега Ольжича». Ще гірша справа з публіцистикою О. Ольжича. У 1946 р. була спроба ознайомити читачів з його вибраними публіцистичними працями. Видавництво «Культура» випустило невелику, на 24 сторінки, брошуру під назвою «Будьте! З дороговказу Олега Кандиби». Вісімнадцять сторінок відведені під поезію, а решта — вибір зі статей та відозв. Це справді вибір: є багато скорочень, але всі вони позначені. У передньому слові «Від видавництва» із знанням справи дуже коротко сказано: «В останні роки свого життя мав Олег Кандиба (О. Ольжич) намір записати для внутрішнього вжитку політично-революційного активу досвід зі своєї революційної праці. Обставини не дозволили це здійснити. Проте ціла літературна спадщина Олега Кандиби в значній мірі є таким революційним досвідом. Як з огляду на ту відповідальну функцію, яку Олег Кандиба в революційному русі займав, так і на самий зміст цієї спадщини і героїчний спосіб її засвідчення. Зосереджений на єдиній великій для нас ідеї, ідеї української національної революції, Олег Кандиба не розпорошував духову енергію ані в пасеїзмі самообмеженого культурництва, ані в утопіях всесвітянських «моралізувань», а старався на конкретній землі твердим зусиллям волі будувати цитаделю духа — Українську Державність. Слова без діла для нього не вистачало, і тому ціла творчість його — чи поезія, чи програмова стаття, чи підпільна відозва — така, у високім розумінні цього слова, політична і тим самим конкретна і правдива». Прекрасно сказано й точно. У книжці «Будьте!..» подано одинадцять назв публіцистики, у «Цитаделі духа» їх також, одинадцять, але програмна стаття «Український націоналізм» представлена лише одним абзацом і під іншою назвою — «XIX століття» (?). Скорочено й статтю «Наші завдання», передмову ж до альманаху «В авангарді» (1938) під Титулом «В авангарді героїчної доби» чомусь зовсім опущено. А серед «дороговказів» для української молоді ці два абзаци — програмові: «Героїчна доба, в передовій стежі якої знайшлась завдяки глибині свого переродження Україна, гряде! Чуємо її непереможний могутній хід. Бачимо ввесь безмір простору, що відкривається людині героїчної духовности […] Через свою експонованість проти найбільш активної цитаделі старого матеріалістичного світу — Московії— Україна стягає на себе головну боротьбу за новий світ і з повноти напруження цієї боротьби черпає свою духову міць і своє провідництво». Для розкриття суті, заключеної в назві передмови,— «Муза мужности й боротьби»—ці два абзаци є досить суттєвими. Щоправда, упорядник, забоявшись випаду в цій статті проти Московії як цитаделі старого світу, компенсував її опущення іншою статтею, якої у «Будьте!» не було — це «Хотіння бути». Невідомо коли написана, але опублікована була 1977 року в канадійському «Календарі-альманасі «Нового шляху» (Торонто). До датування статей упорядник поставився недбало: іноді дату написання чи першої публікації замінено на дату передруку, що недопустимо. Так «повне зібрання творів поета» (себто й публіцистики) далеко на зреалізоване, а коли б не вона (претензія), то за зміщення тих зразків-дороговказів М. Неврлому треба було б лише подякувати. А для «повноти» подам тут передруковану із альманаху «Сурма» (1941) в альманасі «Шлях молоді» (1947) статтю О. Ольжича під титулом «Хто кров’ю і волею зціпить в цемент безвладний пісок міліонів...» із епіграфом: Держава не твориться а будучині, Держава будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні. Це люди, як брили камінні. (О.Ольжич)
З огляду на сучасне звучання наведемо цю статтю повністю:
