Олег Ольжич

Глухо храми упали у порох розбитих палат,
Жовті стіни фортець по узгір'ях; згинаючись вдвоє,
Люди бігли у поле, і брата розтоптував брат,
Сірі, мертві обличчя, що котяться важко юрбою.

1937

Я змела важкі дубові лави
І до хліву чистого пішла.
Ремигають, добрі і ласкаві,
І мені не хочеться тепла.

25.1.1941

Похмурий день зачаївся в туманi.
Над бродом ржуть, полохаючись, конi.
Мiй меч бренить, та чую, що на гранi
Мене не зрадять крицевi долонi.

Слова, що прості і суворі,
(А інші - негідні слова),
Як їхні децизії скорі,
Як велич того Різдва,

1933

Давнім трунком, терпкістю Каяли 
Ці — і кров, і смерть.
Небо — княжі київські емалі.
Небо знову — твердь.

 

Дванадцять літ крівавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.

 

Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над закрутом стремить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.

Десь ти ходиш, діво невпинна,
Десь цвітуть огнями сліди.
Нікарагуа... Мехіко... Хіна...
І все ближче, ближче сюди!

1931

Стук дверцят від грубої руки,
По грудках замерзлих дзвін обіддя,
І пучки розв'язують стрічки
Під м'яким злотавим підборіддям.

25.1.1941

Дні зводяться і падають за кінь
У тихе плесо синьки і цинобри.
Перетинає обриси країн
Невидимий і найгостріший обрій.