Володимир Державин - О.Ольжич - поет національного героїзму
Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність І жертву героя. О. Ольжич
У нашій літературі, що впродовж цілого XIX сторіччя зберігала щільний контакт із героїчним епосом козацьких дум, а за XX позначилась героїчною тематикою І. Франка. Лесі Українки, Ю. Липи, Ю. Яновського, Є. Маланюка, М. Чирського і багатьох інших, — визначення поезії О. Ольжича як поезії національного героїзму може викликати подив. Ляже героїзм за емоційною природою своєю скрізь той самий. Проте героїчна тематика — це ще не є героїчний світогляд. Поезію Ольжича героїзм не лише скрізь тематично просякає, але й становить її творчу психічну домінанту. Це героїзм органічний, незалежний від зовнішніх чинників і, сказати б, абсолютний. У героїчній тематиці інших наших поетів і белетристів незрідка відчувається, що це промовляє героїзм людини національно покривдженої, отже ніколи не вимушений, то принаймні якоюсь мірою зумовлений тими чи іншими історичними подіями та ситуаціями. Героїзм у поезії Ольжича — вільно обраний і вільний усякого розрахунку, всякої думки про духову чи іншу нагороду: він сам своя найвища й, суттю кажучи, єдина гідна нагорода, що вища навіть за славу:
Шляхи – велетенські гадюки... Невгнутий, розмірений крок... Діла і змагання сторукі, І смерть як найвищий вінок.
Героїзм у О. Ольжича не випливає з національно-державницького патріотизму (як це майже скрізь у нашій сьогочасній поезії), а радше збігається з ним, як два рівнобіжні вияви того самого глибинно ідеалістичного світогляду, що кульмінує в піднесенні цілком вільно обраної самопожертви — в тому екстатичному піднесенні, яке так геніяльно висловлене в поезії Ольжича «Піхотинець», де «душа відділилась від тіла», що, «струнке і спокійне, ступає в холодних рядах», бо —
Довіку його не обійме Ні сумнів, ні згадка, ні страх. І радісно духу дивиться, Як тіло тяга кулемет, Стискає гарячу рушницю І вперто повзе наперед.
Узята в цілому як органічна духова єдність поезія Ольжича подає високоартистично оформлену синтезу найвищих ідейних рис і вольових прагнень українського націоналізму, поєднуючи їх у величний монумент героїчного світогляду й чину. Ольжич належав до групи письменників націоналістів, що визначали свій світогляд як «трагічний оптимізм». Це назва, очевидна річ, умовна, а для самого Ольжича й зовсім сумнівна, бо його світогляд скерований не на трагічне в житті людей і народів, а на цілковите переборення трагічного первня, і переборення не через оптимізм, а через героїчну самопожертву, через самовільну відмову від усіх тих духових та інших благ земних, що їх здійсненність, осяжність і бажаність саме оптимізм звичайно обстоює. Героїчний світогляд Ольжича стоїть понад оптимізмом і песимізмом — понад позитивною чи негативною оцінкою земної дійсності, бо піднесений у ньому саможертовний героїзм не залежить ні від тієї дійсності, ані від її оцінки - тільки від емоційно-вольового напруження самої людини, і ні від чого більше. Звідси в поезії Ольжича оте начебто оптимістичне прийняття й виправдання світового буття (космосу) в усіх його реалізаціях: бо всі вони — лише матерія і нагода для героїчного самовиявлення людини. З цього докорінно ідеалістичного погляду практичне зацікавлення в реальній перемозі якоюсь мірою поступається перед духовою перемогою - перед готовістю до самопожертви - і найгірше лихоліття обертається на найкращу нагоду для героїчного чину:
Колись нещадкам стане час наш — «час Понурих воєн, варварських звичаїв» — (Цей час ласкавий, що так щедро нас Чеснотами відвічними вінчає!..)