«З підпілля темного йде у світ широкий український боєвик-революціонер із сурмою в руках і мечем при боці. З-під землі виходить він на світло денне і ставить свої кроки, повільні, може, але певні. Під землею він виріс, але вродився на білому світі. В надлюдських муках зродила його мати — кров невинно помордованих ворожою рукою. Кат був його повитухою, скрипіт шибениць — колисковою піснею, а казками — зойки катованих. Годувався терпінням народу, а вмивали його сльози сиріт. Дві пістунки мав він: Любов і Ненависть, та одного учителя - Правду. Лиця його усміх не красить, але й сум йому чужий. Про боязнь не чув. Милосердя не просить. Він віру має —віру в народ свій, з котрого вийшов, до котрого йде й серед котрого жити буде. Він ДУХ — думка, втілена в силу. Думка мільйонів, що за правду лягли, ідея мільйонів, що до правди йдуть. І ціль у нього одна: воля у власній державі. Суверенна Соборна Українська Держава — то його найближча мета, а шляхом до неї — боротьба. Апостолом боротьби він був, є і буде. Святу боротьбу за правду і волю проповідувати він хоче, боротьбу, що не знає стриму, не лякається жертв, боротьбу, що святістю і величчю цілі освячує себе. Він апостол, але в руці — меч, а слово і тони його сурми будуть тільки відгуками його діл. Він апостол думки і чину. І йде він між український нарід: будити тих, що не пробудилися ще з рабського сну, додавати сил тим, що, стоять у борні, двигати тих, що, виснажені впали на шляху. І сам рости, міцніти буде на своїй мандрівці, бо він творець сили і сили твір». «Сурма», 1941 р.
Через шість років після написання цієї відозви-прокламації чи маніфесту молодих націоналістів журнал «Шлях молоді», шукаючи дороговказів для підростаючого покоління в таборах ДіПі та діаспорі, передруковує статтю О. Ольжича. Минає ще сорок п'ять років, і ми передруковуємо її знову, і то не лише як твір поета, що чомусь не ввійшов до «повного» зібрання його творів, а і як твір, суголосний нашому часові, звернений до молоді, що шукає дороговказів для свого патріотичного чину свідомо працює над розбудовою молодої держави. Ольжич сучасний, як небагато інших. Важливо й те, що цей твір написаний Заступником Голови Проводу ОУН, на посту якого закінчив свій шлях Ольжич, а не студентом Карлового університету, котрий студіював археологію,— Олегом Кандибою, і розпочинав оповіданням для дітей «Рудько», заявивши про себе як про талановитого письменника. «Рудько» — єдиний твір Ольжича, з яким ще 1971 року познайомився український читач у «вибраному» О. Олеся, про що йшлося уже вище. Відразу три літературознавці закинули мені цю «помилку». Леонід Череватенко: «Одно з них (оповідань.—В. Я.) «Рудько, життєпис одного півня» було пізніше опубліковане і помилково в Радянській Україні приписане О. Олесеві» («ЛУ», 10 листопада, 1992 р.). З приятельських почуттів, очевидячки, щоб «не ганьбити», Леонід Череватенко не називає мого прізвища. Це ж саме робить і інший колега по університету Володимир Житник: «Хочу звернути увагу й на те, що Неврлий у вступній статті помічає один прикрий недогляд нашого літературознавства: оповідання «Рудько», яким дебютував Ольжич (під псевдонімом О. Лелека), помилково приписане його батькові (див. О. Олесь. Твори. Київ, 1971, с. 335). У майбутньому, сподіваємося, це буде враховано». («ЛУ», 31 грудня 1992 р,). Чому в майбутньому? У двотомнику О. Олеся, упорядкованому Р. Радишевським, це вже давно «виправлено», там добре поінформований критик серед творів О. Олеся «Рудька» не знайде. І, нарешті, Микола Неврлий: «Радянський дослідник В. Яременко з незрозумілих причин приписує це оповідання О. Олесеві (О. Олесь, Твори, Київ, 1971, с. 335)». Справа в тому, що ніхто, окрім Марка Антоновича (див.: «Український історик», Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен, 1985, рік XXII, № 1—4 (85—88), с.с. 126-—127), моєї примітки до оповідання «Рудько» у виданні 1971 року не читав. М. Неврлий позичив «викриття помилки» у М, Антоновича, а з Неврлого — В. Житник і Л. Череватенко. Ох, ці помилки. Виправляючи мене, у статті «Недрукована стаття д-ра Олега Кандиби», М. Антонович у трьох абзацах примітки двічі до невпізнання спотворює моє прізвище, збірку О. Олеся «Перезва» Називає «Перезвук», хибно твердить, що в 1926 р. С. Черкасенко жив у Горніх Черношицях (він там поселився аж у 1929 р.). А що там ще жили О. Бабій і О. Лятуринська, я справді не знав, хоч на той час жодного окремого видання в еміграції О. Лятуринської і О. Бабія ще не було. Очевидячки, не помиляється лише той, хто нічого не пише. Вся справа в тому, як ставитися до помилок. По-перше, В. Яременко ніде не приписував Олесеві «Рудька», а серед його творів вмістив і оповідання його сина. Про це знали Геники-Березовські і