Олег Ольжич

Є. П.

Поцілуєш, різко і суворо,
А в очах — морозяна блакить,
А в очах — розриви і простори…
Ет, не нам, товаришу, любить!

 

Приxодили. Стрічали шану й страх,
Здолавши багна, пущі і вертепи.
Приносили в приплющених очах
Своє блакитно-зеленаве небо.

 

Не світлий спокій дорогих глибин
Прозорої і чистої науки,
Не золоті натхнення орхідеї -
З ласкавости незмірної своєї
 Пошли мені, молюся, дар один

1931

Пройшли пурпурні фінікійські дні,
Замкнувши цикль, і знову так потрохи
Згризає час суворо-мовчазні
Граніти легендарної епохи.

На грудях зводите руки, 
Бороните душу вашу, —
Не ждіть ніхто милосердя:
Я камінь з Божої пращі.

Сховалось равликом місто. 
Січе його дощ, січе.
В під'їздах будов — тісно.
Набої через плече.

Риплять і квилять двоколесі мажі,
Худоба чорну куряву здіймає,
А голоси важку, неясну пряжу
Снують під степом, сірим і безкраїм.

 

Ріки знов увійшли в береги,
І у надрах борня заніміла.
Молоді, повнокровні боги
Ухопились земного кормила.

1933

Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над закрутом стремить

День — прямокутник матового шкла, 
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.