Бо, як писав сам Ольжич 1938 року в альманасі «В Авангарді», «героїчна доба, в передовій стежі якої знайшлася завдяки глибині свого переродження Україна, гряде! Чуємо її непереможний могутній хід. Бачимо ввесь безмір простору, що відкривається людині героїчної духовости. Очевидно, ця героїчна духовість ні в якому разі не становить довільної самоцілі «чину заради чину», відриву від конкретних історичних потреб власної нації — хоч і для неї, за щирим переконанням Ольжича, героїчна слава повинна бути над усе: «Приходимо до питання провідної ідеї української духовости. яка б висловлювала покликання української нації. Є це ідея, в ім'я якої повстав колись Переяслав: «зане перея славу отрок той», і в ім'я якої Святослав кликав «не посоромити землі руської» — ідея Слави. Ідея ця вкороновує цілу тут накреслену українську духовість. Випливає вона з цілости войовничого й героїчного світогляду народу і значить у своїй істоті моральний наказ героїчного повнення суспільно-етичного ідеалу». (Олег Кандиба: Сонце Слави, посм. вид. 1947 р.). «Суцільна в своїй органічній войовничості, осяяній лицарськими чеснотами, ступає вона (нація) по свойому історичному шляху за наказом Великого Роду, віддавши себе всю на службу найвищій ідеї своєї духовости та історії — ідеї Слави». (Передмова до «Золотого Слова», 1941 р.). До цієї концепції історичного покликання української нації можна приставати або не приставати, але не можна не ставитись до неї з найглибшим пієтизмом. У всякому випадку з неї ясно випливає, що героїзм Ольжичевого світогляду є безумовний, проте не самоцільний: він базується на ідеї національно-державного покликання, а за останню й найвищу мету має здійснення в людстві того самого божественного космічного ладу, що панує в природі, де «ні хмарам, ні зорям не вузько, сповняючи вічний закон»; бо немає для нього істотної різниці навіть між автострадами на земній поверхні і шляхами світил на небі — такою мірою проймає поета патос єдиного світового закону, втіленого і в його власному творчому й героїчному шляху:
Лягли на перса зимної землі Шляхи асфальтові, ясні і прості, І невідкличні прагнення твої — Як сонце у холодній високості.
Постати може хіба що запитання — чи фактично відповідає цей скранній і екстатичний героїзм сьогочасному національному світоглядові українського народу, чи не є він на сьогодні утопійним? На це можна і слід відповісти, що є поети, які відтворюють і фіксують у своїх мистецьких осягах історичний або сьогочасний світогляд своєї нації, — і це вже становить превелику національну заслугу, — але є й поети, що той світогляд творять на майбутнє, — і мають на це право; бо хоча національний світогляд корениться в національних традиціях, проте він на них не обмежується, але повинен рости не лише з них, але й понад них. Як це дуже влучно сформулював С. Николишин: «Народ дістав послання, а ті, хто їх укладають, єдині мають право на ім'я великих людей. Традиції не всі шануються і перебираються, а — вибираються. Підходячі — культивуються, шкідливі—нищаться. Із титулу тільки українськості ніщо не має права на індульгенцію, тим паче — на культ» («Культурна політика большевиків і український культурний процес», 1947, с. 47). Гадаємо, що ніхто й ніщо не впливає на національний світогляд глибше й плодотворніше, як великий поет і великій мислитель, — зокрема, коли це герой, що заплатив своїм життям за вірність своїй ідеї. Отак вчення життя й героїчна смерть Сократа поклали непроминущий відбиток на цілий світогляд греко-римської античности. Не складатимемо тут пророцтв і не вирішатимемо, чи має поезія Ольжича посісти в нашій національній літературі найближчого майбутнього таке керівне становище, як Шевченкова — за XIX сторіччя або ж І. Франка й Лесі Українки — на переламі минулого й поточного віків; обмежимось об'єктивною констатацією, що вона того гідна, бо становить наш національний прапор, наше найглибше національне слово в поетичному мистецтві. Нехай же править вона за нехибний дороговказ нашому національному письменству прийдешніх поколінь! Монументальність Ольжичевого стилю, така неповторна в цілій українській поезії, спирається на тому, що Ольжич, мабуть, єдиний майстер українського вірша, виразно обдарований епічним хистом. Віршований епос є українському письменству сливе чужий; навіть найвидатніші корифеї українського мистецького слова коли прагнули епічного викладу, то або не осягали його стилістично (П. Куліш, М. Рильський, І. Франко в «Мойсеї», що є епічніш за ідеєю та композиційним задумом, проте в викладі лишається «ліричною поемою»), або ж осягали лише в жанровому пляні сатири й