П. Мурашко в Празі, звідки я й привіз примірник оповідання, а в Києві—Валерій Шевчук та Ростислав Радишевський. Останнього значно пізніше ледве вдалося переконати, що то твір О. Ольжича, аби він у цілком нових умовах тепер уже дійсно не допустився помилки і не вмістив «Рудька» у двотомнику творів О. Олеся. А от і та примітка, в якій «приписано» «Рудька» Олесеві «Це оповідання вийшло з друку окремим виданням у Празі 1928 року за підписом О. Лелека. Наприкінці оповідання значилося місце і час на¬писання: Горні Черношиці, травень 1926 р. Це допомогло швидко розкрити псевдонім: на той час ніхто з українських письменників, окрім Олеся, не проживав у Горних Черношицях». Тобто проживала сім'я Олеся, а в ній — Олег. Де тут є приписування оповідання Олесеві? Професійний, кваліфікований читач мав би зрозуміти, що примітка складена так, аби не назвати О. Ольжича (1971 рік!), але й не приписати оповідання Олесеві. Містифікація не вдалася в останньому реченні примітки. У мене було: «Із прозою О. О. радянський читач знайомиться вперше». Але рецензент, покійний професор О. К. Бабишкін, у видавничій рецензії вказав, що «Олесь криптонімом ніколи не підписувався, а тому псевдонім треба подавати повністю — О. Олесь». Ім'я Олеся вписав редактор, а в Яременка «О. О.» і мало означати «О. Ольжич». Я приділив цьому принагідному зауваженню доктора Неврлого стільки місця не з метою виправдатися. Врешті я справді міг помилитися з багатьох причин і таки «приписати» твір Олесеві. Мене здивувала фраза в передмові «з незрозумілих причин». Попереду скільки було сказано про знання читача в Україні і окремих фахівців, які могли тільки чути про Ольжича, бо на батьківщині його й інших «затаврували» як «ворогів народу», «націоналістів», незрідка навіть «фашистів». То чому ж для пана Неврлого не зрозумілі причини, через які оповідання Ольжича «приписано» Олесеві? А по-друге, хотілося використати зауваження Миколи Неврлого на мою адресу, щоб розповісти про літературні містифікації, до яких доводилося вдаватися в умовах видавничого терору за часів тоталітарного комуністичного режиму. Справа з «Рудьком» мене заохотила. Наступна містифікація була зроблена при виданні творів Лесі Українки. Так, у 1978 р. вийшов десятий том її 12-томного видання. Ще в 1971 р. я привіз із Праги «Хронологію життя й творчості Лесі Українки» Ольги Косач-Кривинюк, видану того ж року в Нью-Йорку до сторіччя від дня народження геніальної поетеси. Велика кількість листів, зокрема до М. П. Драгоманова і його родини, у нас не була відома. Але й послатись на «буржуазно-націоналістичне» видання, щоб передрукувати в нас, тоді було неможливо. У відділі рукописів інституту літератури зберігалися копії частини листів Лесі, зроблені Глібом Лазаревським в архіві М. П. Драгоманова у Варшаві, Причому, в архіві Інституту літератури зберігається другий примірник машинописної копії. Я підібрав для «другого примірника» подібний папір, «зістарив» його, передрукував всі потрібні листи Лесі Українки, відніс в архів і послався у виданні на свою копію. В результаті у томі понад 90 листів було надруковано вперше, і відгуки про цей том були схвальні. Пізніше, в 1986 р., я видав у «Бібліотеці поета» твори Володимира Свідзинського. Робота над виданням розпочалася на три роки раніше. Іван Драч привіз із-за кордону видану Олексою Веретенченком у Нью-Йорку 1975 року збірку В. Свідзинського «Медобір», показав Валерію Шевчуку. Вирішили видати В. Свідзинського і підготовку збірки до сторіччя від дня народження поета доручили, звісно неофіційно, мені. Потрібно було виявити «винахідливість», щоб вивезену О, Веретенченком машинописну копію поезій В. Свідзинського видати в Україні як нашу, бо навіть подякувати чоловікові і талановитому поетові не було тоді змоги. Ясна річ, згадувати О. Веретенченка, а тим паче посилатися на його видання, було неможливо. Знову ж вдаюсь до містифікації: складаю текст листа до себе від імені одного свого студента-заочника з Харкова, що йому нібито одна харківська вдова перед смертю передала машинописну копію віршів і запевнила, що то вірші Свідзинського. Мовляв, подивіться на них і можете використати на свій розсуд. Отож «одержав» з Харкова свого ж листа, показав керівництву видавництва. Усі, звичайно, були в захопленні: «Пиши творчу заявку і готуй видання». Через три роки вийшла книжка «Поезії». Вона значно повніша, ніж «Медобір», виданий О. Веретенченком, але саме він в основі мого видання, та головне, що поштовх до його підготовки дав, поруч із Свідзинським, і О. Веретенченко. Проте «із зрозумілих причин» чоловік не кинув на мою адресу звинувачення: «Яременко, мовляв, покористувався моєю працею і навіть не подякував». Очевидячки, для нього причини моєї професійної «неетичності» були зрозумілі, бо тільки такі форми співпраці дослідників в Україні та діаспорі й були на той час можливі. Масовому ж читачеві всі ці закулісні справи були і невідомі, і до них він був байдужий. Головне, він одержав для читання книжку поезій В. Свідзинського. Не можу обминути увагою і заявлену у передмові претензію М. Неврлого на знавця читачів Східної України, яка виглядає, м'яко кажучи, непривабливою. Вслухаймося: «Багатьом читачам, особливо в Східній Україні, не всі його вірші, мабуть, будуть подобатись (а що, у Словаччині, на Західній Україні чи в Канаді — абсолютно всім? — В. Я.). Масовий читач, вихований на солодкаво-банальній, пакувальній ліриці культівських часів, не завжди зрозуміє філософську глибину, дисциплінованість думки й почувань, скупу, але багатозначну образність і лаконічність вислову...» Не маю наміру змагатись у розумінні поезії із паном Неврлим, хоча б я не насмілився так говорити про масового словацького читача. Я його так добре не знаю, та хоч би й знав... Як пояснити шановному панові доктору, що в Україні він на знайде на полицях книгарень книжок Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса, врешті, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, сучасних модерних Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Богдана-Ігоря Антонича тощо. А книжки «солодкаво-банальної лірики» валяються й досі, і скрізь — і в Західній, і в Східній Україні. До того ж, по-перше, не треба нас ділити на західних і східних, ми це пройшли, слава Богу, а по-друге, ґанджі нашого літературного виховання із Києва видніші, ніж із Пряшева, а по-третє, нащо так вболівати за читача в Україні, коли книжка не йому адресована, і хоча тираж не зазначено, гадаємо, що він мізерний, щоб якось вплинути на знання Ольжичевої поезії в Україні. Ось такими «турботами» позначено вже перший рядок передмови: «Поета Олега Ольжича (1907-—1944) знають сьогодні на Україні хіба що окремі фахівці, але популярність його імені безперечна» (?) Отже, не знають, але люблять. На що оперті так категоричні твердження, звідки у доктора Неврлого така інформація— нам невідомо. Але бачимо, як він програє у зіставленні з міркуванням на цю тему професора Державина, котрий шпетить не масового читача, пишучи про ті ж речі, що й М. Неврлий: «...аристократичний артизм і героїчна ідейність Ольжича далеко не скрізь є приступні нашим письменницьким колам (себто й літературним критикам та літературознавцям також.— В, Я.), значною мірою дезорієнтованим примітивною літературною практикою й демагогічними гаслами». Виходить, «не туди б'єш, Іване!». А це, особливо сьогодні, і небезпечно, і непотрібно, Претензія наступна: «ще не так давно, будучи на Україні, я, ділячись своїми думками з деякими письменниками, не раз казав, що такі величини, як Маланюк, Мосендз, Клен і Ольжич, повернуться напевне колись на свою батьківщину». І чи вдалося переконати темних письменників? Ну, провидець, ну, ясновидящий... Але якщо пан Неврлий гадає, що виданням «Цитаделі духа» він повернув Ольжича в Україну, то дуже помиляється. Мізерний пряшівський тираж спроможний задовольнити хіба що численну читацьку публіку на Пряшівщині, щоб розв'язати проблему Ольжича з Україні, це видання треба було здійснити в Україні, в Києві і не так поспішно. А от про проблеми читачів на Пряшівщині — ні слова. Створюється враження, що загальноукраїнські проблеми авторові передмови краще відомі, ніж читачів-українців у Словаччині. Про те, що знання наших справ М. Неврлим дуже химерні, можна судити із такого твердження: «Дякуючи процесу