гротеску (той самий І. Франко в «Лисі Микиті», Ю. Клен у «Енеїді»). А монументальний стиль навряд чи дається здійснити на основі самого лише ліризму — як це, зрештою, найвиразніше виявляє поезія Є. Маланюка, така співзвучна Ольжичевій і ідейною тематикою, і очевидним потягом до монументальности, проте раз у раз порушуваної суб'єктивно-ліричними мотивами й висловами. Леся Українка — чи не єдиний український поет, що справді осягнув був монументального стилю ще перед Ольжичем, — спромоглась на це виключно в драматичних творах і на основі суто драматичних мистецьких засобів. Ольжичеві мистецтво епічного викладу є неначе органічно притаманне. Пригадаймо хоча б неперевершений у своїй стислій виразності образ латинської старовини в поемі «Люкреція» (І): «червоний камінь і пісок Ардеї» — неначеб нічого особливого й не сказано, але яка ж самодостатня закінченість епічного опису! Пригадаймо й цілу поезію «Купець» («І блиснули на сонці ножі...») — цей правдивий взірець епічної мініатюри, хоч би як емоційно насичений екзотичною патетикою. Проте вже з цих поодиноких прикладів (що їхню кількість можна б побільшити досхочу) ясно видно, що та «епічність» важить для Ольжича не як самоціль, не в характері естетично досконалого зображення й літературного втілення космосу тільки узасаднює велич героїчного патосу, править, сказати б, за монументальний постамент для маєстату людського водіння. Той сливе скрізь епічно оспівуваний у поезії Ольжича «вічний закон» природи й цілого буття не суперечить лірично оформленій патетиці особистого героїзму — навпаки, підносить її на рівень трагічної монументальности в тих візіях екстази, коли «душа рікою вийшла з берегів»; бо «нам дано відрізнити зле й добре, мале й велике», і «буде завжди твоєю безсмертна мить постанови»:
Господь багатий нас благословив Дарами, що нікому не підняти. …………………………………….. Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмільніший келех.
У цьому ляйтмотиві вільного, самовідповідального й поперемінного вибору (порівн. також «Незнаному Воякові», розділи 6 — 9) кульмінує героїчний патос Ольжичевої поезії, виразно перекликається з прометеїзмом І. Франка й Лесі Українки, і в ньому ж лірична динаміка Ольжичева увінчує собою «сірий граніт» епічної образности — немов та квітка саксифрага-ломикамінь у безсмертному вірші найбільшої української поетки («Битим шляхом та крутим...») — створюючи неперевершену в світовому письменстві монументальність поетичного стилю. Належне ідейне й мистецьке сприймання поезії Ольжича вимагає від читача високого рівня літературної культури — ба навіть чималої обізнаности з передісторією та історією Європи, наколи (ідеться про такі численні в поета вірші з мімічною, археологічною й історичною тематикою. Очевидна предилекція Ольжича до цієї тематики часто зазнає грунтовно хибних пояснень. Отак, напр.. польський критик Ю. Лободовський, захоплено вітаючи першу збірка поезій Ольжича «Рінь» (1935), — мовляв, «малий томик Ольжича дає найкраще поняття про психічний характер української поезії, яка перед невидною ще й захованою долею українського народу лине високо, як Самотракійська Ніке перед човнами Темістокля, що пливуть по заливу Саляміни добувати перемогу», — зазначає, проте, разом із ним, начебто «клясичний і мистецький авторів релятивізм наказав йому далекоидучу об'єктивізацію національної долі, що ніколи не виступає безпосередньо, але захована під псевдонімами історичних епізодів старовинного й середньовічного минулого» («Напередодні», 1937, ч. 2). — Цілковита фантастика! Незрівняно вірніше підійшов до цього питання український поет і соратник Ольжича в славетній вістниківській «Квадризі» – Юрій Клей. «Здається, що се людина, яка думкою витає в далеких дебрях історичного минулого і тільки інколи повертається до сучасности і часами, як мандрівник далекого краю, приносить нам рідку, коштовну перлину. Недаремне ж на нього з грубої книжки в твердих палітурках пливе симфонія п'янка одвічного надхненного закону», недаремне ж такі метафори: «крізь сірий мармур часу проступає», і ця екзотика «шкур гарячі плями, табор з чагарниками, серце плямисто-вогняне, як шкура леопарда, що жене кров, мов стадо кіз (Пісня пісень?), далека Японія, Німеччина, де XVI століття і «соняшна тривога» барокко уживається поруч з «яснопанцерною» сучасністю, нарешті, видиво золотого віку, протканих сонцем дібров, рівноваженість горя і радощів у віці срібному, грізне видиво віку мідяного, коли несите сонце, нерухомо зависле над бором, бринить і гуде:
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба, Новороджені діти спинаються хижо на ноги.