морально-етичного оздоровлення радянського суспільства, повертаються поволі до свого матірного лона й поети української еміграції». Оце й усе?! Виявляється, рух шістдесятників, змагання за суверенітет, за проголошення незалежності України — це всього лиш «морально-етичне оздоровлення радянського суспільства». Приїхали... То чи не краще було б, коли б пан Неврлий, котрого ми шануємо як знавця української літератури, як автора дисертації про Олеся, написаної ще за життя поета, як чесного і невтомного трудівника, великого друга українського народу, що кревно поєднався з Україною,— не намагався бути оракулом, а ще раз пройшовся слідами Ольжича в Чехії і добув невідомі нам факти? А їх там ще дуже багато, і вони втрачаються. Приміром, у Празі в Павла Мурашка я бачив спогади Віри Антонівни про сина й чоловіка — Ольжича й Олеся,— про життя в Житомирі і на п'ятій лінії в Пущі-Водиці. Надзвичайний документ. До нас доходять глухі чутки, що Павла Мурашка, цього чесного і славного чоловіка, що в 60—70-х роках для української справи зробив дуже багато, сьогодні обмовлено і принижено. Гірко. «Безкомпромісні, моральні судді» в Празі та Києві легко виносять моральні вироки, як правило, з подачі колишнього КДБ, аби перед ними оправдувалися, хоча на те не мають ні фактів, ні морального права, а звинувачення черпають із дуже непевних джерел. Та думаю, що Павло Мурашко для такої доброї справи, як видання творів Ольжича, дав би М. Неврлому для ознайомлення належні архівні матеріали. Свого часу, ще року 1971, коли я готував видання О. Олеся, у Празі славної пам'яті Костянтин і Зіна Геники-Березовські познайомили мене із архівними матеріалами в кількох валізкзх (куферах). Це архів Олеся, а в ньому об'ємне листування батько із сином, Олесь підписував свої записки В. Валентин, а Олег — К. Костянтин. Батько і син не розмовляли. Олесь дуже не хотів, щоб Олег віддавався політичній роботі, не хотів втратити сина. Доля цього архіву після відходу з небуття Зіни і Костянтина, талановитих людей і великих українських патріотів, здається, вирішилася щасливо. Піклуванням Михайлини Коцюбинської та Романа Лубківського архів Олеся переходить у власність інституту літератури АН України. Цьому щиро радіємо. І кому б, як не панові доктору, було ще раз пройтися слідами Ольжича, вихопити ті живі свідчення із архівів і пам'яті людей, які знали поета-революціонера. Наступна претензія автора передмови до «Цитаделі духа» заявлена в площині політичній, у його сентенціях про націоналізм взагалі, український зокрема, а галицький зосібна: «Націоналізм, як відомо, виникає там, де є національний гніт». Це марксистсько-ленінська теза, і годі її нав'язувати українському читачеві. Правдиво «з незрозумілих причин» упорядник, подаючи уривок із опублікованої 1941 р. в альманасі «Сурма» статті Ольжича «Український націоналізм» (так вона названа у виданні «Будьте! З дороговказу Олега Кандиби», самого альманаху бачити мені не доводилось; як видно, не користувався першодруком і М. Неврлий, хоча й міг) дав їй іншу назву — «XIX століття» — і скоротив найголовнішу частину — думки О. Ольжича про націоналізм. Суть його трактування націоналізму заперечує сказане М. Неврлим. І треба зауважити, що при скороченні авторського тексту необхідно зазначати це відповідними знаками, хоча б трьома крапками в ламаних дужках. «З незрозумілих причин» (правду кажучи, мені добре зрозумілих) М. Неврлий у статті «На ясність дум» (ж. «Україна», № 29, 1989, сс. 8—10) взагалі обійшов мовчанням про приналежність Ольжича до ОУН і його Проводу, і це вже був 1989-й, а не 1971-й! Але якщо можна пояснити тодішнє замовчування діяльності Ольжича в ОУН, то сьогодні вже просто недопустимо препарувати його основоположні статті і думки про націоналізм. А це, на жаль, зроблено, і читач, особливо східноукраїнський, знову позбавлений можливості почути про це правдивий голос, «Націоналізм,— пише Ольжич,— означає світогляд, що з основу суспільно-політичного думання і чину кладе ідею нації» і далі: «....Ідея вивершености та єдности нації, гін до її всестороннього розросту назовні, войовничість з усією ієрархією її чеснот, віра у покликання і призначення української нації та героїчне напняття в службі національному ідеалу (Ідея Слави) — всі ці риси, питоменні українському націоналізмові, зустрічаємо повно розвинені вже в княжій та козацькій добі нашої історії. «Слово о полку Ігоревім» чи Галицько-Волинський літопис, Величкові писання або «Милость Божія»—є безсмертними документами цієї духовности, і тому такі вони близькі нам тепер». Чітко і ясно: націоналізм як світогляд формується в процесі формування та історичного розвитку нації, а не в процесі подразнення цього світогляду зовнішніми чинниками. За Неврлим націоналізм — реакція, фізична протидія засиллям з боку панівної державної нації. Отак нас і вчили понад сімдесят років. Тому подальші твердження в передмові хибно трактують і заплутують розуміння подій на Галичині в період між двома світовими війнами. Маю на оці цей текст: «Галицький націоналізм, спрямований тоді проти польських пацифікацій (придушення.— В. Я.) української Галичини, мав оборонний характер. Він був націоналізмом меншого, поневоленого народу. Націоналізм панівного тоді польського народу був агресивним, бо ж був знаряддям більшого, пануючого народу». Прямо за Леніним: «Большой не обидит—маленький не заплачет». Очевидячки, набагато вагоміше виглядає трактування проблеми націоналізму в Ольжича. У передмові М. Неврлого світогляд (націоналізм) підмінений організацією (ОУН). Викликає поважні заперечення й оцінка збірки «Рінь» як аполітичної, себто байдужої до проблем політики та ідеології: «Перша Ольжичева збірка «Рінь» (1935) є, так би мовити, аполітична». Ретроспективний погляд Ольжича на найдавніші періоди людського суспільства, використання археологічної аргументації, образи, позначені політичним підтекстом, глибокою асоціативністю, навіть публіцистичністю, піднесеною до рівня художності, — хіба це аполітичність? Хіба не політик Ольжич прочитує в уривчасто скупих анналах історії: «Ми жали хліб. Ми вигадали млин, Ми знали мідь. Ми завжди воювали». Героїчний пафос, утвердження героїчного світогляду це начебто ніколи не трактувалися як аполітизм. Під псевдонімами «Археологія», «Рінь», «Купець», «Галли», «Готи», «Змій», «Нічний напад» тощо живуть інші поняття, споріднені з часом Ольжича і нашим часом — сучасна наука, авіація, міжнаціональні конфлікти (в часі Ольжича — між Україною і Польщею, Угорщиною, Росією), і всьому тому спільний знаменник — героїзм як політичне кредо, світогляд, світовідчуття та неокласичний стиль: емоційна стриманість, аристократична шляхетна гідність, громадянська цільність, готовність покласти життя за національну справу. Історіософічні погляди О. Ольжича заслуговують на окреме вивчення. Вони спираються на археологічну аргументацію, схема його української історії («імперія двох суходолів» «над диким простором Карпати — Памір») вимагає наукового пояснення. Це ще попереду. Переконаний, що це не аполітизм. Звичайно, М. Неврлий має повне право на своє прочитання поезії Ольжича, на власне ідейне акцентування. Але багато чого в Ольжичевій поезії стверджено не інтонацією, не підтекстом, а текстом. І коли автор передмови (с. 50) твердить, що «із сторінок всесвітньої Історії людства Ольжич вибирає особливо ті, які стверджують зміну епох і володінь, занепад культур та імперій, химерну долю завойовників», то я вже бачу (і це моє право, і розбіжність думок не суперечить істині, а сприяє її з'ясуванню), що не зміну, а неминучість зміни епохи імперій, їхню історичну приреченість і кінечну загибель пророкує Ольжич, своїм словом і чином наближує той кінець. Це все-таки нюанси принципові, вони різного звучання. Не забуваймо, що за стильовими характеристиками О. Ольжич — неокласик, але мотиви й сюжети бере не з римських класиків (не відмовляється й від цього! — див. «Був же вік золотий!»), а з черепків, що залишились після падіння споруди, ім'я якій — Римська імперія. Ще Леся Українка вичитувала в написах серед єгипетських руїн суть національної історії і завдання сучасності — «Хай гине цар!». Ольжич пішов ще далі, ніж геніальна дочка українського народу. Тому аполітизм, як на мене,— це образа Ольжича. Очевидячки, продуктивним залишається розгляд образної системи Ольжича як відображення його світогляду та світовідчування. Суть їхня — національний героїзм. Ми при всьому старанні не зауважимо еволюції, процесу становлення світогляду О. Ольжича як поета і професійного революціонера, навіть як професіонала-науковця. Він усією своєю творчістю дивовижно цілісний речник свого вибору, своєї правди, яка і є його світоглядом, свого розуміння історії взагалі, історії України зокрема, людського життя зосібна. На мою думку, точнішою є назва передмови В. Державина до чікагського видання 1969 р.