Але ж то вік, що породжує невтишну жалобу, геройський чин, війну, а з нею відвагу; вік, про який складаються безсмертні легенди, що червоним відблиском своїм освітлюють крицевий холод останнього віку, віку твердого заліза. Поет вітає зміну невпинну на незмінній землі, бо ця зміна тільки н таїть для нього безсмертну красу та забезпечує вічний рух, вічне відродження, і спостерігання мінливої поверхні речей приводить його до мудрої прояснености, яка благословить усякий кінець:
Лише тобою, мудрою, дано ЦЬОМУ життю пінитись і іскриться, Кінцевосте! Незрівняне вино!
Згасає день, попеліє ніч, холоне «повногруде што», а поет славить смерть, що є запорукою нового життя:
Так радісно — по знати слова «знов»! Усе вперед, вперед без повороту!
Прийняття життя в усій його поліфонічній барвистості — це настрій, яким повіває на нас від поезії Ольжича...» («Вістник». Т.ІІ річн. 3. кн. 6, с 423-424). Справді, вже не кажучи про цілком сьогочасну й позбавлену всяких «псевдонімів» тематику другої збірки «Вежі» (1940) і превеликої кількости окремих поезій (в тому числі і в тій самій «Ріні»), багато чого в історичній і мітичній тематиці Ольжича ніякими алегоріями чи натяками на українську сьогочасність пояснити ніяк не можна. Ні, Ольжичеві було безпосередньо близьким і рідним усе, в чому він відчував правдивий героїзм, і в боротьбі Ганнібаля з Римом його однаково захоплює велич обох противників. Не історичні аналогії між минулим і сьогочасним є передусім властиві дотичним поезіям Ольжича (як-от властиві вони деяким драматичним творам Лесі Українки — насамперед «Оргії» — або ж деяким алегоричним сонетам М. Зерова), а почуття реальної і понадреальиої тотожности героїчного ідеалу в цілому людстві, і більше від того —- в цілому космосі. Для Ольжича легендарний бронзовий вік — не подоба сьогочасности, тим паче не алегорія, але глибинна й суттєва тотожність із нею, так що він може характеризувати їх разом і згадувати модерну авіяцію поряд із зміями та драконами мітичної старовини, не відчуваючи в тому жадного анахронізму й, суттю кажучи, справді не допускаючись його. І так само природно для Ольжича — в давній казці про семиголового змія й полонену ним королівну взяти слово в першій особі від імени самого змія (а не королівни чи лицаря-рятівника) — явище. здається, унікальне в цілому світовому письменстві, проте зрозуміле, бо тут ідеться про непохитне завзяття змія, що ладен радше «безголовим впасти під коня», ніж зректись своєї коханої здобичі. Адже й це свого роду героїзм — щоправда, егоїстично-темний і тому приречений на поразку й загладу. Цьому героїчному світоглядові править за мистецьке оформлення монументально величний клясичний стиль. Беручи до уваги високий поетичний смак Ольжича, доводиться визнати, що інакше це й не могло б бути; бувши висловлена якимсь менш стриманим і суворим — якимсь «романтичнішим» стилем, така скрайня емоційна напруженість звучала б штучно й фальшиво. Консеквентний клясицизм Ольжича стоїть поза всякою дискусією й ніколи не викликав сумніву в жодного компетентного критика, проте, аби уникнути всякої підозри щодо евентуальної національної сторонничости чи упереджености, обмежимось тут на дотичному вислові критика-чужинця – вже згаданого вище Лободовського: «Ольжич... заслуговує на пильну увагу, і то як з огляду на велику поетичну культуру, так теж на незвичайно чистий, клясично легкий і чіткий тон, що проймає всі його твори. Повна гармонія змісту й форми, почуття міри — ідуть у парі з великою пластичною висловленістю» (там само). Кілька років тому проф. І. Коровицький слушно писав: «Сувора стриманість глибокого інтелекту, ще суворіша стриманість великого таланту — склались на те, що творчість Ольжича не була нами належно оцінена, а події, що надійшли пізніше, перешкодили запізнатися з нею чужим» («Хорс», 1946, ч. І, с. 130). А з другого боку, аристократичний артизм і героїчна ідейність Ольжича далеко не скрізь є приступні нашим письменницьким колам, значною мірою дезорієнтованим примітивною літературною практикою й демагогічними гаслами. Нарешті сам Ольжич прожив надто недовго, щоб дати нашому суспільству вповні відчути незрівняну перевагу його поетичного генія. Проте коли великий поет приносить у жертву національній справі своє життя — а тим самим і свою дальшу поетичну творчість — то це ще нікому не дає права нехтувати його поезію. А саме це й робиться, коли раз у раз сугерується думка, начебто «особистість Ольжича в певнім сенсі либонь, більша за його поезію» або ж, за віршованим висловом О. Стефановича — «багато був він більш, ніж сірий і камінний вірш». О. Стефанович, напевне, мав на увазі не що інше, як відомі рядки Ольжича:
На сірім граніті хоробрі Різьблять своє мужнє ім'я
— бо для примітивного сприймання вірш є таким, яким є те, про що в ньому говориться. Але ж епітети «злотими» і «золотий» трапляються в Ольжича ще значно частіше, ніж «сірий»! Звичайно ж, можна порівнювати людину з людиною або мистецький твір з мистецьким твором, але порівнювання людини з мистецьким твором (однаково, чи з її власним, чи з чужим) свідомо ігнорує, що це є речі прямо неспівмірні, бо належні до різних категоріяльних площин буття. Це те саме, що й питатись, що є більшим — кілометр чи сторіччя. Отже, це твердження може мати лише образний сенс стосовно до різних сфер діяльности Ольжича та до її результатів і витворів, і тоді воно має означати, начебто Ольжич більше зробив — або позитивніше себе виявив — в українській національно-визвольній революції, аніж в українській національній поезії. Саме це й є фундаментальна неправда. Сказане аж ніяк не означає з нашого боку наміру знижувати вагу й чинність національно-революційної, політичної й публіцистичної — а теж і наукової, в галузі передісторичної археології — діяльности Ольжича; і якщо воліємо зовсім не заторкати її в цій статті, то саме для того, щоб тим підкреслити велику кривду, яку заподіюється Ольжичеві через подібне нехтування його поетичного мистецтва. У модерній українській поезії творчість Ольжича є найсвоєрінішим і найнеповторнішим явищем. Ольжич створив власний індивідуальний поетичний стиль, в українському письменстві доти небувалий (лише окремі його елементи знаходимо в декого з Ольжичевих попередників — дещо, але небагато чого, в «Світлості» Ю. Липи, поглядно більше в П. Филиповича); і цей стиль він у численних творах підніс до абсолютної мистецької досконалости, до граничного блиску й артизму, ні в чому не поступаючись щодо нот самобутньої своєрідности й сягаючи його мистецьким діяпазоном від нечуваної в нашій поезії ваговитої монументальности, як-от:
Долини падають і туляться до ніг Звивають завої, відсахуючись, гори. Наш пружний крок тверда земля доріг Стрічає стогоном покори.
— аж до нечуваної в нашій поезії легкокрилої елеганції, як-от:
Знов не вгору несміливим зором — В безкраї степів. Жити повно, широко і скоро І урвать, як спів. Як колись, горіти і п'яніти. Шоломом п'ючи, І життя наопашку носити На однім плечі.
Тож нехай зрозуміють ті, кому припав почесний і відповідальний обов'язок — тримати далі національний прапор, що впав із похололої руки поета-героя : «Ессе Роеtа» — аби не довелось майбутньому історикові, що скаже: «Лише велика нація могла породити великого поета» — додати по цьому. «Але за його часів ще не була свідома себе й не пізнала себе в ньому».