—«О. Ольжич — поет національного героїзму», аніж назва переднього слова у рецензованому виданні. Заголовок «Муза мужности й боротьби», звичайно, засвідчує поступ у зіставленні з «музою гніву і печалі», «з музою печалі і зневіри» і т. д. М. Неврлий повністю і прекрасно зреалізував у тексті передмови означену в заголовку суть, але, як мені здається, відійшов трохи вбік і назад від трактування В. Державиним поезії Ольжича «як поезії національного героїзму». За Державиним, «героїчна тематика — це ще не є героїчний світогляд». Мужність, боротьба — це все-таки тематика, тоді як в Ольжича героїзм становить «творчу психічну домінанту» і «не випливає з національно-державницького патріотизму... а радше збігається з ним як два рівнобіжні вияви того самого глибинно ідеалістичного світогляду». Оця квінтесенція О. Ольжича як літературного явища, зрозуміла річ, не заперечується М. Неврлим, але якось послаблюється, «розбавляється» міркуваннями про інтерес і потяг Ольжича до «поезії духовної енергії, інтелектуальної й вольової, спроможної виховувати цілісну натуру, сильний характер», тоді як В. Державин наголошує на узасадненні, а не потязі чи інтересі, «величі героїчного патосу». «...Я камінь з Божої пращі» — знайшов найточніший рядок-образ з Ольжичевої поезії Леонід Череватенко і виніс його в назву нарису як незаперечну домінанту суті літературного та ідеологічного явища, ім'я якому — О. Ольжич. Це справді поет суворий і великий, а не рядовий представник «празької школи», Ольжич — це-школа Миколи Зерова, Юрія Клена, Євгена Маланюка, це школа української літератури, поріг якої може переступити кожен українець, врешті — це школа Євгена Коновальця і Андрія Мельника. На завершення рецензії слід звернути увагу читачів на окремі неточності, що вкралися в книжку, можливо, й не з вини упорядника. Очевидно, на часі унормувати на писання прийменника «в» замість «на» у випадках «будучи на Україні», «сьогодні на Україні». Давно науково встановлено, що «в» вживається при означенні окремої, незалежної держави — в Росії, в Китаї, в Японії і в Україні. Часом емоційні опоненти аргументують прикладами із Шевченка, мовляв, «на нашій славній Україні», але забувають продовжити: «на нашій не своїй землі», себто загарбаній чужинцями. Але коли «на нашій», то «в Україну ідіть, діти, в нашу Україну». Але вже і тільки — «на Галичину», «на Волинь» і т. д. Безперечно, редакторським недоглядом В. Конопельця можна пояснити появу «неовіталізму» (треба «вітаїзму»), написання О. І. Олесь (якщо О. І.— то Кандиба, псевдо — О. Олесь), Наукова невправність, на жаль, залишається часто непоміченою редактором, як наприклад: «Творчість цього поета і вченого характеризується шириною (?) тем і сюжетів (?), починаючи від праісторичних часів і кінчаючи нашою (?) сучасністю». Зайве коментувати, що творчість характеризується не шириною, довжиною чи висотою, а розмаїттям тем і сюжетів, врешті, широтою, а не шириною. І хоч майбутнє свого народу Ольжич провіщав, угадував, але все-таки на теми «нашої сучасності» не писав. На жаль, подібні стильові абракадабри непоодинокі. Бібліографічні описи часом грішать неповнотою. Ім'я упорядника Хрестоматії з української літератури XX ст. (Нью-Йорк, 1978) Євген Федоренко, а не Феденко, Такі похибки помічено при перегляді цього цінного видання. Воно є етапним, але на жаль, не таким, щоб його можна було б повторити в Україні. Передчуваємо нову зустріч з О. Ольжичем вже на українській землі, і думаю, що справа організації цієї зустрічі не має бути приватною справою однієї людини, бо це державна, загальнонаціональна справа.
